Трансформації Європейського Союзу та НАТО і Україна
Процес європейської і євроатлантичної інтеграції України знову входить в якусь стагнацію. Щось неначе робиться, хоча більше говориться – і як завжди, бравурно рапортується, що все відбудеться от-от – і так роками. Особливо образливо сприймати таке "розводілово" після останнього Майдану Гідності і війни.
Хто займається цим "розводіловом"? Та всі. І свої, і чужі, і наші можновладці, і єсівсці, і натівці. Якщо єсівсці, і натівці відстоюють свої інтереси, то наші можновладці просто прикривають своє чергове банкрутство.
Повністю стаття тут
Однак крім суб'єктивних чи кар'єрних причин є ще й причини об'єктивні.
Об'єктивні причини сьогодні формуються не так, як ще було десять років назад – для ЄС та НАТО вони формувалися у Брюсселі – у Європейській комісії і у штабквартирі НАТО. Тепер порядок денний формується навіть не у Москві чи Нью-Йорку. ЄС у своєму розвитку підійшов до певної межі – і питання стоїть доволі жорстко – або поглиблення інтеграції, або стагнація з подальшим повільним розпадом. Разом з тим економічні негаразди, колективна непорядність деяких його членів (казус Греції), терористичні атаки Путіна, потоки організованих ним "втікачів" змусили деякі країни закриватися в національному егоїзмі. Велика Британія сумнівається, чи потрібно їй бути членом ЄС, Угорщина та Польща ведуть жорстку антиінтеграційну війну, європейські праві всіх мастей, яких спонсорує Путін беруть за лозунг розпуск ЄС – а вони сьогодні на коні. Це не вихід, звісно – а шлях до майбутнього зменшення ролі об'єднаної Європи у світі і, відповідно, неуспіху кожної з країн.
Однак Україна хоче інтегруватися в ЄС. Але в який ЄС – той, що на наших очах змінюється, а, якщо бути жорстким, руйнує сам себе?
Українські політики, здається, уявляють ЄС більшим, консолідованішим, інтегрованішим політичним тілом, ніж воно є. Але не лише вони мають брак уяви – це не дивно.
Суть сьогоднішньої кризи ЄС не в тому, що очевидне. Її суть не у виході з цього проекту якихось країн як територій. Її суть у тому, що сама ідея європейської єдності, європейства в умах європейців курчиться як шагренева шкіра. Вона все менш і менш інспірує європейців до спільного діяння, будування спільних проектів, зрештою – будування спільного майбутнього. І це стосується не лише посполитого люду, простаків з вулиці, але й політиків. Вони навперегін кинулися надувати вітрила м'якшого чи жорсткішого національного егоїзму. Європейські політики виявилися не здатними приймати кардинальні рішення. Вони відкладають своїм наступникам (після якихось там муніципальних виборів) розв'язувати проблеми, які вже перезріли. Немає справжніх політиків-візіонерів – все якась дрібнота. Отож ми маємо справу з кризою уяви. А якщо не буде уяви, уявної загальноєвропейської ідентичності, проекту спільного майбутнього, то воно й не буде побудоване. В результаті ми можемо отримати не консолідований динамічний Європейський Союз, а розрізнений "концерт націй" – як це було після Віденського конгресу 1815 року.
Але сьогодні не 1815 рік, коли "аспид європейської політики" – Наполеон розгромлений і ув'язнений і ніхто не збурює гниленького спокою у Європі. Все було б не важливим, якщо б ми мали "концерт націй" зразка 1815 року. Попри всю мою іронію тоді цей "концерт націй" був цивілізаційним центром світу. Він не мав на той момент конкурентів – ні цивілізаційних, ні політичних, ні технологічних – він був головним генератором всіх тогочасних інновацій.
Натомість тепер європейський "концерт націй", в який може трансформуватися ЄС, має щонайменше двох геополітичних конкурентів – США і їх геополітичну периферію (НАФТА, НАТО, СОТ, і т.д.) та КНР і його геополітичну периферію.
На даний момент ЄС застопорився на шляху своєї подальшої консолідації. Особливо це стосується політичної консолідації – тому ЄС не може вчасно і виходячи з оптимального спільного інтересу приймати не те що назрілі, а перезрілі рішення. У випадку політичної кон'юнктури чи з огляду на внутрішню національну кон'юнктуру (вибори, економічні кризи і т.д.) політична консолідація щезає – починають домінувати національні політичні інтереси. Тому політична консолідація з парасолькової все більше трансформується в імітативну. Ну от яку роль відіграє у вирішенні української кризи верховний представник Європейського союзу із питань закордонних справ Федеріка Могеріні – а ніяку. Все вирішують на національному рівні канцлерін Ангела Меркель та президент Франсуа Оланд. То навіщо тоді ця посада? Все це перетворює політичні і виконавчі структури ЄС у певний декор – в театр...
Далі тут
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
