Про безсилля українського народу
Президентські вибори 2019 року дали політичному класу та народу України декілька блискучих майстеркласів і змушують якось їх відрефлектувати.
Особливо з огляду на те, що президентська кампанія блискавично трансформувалася у парламенську.
Результати виборів заскочили рефлектуючу, а не оспалу частину суспільства. І усвідомивши невідворотність рішенця великих чисел, та ж рефлектуюча частина суспільства, яка не хоче погоджуватися з результатами президентських виборів, згадала, що Україна парламентсько-президентська республіка, почалися упованія на шанс зрівноважити впливи президентської гілки влади з допомогою парламенту. Тобто відігратися на парламентських виборах. От, мовляв, народ щось там зрозуміє, отямиться і приведе до парламенту політичні сили, які будуть здатні збалансувати ситуацію у країні. Причому, нагадую, – йдеться про країну, яка п'ятий рік поспіль спливає кров'ю, опираючись Росії в її реваншистських домаганнях. Але чи можемо ми розраховувати на якусь осмислену реакцію народу України? Не ображайтеся, патріоти, знаю, що ви завжди любите народ – і в біді і у радості. Але ніколи не задаєтеся запитанням, чому йому завжди не везе...
При цьому, коли апелюється до осмисленого вибору, то, як на мене, виходиться з абсолютно безспідставних передумов:
Що сувереном, якому належить держава Україна є народ України. Це ілюзія. Вибори показали, що сувереном держави Україна є олігархічний консенсус - десяток достойних джентельменів, які про щось між собою домовились. Вони вже щонайменше два десятиліття є єдиними і безроздільними суверенами – саме вони вирішують всі політичні питання в Україні. І йдеться не про ту метушню, яку зазвичай видають за "політику" – вибори, призначення найвищого чиновництва і навіть вибори президента України. Це призначення і перепризначення челяді, яка обслуговує цю блискучу десятку. Президентів в Україні не можна обрати, оминувши олігархічний консенсус. Просто вони іноді строптиві, як от Янукович чи Порошенко. Пнуться потрапити у десятку чи квадригу обраних. А здебільшого наші президенти лагідні, як от Ющенко чи Зеленський. Тому справжня політика це збалансовування інтересів кількох олігархічних груп. І цим кільком олігархічним групам чи олігархам і належить держава Україна. Де тут народ України, ніяк не второпаю.
Що виборець в Україні має шанси зробити усвідомлений вибір. І, що головне, – при цьому припускається, що є якась політична сила, яка не лише проголошує, але й дійсно спрямована на те, щоб реалізовувати якийсь план корисного для суспільства та держави розвитку, а не обслужити інтереси олігархічного консенсусу. Такої сили, справді сили, а не гуртка доброзичливців чи дітваків, не бачу. А тому, хто репрезентувати інтереси народу України, а не олігархату – не бачу. Олігархічні "партії-кабанчики" здатні мімікрувати під будь-які ідеологію – від сталінізму до націоналізму. Де тут народ України, ніяк не второпаю.
А тому моя відповідь – за даних обставин виборець в Україні зробити усвідомлений вибір шансів не має. І ось чому:
Тому що на даний момент скажений популізм випалив все поле ідей, які могли б стати дороговказами для українського суспільства. Ідей немає. За великим рахунком немає – бо не штука розписати "шлях у дюнах", штука запалити ним переважну більшість колони. Націоналістична ідея показала, що вона більш ніж мертва – отримала абсолютно нікчемний мізер голосів. Жодна реальна соціальна (не фейкова) ідея теж не була не те що не підтримана, але й не запропонована. Ледь проповзла в другий тур така-сяка проєвропейська програма – однак теж не запалює, а тліє – бо ж де та "хиренна" Європа. Ледь не проповзла і програма постсовкова – хоча теж навіть не тліє, а гниє. Насправді немає жодної політичної ідеї, яка б надихала суспільство, жодної політичної ідеї з футуристичною перспективою. Ніщо не запалює серця. Націоналісти якісь жалісні, соціалісти фейкові, європейці смертельно втомлені, постсовки всі в нафталіні – їхня перспектива цвинтар. То що будуватимемо? Куди пертимо?...
Тому що в Україні, окрім як в екстремальних ситуаціях, немає культури громадської та політичної самоорганізації. Так, ми здатні вибухнути черговим феєричним Майданом, так, що весь світ застигає у здивуванні. Однак ми ні за що не будемо займатися безоплатною кропіткою нудною політичною самоорганізацією та роботою. Бо ми – козаки... і не козацька то справа марудитися якимись дрібницями. А назагал все в Україні робиться за гроші – навіть боротьба за свої права відбувається на платній основі – як олігарх не кине дещицю, то боротися за свої права не будемо нізащо...
Тому що для розкрутки будь-якого руху чи партії в інформаційну епоху потрібно володіти надпотужним інформаційним ресурсом. А всі (!) потужні телевізійні канали, а все ж вони вирішили результат виборів, а не лише соціальні мережі, як говорилося, – Україна все ще не США – належать чільним членам олігархічного консенсусу.
Так канал "1+1", "2+2", ТЕТ, що належить Ігорю Коломойському & Co контролює 10,59+3.36+2,71 =16,66% медіаринку. А ще він контролює 1+1 International, ПлюсПлюс, Уніан ТБ, Бігуді, Квартал-TV, Paramount Comedy Україна...
Канал "Україна" Рената Ахметова & Co – 9,77% медіаринку. А ще він контролює Футбол 1, Футбол 2, Індиго TV, НЛО TV...
"СТБ", "ICTV" та "Новий канал" Віктора Пінчука & Co – 7,05+7,6+6,22=20,87% медіаринку. А ще він контролює ОЦЕ ТБ, М1, М2...
"Інтер", НТН, К1 Дмитра Фірташа & Co – 7,4+2,59+3,35=13,34%. А ще він контролює Інтер+, Enter-фільм, К2, Мега, ZOOM, Піксель TV...
Одним словом – контрольний пакет.
Є ще, правда, Путін/Медведчук з його проектами та каналами "Наш", "112", NewsOne.
Решта каналів міноритарії ринку. І Петро Порошенко з його "5 каналом" та "Прямим"...
Отож, вся інформаційна сфера України стоїть на чотирьох стовпах – знаєте ж яких. Ними ж контролюється.
Де тут народ України з його суспільним рейтинговим телебаченням? Через що навіяти народу України ту "хиренну" правду?
Тому що всі політичні проекти, які мімікрують під політичні рухи чи партії, створюються на кошти олігархів. Якщо цікавитеся хоча б чотирма головними власниками українських партій (і поштучно і оптом, і в минулому, і сьогодні і, переконаний, у осяжному майбутньому), то вище перелічені чотири прізвища можуть окреслити вам коло запідозрених осіб. Ну і ще декілька вільних стрільців. Скажете, що ще є Петро Порошенко, – так, є – але він всього лишень крупний підприємець, порівнюючи з цими титанами, тай рейтинги його каналів неспівмірні. А, відповідно, і політичний результат неспівмірний. Є ще, правда, Путін/Медведчук з його проектами та каналами "Наш", "112", NewsOne. Відповідно він просуває і свої політичні проекти, як от Опоблок. Та, попри все, головні політичні проекти контролюються навіть не злісним Путіним/Медведчуком, а саме олігархічним консенсусом – цим шанованим клубом достойних джентельменів.
Де тут народ України? Вбийте, не бачу.
З огляду на все це я не бачу жодного шансу, щоб народ України здійснив осмислений вибір у своїх інтересах. Він обере той парламент, який йому розкажуть обрати. Для осмисленого вибору у нього немає жодних інструментів.
Отож 73,22 % представництва у Верховній раді належатиме партії "Слуга народу", скажете ви – на разі не враховуватимемо падіння рейтингу, який природний. Аж ніяк, відповім я. Чому? Та тому, що кожному з бенефіціарів олігархічного консенсусу аж ніяк не потрібен міцний і сильний президент Зеленський. Їм потрібен президент маніпульований. І кожен з них захоче мати у парламенті саме свою особисту фракцію. А то ще Зеленський щось там собі уявить... Тому, швидше за все, ми побачимо декілька "кабанчиків", яких заводитиме у парламент кожен з них, чи в складчину у якійсь дольовій участі.
Де тут народ України? Не бачу.
Отож, вирватися з цього замкнутого олігархічного кола неможливо, запитаєте ви? Досвід останніх двох десятиліть показав – що не можливо. Вже було два Майдани, п'ять років війни – і що? А нічого. Спимо далі. І дивимось кіно...
Однак, я б все ж був не настільки категоричним. Як на мене, то єдиним творцем нашого звільнення від олігархату може стати Владімір Путін. Тільки він один має енергію та міць так потрясти оспалим українським суспільством, віддерши ще, скажімо, кілька областей від України, розбомбивши, скажімо Верховну Раду, або ж серед зими нарешті остаточно переставши постачати газтанафту, що воно на якийсь час таки опритомніє. Без добрячої крові чи обмороження народ України буде і далі спати та дивитися сни. І тоді на короткий період народ України отримає шанс вибрести з цього сонного царства. Але за умови, що на той час буде якась притомна ідея та провідна верства. А ні – то ні...
А на сьогодні ні ідей, ні бажання, ні можливостей в народу України немає. Побажання – хай небо буде голубе, а газ як при Брєжнєві – не приймаються.
Тому на разі народ України немічний, зв'язаний по ногах і руках, агресивно хоче спати і дивитися сни про район Мелроуз.
Милих снів, Україно. Ти прекрасна.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
