23 січня 2022, 12:11

Проблема німецького вибору у російсько-українській війні

Вчора розгорівся величезний скандал, породжений висловлюваннями німецького адмірала щодо України та, що головне, Росії та Путіна. Насправді нічого дивного для тих, хто хоч трішки щось знає про Німеччину і її політичну історію. Після вибуху російсько-української війни я написав серію статей, що стосуються геополітичних трендів у світі довкола нас. Одна з них стосувалася Німеччини. З "картами" ця стаття розміщена тут. Вони склалися у книгу "Геополітичні контексти війни в Україні". Беру на себе відвагу повторити її публікацію на сайті УП. Розумію, що букв забагато. Може знайдеться хтось, хто й прочитає. Бо у нас все зводиться до фейсбучних примітивів. На жаль. А варто було б розібратися у тому, чому цей адмірал думає саме так. І попри свою відставку думати так не перестане. Як і багато впливових політичних діячів ФРН теж. І нам, хочеми чи ні, прийдеться з тим жити. А тому учімось.

Отож: Проблема німецького вибору у російсько-українській війні

З книги: Тарас Возняк. Геополітичні контексти війни в Україні

До написання цього тексту мене підштовхнула дивна зустріч. Прилетівши до Берліна, першим, кого я зустрів в аеропорту був колишній канцлер ФРН Ґерхард Шрьодер. Він самотньо і відчужено сидів за столиком – і, якось ніхто до нього не підходив.

Попередньо я мав нагоду з ним бачитись під час його державного візиту до України 1999 року. Зустріч була на кілька осіб. І та сама відстороненість. Неначе вина чи розуміння того, яку політичну опцію він займає щодо України.

Ні для кого не є секретом складність для німецького політичного класу знайти найбільш адекватне для німецьких економічних і політичних інтересів позиціонування в російсько-українській війні.

Ця складність для українського політичного класу, здається, і досі є не осмисленою і незрозумілою. Щоб пояснити перманентну німецьку двозначність наводяться найрізноманітніші аргументи – від психологічних до ментальних.

Я спробую запропонувати ще одну версію, яка, гадаю, має право на життя.

При цьому відштовхнуся не стільки від сьогоднішніх політичних викликів, а від більш фундаментальних політичних трендів та конструкцій, якими керує німецький політичний клас вже на протязі принаймні півтора століття.

Німецька політична нація молода. Як консолідоване політичне тіло вона була створена "батьком нації" Отто фон Бісмарком (Otto Eduard Leopold von Bismarck-Schönhausen, 1815-1898) тільки у 1871 році. Об'єднання німецьких держав наприкінці XIX століття створило нову політичну потугу і новий політичний проект. Певним чином цей проект, як не дивно, може вважати своїм "хресним батьком" Наполеона Бонапарта (Napoléon Bonaparte, 1769-1821).

Чому? Та тому, що вдруге у XIX сторіччі було поставлено завдання – як би це парадоксально не звучало – об'єднання Европи.

Якщо у випадку Наполеона, здається, все зрозуміло – Кодекс Наполеона, хоч і не до кінця, об'єднав Европу законодавчо, спільний континентальний ринок об'єднав Европу господарчо, імператорська армія об'єднала Европу політично. Не до кінця, звісно. І, незважаючи на поразку самого імператора, ідея створення загальноевропейського ринку та поширення загальноевропейських стандартів на весь континент не померла.

Парадоксально, але відродилася вона не в республіканській чи імператорській Франції (Наполеон ІІІ Бонапарт (Charles Louis Napoléon Bonaparte, 1808-1873)), а у вкрай ретроградній Прусії. У XIX столітті з романтизму народився німецький націоналізм, яскравим представником і діячем якого de facto і став фон Бісмарк, саме він почав об'єднувати "німецькі землі" – всіх цих баденців, саксонців, баварців і т.д.

Однак так звані "німецькі землі" не лише займали центральну позицію на европейському континенті. Вони, по суті, так чи инакше покривали пів-Европи, а ще далі сягав німецький вплив. Дуже багато монархів у тогочасній Европі були німецькими принцами чи родичами німецьких монархів.

Згадаймо "онімечені" Гольштейн-Ґотторпську чи Ольденбурґську династію Романових, Саксен-Кобург-Ґотську династію теперішніх британських Віндзорів, Віттельсбахську та Ґлюксбурґську династії Греції, Саксен-Кобург-Заальфельдську/ Ґотську династію Болгарії, Гогенцоллерн-Зігмарінґську династію Румунії і т.д. і т.п. Це плюс, власне, династії Гогенцолернів та Габсбурґів та безліч дрібніших династій. В їхніх очах у якомусь сенсі Европа була певною єдністю, принаймні династичною.

Тому десь насильне, а часто і добровільне об'єднання "німецьких земель" зовсім не обмежувалося "німецькими етнічними територіями". А, якщо так, то про що йшлося? Звичайно, про всю Европу у тому чи иншому розумінні цього слова.

Звичайно, "стилістика" цього об'єднання була иншою, ніж у часи Наполеона. І звичайно ж, навіть такі "німецькі землі", як власне Австрія чи Австро-Угорщина опирались цій тенденції. Габсбурґи мали свої партикулярні інтереси. А "німецькі землі" у Швейцарії взагалі знаходились поза процесом. Поза політичним процесом у строгому сенсі цього слова.

Навіть сам фон Бісмарк навряд чи до кінця усвідомлював суть процесів, які очолив. Це було далеко не просте "збирання земель" під корону Гогенцолернів. Франко-прусська війна 1870 року і окупація Парижа була не тільки "помстою" Франції за приниження епохи Наполеона.

Так довго я описую цю ідею політичного (навіть у Священній Римській імперії німецька нація, Sacrum Romanum Imperium Nationis Germanicæ, 962-1806 – так чи инакше, принаймні як ідея, проіснувала 850 років!), економічного і т.д. об'єднання Европи з огляду на те, що вона не така вже й нова, якою здається. І головним рушієм цієї ідеї вже досить довго є саме Німеччина, як би вона не применшувала своєї ролі у цьому процесі. Вже те, що на певному етапі Sacrum Romanum Imperium перетворилася в Sacrum Romanum Imperium Nationis Germanicæ є знаменним. Хоча Німеччина не завжди була головним рушієм. І наполеонівська епопея тут найбільш промовиста.

Не буду згадувати дві невдалі і перверсивні спроби довести цю справу до кінця під час Першої і Другої світових воєн. Однак варто підкреслити, що метою, принаймні з боку так званих Центральних держав було політичне, і, що головне – економічне об'єднання Европи.

Ця теза ризикована і наражається на найжорстокішу критику, яку вдячно та покірно приймаю.

Однак, відкинувши всі політичні коректності та політичні менуети, ми не можемо не бачити типологічної подібності цих чотирьох спроб – наполеонівської епопеї, бісмарківського об'єднання "німецьких земель", об'єднавчих епопей Першої та Другої світових воєн.

Мала ця об'єднавча ідея й инші інтелектуальні форми – як от ідею створення Сполучених Штатів Европи.

Ідея інтеграції европейських країн на федеративні основі виникла після Першої світової війни. Її сформулював граф Р. Куденхове-Калерґі (Richard Nikolaus Coudenhove-Kalergi, 1894-1972) у своїй книзі "Пан-Европа" (1923), розвинувши її в книгах "Боротьба за Пан-Европу" та "Европа прокидається". У 1925 році тодішній прем'єр-міністр Франції Едуард Ерріо (Édouard Herriot, 1872-1957) обґрунтував думку про утворення Сполучених Штатів Европи.

Ідею створення Сполучених Штатів Европи знову ж у вересні 1946 року озвучив далекоглядний прем'єр-міністр Великобританії Вінстон Черчилль (Winston Leonard Spencer-Churchill, 1874-1965) в Університеті Цюриха вже після нацистської катастрофи.

Німеччина, в силу обставин та через своє геополітичне положення і величини, раз за разом опинялася у центрі цього процесу. Тому її лідерство таки має об'єктивні причини.

Отже, нічого дивуватися, що як тільки минули безпосередні наслідки Другої світової війни, домінуючий вже друге століття політичний тренд Сполучених Штатів Европи повернувся. В иншій формі, звісно. Кожна епоха породжувала свої, адекватні до часу, форми цього об'єднання.

Також нічого дивуватися, що Німеччина, попри всі свої комплекси та спроби применшити свою роль в процесі об'єднання рівних, обманути навіть саму себе, відіграє зовсім иншу роль, ніж багато-хто з тих "рівних".

Об'єднання Европи є однією з головних політичних ідей Німеччини.

Розумію, що багатьом це формулювання не подобається. Мені теж це не подобається. Однак рекомендую їм кинути оком на господарчі виміри Европейського Союзу. Частка Німеччини у ВВП ЕС є левовою – 20%. Про політичну роль Німеччини можемо судити з того, хто відіграє головну роль в скрутних ситуаціях грецької фінансової кризи, югославської чи російсько-української війни.

Хоче вона того чи ні, але саме на Німеччині лежала і лежить найбільша відповідальність за успіх чи провал чергового европейського проекту. Ну і, звісно, від франко-німецького поєднання, польсько-німецького примирення, британської участі у проекті, іспанського внутрішнього примирення і т.д.

На цьому місці вже просто мушу віддати належне всім иншим учасникам "европейського концерту" – Франції, звісно, і всім "рівним серед рівних" (без іронії).

Однак ця політична ідея є не єдиною, яку плекав і плекає політичний клас Німеччини. "Німецькі землі" у нові часи традиційно і приростали, і користали з ресурсів, які були на Схід від них. І не йдеться про сумнозвісний "Drag nach Osten". Йдеться про те, що технологічна Европа нагально потребувала для свого розвитку ресурсів. А вони були як на широко тлумаченому Сході, так і конкретно в Росії. Йдеться про Росію у всіх її формах – Російську імперію під скіпетром "онімечених" Романових, Совєтський Союз, і врешті теперішню Російську Федерацію.

Звичайно, це теж дуже давній і закорінений в німецькій політичній традиції тренд.

Якщо говорити про форми цього "черпання ресурсів", то звісно воно дуже нагадувало стосунки инших імперій (Британської, Французької, Нідерландської чи Бельгійської) з їхніми колоніями. Звісно, Росія-СССР-РФ ніколи не були колоніями Прусії-Німецької імперії-ФРН. Однак з Росії-СССР-РФ Німеччина дійсно головно черпала ресурси. Тоді як Росія-СССР-РФ з Німеччини-ЕС черпала технології для свого цивілізаційного розвитку. Стосунки були і є двосторонньо цинічними. Якщо говорити про минуле, то, здається, всім все зрозуміло – заперечень навряд чи можна очікувати. Однак, коли йдеться про теперішні "взаємовигідні" стосунки Німеччини-ЕС з РФ, то можуть бути заперечення.

У цьому сенсі варто звернути увагу на те, що вигоду від цих стосунків, коли "Росія" постачає в Німеччину-ЕС нафту та газ отримує малесенька групка компрадорів на чолі з Путіним. З цього погляду вони нагадують африканських царьків, які продають своїх підданих в рабство білим работоргівцям. Царьок ділиться зі своїми европейськими партнерами колоніальною рентою.

Причому ділиться царьок цією рентою не лише з Німеччиною. Але, з огляду на об'єктивні обставини – з нею найбільше.

До певного часу це всіх задовольняло. Ну не зобов'язаний Европейський союз виставляти на кін своє існування за всі несправедливості, які чиняться у світі – у Північній Кореї чи Туркменістані, наприклад.

Тому політична ідея об'єднання Европи благосно впродовж двох десятиліть після розвалу СССР співіснувала з цинічним зніманням колоніальної ренти з російських копалин разом з російськими самодержавцями.

Провідниками обох трендів були і є німецькі політики найвищого рівня.

Сьогодні провідником ідеї об'єднання Европи, безсумнівно, є канцлер Німеччини Ангела Меркель. Її роль у "збиранні", "зміцненні" та "збереженні" европейської єдності незаперечна.

Нещодавнім провідником ідеї глибокого симбіозу з Російською Федерацією та опори на колоніальну ренту також був колишній канцлер Німеччини Ґерхард Шрьодер – тепер найнятий "Газпромом" на посаду голови комітету акціонерів (виконавчої дирекції) North European Gas Pipeline Company, компанії-оператора Північно-Европейського російсько-німецького газопроводу "Nord Stream".

Певним чином ці два тренди наклалися на політичний клас сучасної ФРН.

Християнські демократи (ХДС-ХСС) головно европоцентристи.

Тоді як, о диво, соціал-демократи (СДПН) по суті – неоколоніалісти.

Менші партії позиціонувалися по-різному.

Цей поділ, звісно, умовний. І він би нас не надто цікавив, якби не ті реалії, в яких опинилася постМайданна Україна.

Однією з причин теперішньої війни на Донбасі, як не парадоксально, є конфлікт цих двох глибоко закорінених в европейській та німецькій історії та політичній культурі трендів.

Стався конфуз. Пересичений колоніальною рентою місцевий царьок вирішив кинути відведену йому роль. Якісь його уявлення про світ і порядок у світі інспірували його до того, щоб змінити правила гри. Він почав загрожувати головному політико-економічному европейському, читай німецькому, тренду створення політично об'єднаної і економічно інтегрованої Европи. Царьок почав торпедувати Европейський проект, блокувати його розширення (асоціацію України та ЕС), пробувати зруйнувати цю европейську/німецьку мрію (вбиваючи клина між країн-членів ЕС).

Коротше кажучи – Путін почав нищити головний европейський/німецький політичний тренд.

При цьому він мав на що опертися у самій Німеччині. Шрьодер є тільки знаменом величезної групи німецьких підприємців, які перед европейською єдністю віддають перевагу німецько-російському неоколоніальному тандему.

Цей тандем також не новинка. І не про подолання Наполеона йдеться – хоча про це теж. Згадаймо створений у Рапалло німецько-російський союз 1922 року (Рапалльський договір між Російською Соціалістичною Федеративною Совєтською та Ваймарською республікою), німецько-совєтський союз, породжений пактом Молотова-Ріббентропа (Угода про ненапад між Німеччиною та Совєтським Союзом) 1939 року.

Звісно, цей союз завжди не подобався світовій морській державі – свого часу Британській імперії, тепер, як плещуть злі язики, США і його союзникам (у рамках ЕС і поза ним). Тут на думку приходить сформована ще 2004 року концепція Гелфорда Джона Маккіндера (Halford John Mackinder, 1861-1947) про Світовий острів, яким є Евразія і "Географічну вісь історії" (The Geographical Pivot Of History), який назвав її жахіттям "Хартленду" (Heartland) – симбіозом Німеччини та Росії – що на той час (і це підтвердилося у двох світових війнах) бачився природним супротивником Британській імперії. Всі ці німецько-російські континентальні союзи і є, на думку багатьох, реінкарнаціями цього "Гартленду" – континентального симбіозу. Останнім часом дехто навіть до цієї двійні докидає багатий на трудові ресурси Китай і продовжує цей континентальний хребет від Берліна до Пекіна. Однак це тема иншої статті.

В сучасних політичних та підприємницьких середовищах Німеччини є репрезентанти обох політичних опцій. На разі домінує европоцентрична опція з Ангелою Меркель на чолі. Однак, хоч і дещо змікшовано з огляду на кричущу поведінку збожеволілого царька, присутня і неоколоніальна чи гартлендна опція. Так, вона не має такого яскраво окресленого лідера, як Шрьодер, однак вона від того не менш впливова. Її впливи зашиті в економічних інтересах як конкретних підприємців, так і Німеччини у цілому.

На щастя, неоколоніальна опція, попри партикулярні інтереси конкретних концернів та середовищ, не може похвалитися тим, що економічні, зокрема торгові, стосунки Німеччини та РФ симетричні. Так само несиметричною є і взаємозалежність Німеччини та РФ (як і ЕС та РФ). Візьмемо для чистоти аналізу "довоєнний" 2013 рік.

Німеччина для РФ була третім торговим партнером. Після Китаю та Нідерландів.

РФ для Німеччини була 11 торговим партнером. Після Польщі! Але трішки випереджуючи Чехію! Причому, близько 72,4% експорту із Росії у Німеччину – це нафта (близько 44,7%) та газ (близько 27,7%)! А ще близько 11,8 % – нафтопродукти... Нігерія. Чи неоколоніалізм у чистому вираженні.

Ось така диспропорція, не дивлячись на всю цю нафту та газ, які РФ експортує до ФРН.

Ба більше – важлива структура так званої енергозалежності Німеччини, про яку так люблять торочити у РФ.

Секретом Полішинеля є те, що головні прибутки РФ отримує не від продажу газу, яким постійно шантажує Европу та Німеччину, а від продажу нафти, про що намертво мовчить.

Якщо до сланцевої революції, до побудови терміналів для скрапленого газу і запуску европейської програми енергозбереження дійсно важко було швидко та ефективно звільнитися від російського газового зашморгу, то тепер – вже ні. Приклад, Литва повністю перейшла на скраплений газ. Так само і Німеччина може це швидко реалізувати.

Але головне не це. Головне те, що ні ЕС, ні Німеччина критично не залежать від імпорту російської нафти. Технічно заміна російської нафти на иншу не така складна. І вона відбувається на наших очах. Це і є головною "таємницею" РФ. І часу у неї мало. Змінюється не лише ціна на нафту, а й перерозподіляються ринки. Точніше, ціна на нафту змінюється, щоб перерозподілити нафтовий та газовий світові ринки. Таким чином РФ більше залежить від европейського/німецького покупця, ніж він від неї. І ця диспропорція поглиблюється не на користь РФ.

Однак повернімось до нерішучості і половинчастості позиції Меркель (а тепер Шольца).

Вона дійсно не може не враховувати інтереси значної частини німецького бізнесу, який прикормився до цієї неоколоніальної ренти.

Однак в якийсь момент, здається, вона зрозуміла, що рента рентою, а під удар попала головна політична ідея сучасної Европи, а, отже, і Німеччини – Путін серйозно почав торпедувати проект Европейського союзу.

Тому вона була просто змушена змінювати свою позицію. Бо на Донбасі йдеться не лише про Україну і її політичну суб'єктність, а про половинчасту суб'єктність самого ЕС. Путін вимагає виключного права вето не лише щодо асоційованого чи повного членства України у ЕС, а й щодо всіх суверенних питань самого ЕС. Що, звісно, рано чи пізно перетворить його у щось безсиле або й "м'який протекторат" режиму Путіна. Це речі навряд чи осяжні для теперішньої Росії з огляду на її реальний потенціал. Однак дивлячись на нерішучість, роздвоєність політичного класу ЕС і Німеччини зокрема закрадаються доволі обґрунтовані сумніви.

Саме тому так важливо виопуклити і для нашої публіки, і для самих европейців/німців головні тренди їхньої ж багатолітньої політики.

Це не означає, що проблема чи невизначеність щезнуть. Однак ця версія пояснення їх причин дозволить побачити ще один аспект цієї проблеми.

Ми повинні виходити з того, що у Німецькому політичному класі поборюють один одного два політичні тренди, дві політичні ідеї:

- европоцентричний проект, політичним втіленням якого є проект ЕС;

- гартлендовий проект, політико-економічною реалізацією якого є розбудова російсько-німецького стратегічного союзу.

І ці проекти, на разі, у стані взаємного поборювання. Хоча ця боротьба не завжди очевидна.

27 лютого 2015, Берлін

Кілька штрихів до геополітичної стратегії Китаю

Невдовзі, скориставшись відкриттям Зимової олімпіади, Владімір Путін поїде до свого сюзерена Сі Дзіньпіна не то на аудієнцію, не то за ярликом на правління...

Геополітична диспозиція Росії Путіна

Беру на себе відвагу запропонувати скорочену версію моєї статті "Геополітична диспозиція Росії Путіна" з книги "Геополітичні контексти війни в Україні" – стаття 2015 року, однак назагал майже нічого у світовій геополітиці не змінилося – це я не про публіцистику, а саме про геополітику, яка змінюється не так швидко, як "очевидна" для політичних коментаторів політична гра...

Проблема німецького вибору у російсько-українській війні

Вчора розгорівся величезний скандал, породжений висловлюваннями німецького адмірала щодо України та, що головне, Росії та Путіна. Насправді нічого дивного для тих, хто хоч трішки щось знає про Німеччину і її політичну історію...

Кавалер ''Ордену за інтелектуальну відвагу'' Олександр Ройтбурд

У 2001 році у Львові була заснована громадська відзнака "Орден за інтелектуальну відвагу". Це відзнака не державна, а громадська. Що не означає, що не стоїть в ряду вищих державних нагород...

Олександр Ройтбурд – овації однією рукою

"Усі знають, що таке оплески двома руками. А як звучать оплески однією рукою?" (隻手声あり、その声を聞け) Хакуін Екаку / Hakuin Ekaku (白隠 慧鶴, 1686-1769) "Цей світ, оце нікчемне Щось, Проти Ніщо мов затялось" "Was sich dem Nichts entgegenstellt, Das Etwas, diese plumpe Welt" Й...

Про кампанію підпалів та імпотенцію

Дорогі кияни, житомиряни і т.д. – так і будете сидіти по квартирах та хатах і радити один одному, як краще користуватися мокрими покривалами – а слабо організувати цілодобове чергування, якщо вже у нас ні поліції, ні сбушників немає – так і задихнетесь під тими покривалами...