Другий рік війни
Якщо перший рік війни став випробуванням сил (моральних та фізичних), ресурсів та, врешті-решт, роком розуміння власного потенціалу (не лише ми в Україні багато про себе зрозуміли, а й, переконана, в Росії також; та й Захід суттєво переглянув свою політику по ряду напрямків), то другий рік, думаю, має стати роком розуміння наступного:
Війна в довгу несе ризики та шкодить усім, в тому числі самій Росіі.
Природньо, що Україна хоче отримати усю необхідну нам військову допомогу, щоб перейти у контрнаступ.
Захід каже, що у контрнаступ нам доцільно переходити після отримання погодженої зброї, в тому числі наступальної. Але при цьому все ще вагається (з огляду на ядерні ризики), чи надавати нам усю зброю.
Ну а Росія, тим часом, уже перейшла до наступальних дій (поки ми чекаємо надходжень від Заходу та проходимо навчання), змінивши тактику – тепер ризик захоплення усієї України використовується як блеф та виснаження нашої ПВО, але концентрують свою увагу російські війська на конкретних напрямках нашого Півдня та Сходу.
Як для Заходу, так і для Росії, питання довгостроковості війни залишається під питанням. Точніше, як. Захід хоче перемоги України та скорішого припинення війни, але все ще боїться непрогнозованість з боку РФ у разі швидкого програшу. У Росії ж якась частина еліт, переконана, розуміють тупиковість війни і те, що чим далі, тим більше формуватиметься відставання РФ по всім показникам. Але й інших варіантів, окрім, війни там не бачать.
Тому я часто пишу, що ті росіяни, які знаходяться поза межами і хочуть бачити іншу Росію, повинні пропонувати альтернативу (де повернення України та інших пострадянських країн до кордонів 1991 року – це позиція апріорі), і досить чітко її артикулювати.
