25 квітня 2025, 14:51

Навіщо Кремль проштовхує прецедент легалізації окупації

От здавалося б, навіщо США вносять до обговорення тему Криму, якщо від України не вимагається юридичного визнання його російським, а таке визнання від себе, ніби, допускають США?

(Ніби, бо варто відзначити, що багато чого про пропозиції США ми читаємо в ЗМІ. Якщо говорити про конкретику, то вона не зовсім чітко звучить від офіційних осіб, коли йдеться про необхідність "територіальних компромісів" з боку України і Росії).

Але якщо Крим фігурує у переговорному процесі (саме як питання де-юре, а не де-факто для США), то тут є взаємоповязаність, і звинувачення, що Україна про щось говорить публічно, і одночасно тиск та намагання отримати від нас мовчазну згоду, видають тут прагнення в майбутньому зняти із себе відповідальність за рішення. Бо мова йде не лише про Крим, а про сам підхід.

В умовах зупинки війни і далі руху до миру (можливо, довгого, з урахування окупації Росією чотирьох областей плюс Крим), дуже важливі поствоєнні умови, геоекономічні у тому числі, в яких знаходитимуться як Україна, так і Росія. Бо від цього залежатиме перспектива та розвиток, а значить – більше чи менше шансів на повернення територій.

Якщо ж США визнають Крим "російським", знімають санкції, відкриваючи шлях до експорту російських ресурсів, то Росія, з окупацією окрім Криму ще чотирьох наших областей, буде рухатись до повернення у світову політику (через торгівлю). І скажуть: так які до нас претензії? Україна ж погодилась з угодою, де США визнають Крим "російським".

Це не значить, що не треба вести перемовин, які передбачають поступки. Як пропонують США. І, тим більше, – впадати в антиамериканізм. Але, все ж, згідно підходу, який озвучив раніше Марко Рубіо про два етапи плану (перемирʼя і рух до миру), поступки можуть стосуватися питань перемирʼя, тобто, щодо лінії розмежування де-факто, безпеки територій вздовж лінії і можливої взаємодії в рамках перемирʼя (перш за все, у морі).

Зняття ж санкцій за Крим і визнання його "російським" (якщо припустити, що така порозуміння реально обговорюється), по суті, закладає юридичний підхід на майбутнє щодо окупації Росією українських територій.

І не лише українських. А взагалі будь-чиїх і будь-кого, хто має військову перевагу.

Крім того. Нарешті, ми почули те, на які компроміси готова піти Росія. Не від Владіміра Путіна, а від Дональда Трампа. Відповідаючи на запитання, які поступки пропонує Росія, Трамп сказав, що це "не захоплення всієї країни", і це є "досить великою поступкою".

Певна неспівмірність. Адже, виходить, наш компроміс має стосуватись уже захоплених територій плюс геополітичних вимог щодо не членства в безпекових альянсах. А компроміс Росії – стосується ще не захоплених українських територій, і ще й можливої винагороди РФ за це у вигляді поступового зняття санкцій. Тобто, російський компроміс виходить не з прагнення зупинити війну, а з прагнення – шантажувати захопленням нових територій, щоб отримати легалізацію своєї присутності плюс подальше зняття санкцій та торгівлю.

Хоча, якщо мова йде про перемирʼя, то двосторонні компроміси мали б стосуватись лінії розмежування, можливої взаємодії та процедур забезпечення сталого перемирʼя. Тобто, діапазон компромісів має бути окресленим, щоб переговорники говорили в одних категоріях, а не про різнорівневі (за темпом та масштабом) речі.

Але якщо Росія таки продавить свій підхід, і США на це згодяться, то гонка ядерного озброєння точно наростатиме далі. І цифра у 9+ країн, які мають ядерну зброю/на межі її створення (5 офіційних ядерних країн, 4 неофіційні, що не приєдналися до ДНЯЗ, плюс Іран, який уже має ядерний матеріал і може стати десятою ядерною країною), отримає стимул до зростання. Бо тоді усім стане зрозуміло, що лише сила та шантаж є аргументом у переговорах.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.

Про вичерпність агресивних автократій

Приклад Ірану наочно показав: автократія, орієнтована виключно на силову компоненту/загрозу/шантаж, коли наявність силової компоненти – це не інструмент для досягнення адекватних цілей (наприклад, внутрішньої модернізації чи забезпечення миру у регіоні), рано чи пізно, буде зупинена...

Про оптимізм та песимізм руху до нового світопорядку

Уже навіть генсек ООН Антоніу Гутерреш визнав, що "ми живемо в період хаосу та змін" і закликав до "оновлення архітектури міжнародної безпеки"...

Вглиб переговорного процесу (напередодні Женеви)

Є чотири можливих переговорних напрямки, розвиток чи не/розвиток яких напряму залежить від позиції РФ. 1. Безкінечне забалаболювання процесу, на що в значній мірі була орієнтована делегація на чолі з Владіміром Мединським...

Декілька висновків/спостережень щодо Мюнхенської конференції

1. На відміну від попередніх років до 2022 року (навіть, уже після 2014-го), ця конференція проходила під знаком обговорення не окремих деталей та протиріч в рамках існуючого світопорядку, а з розумінням того, що колишніх правил немає, і формуються нові...

Якою може бути відповідь Європи на "стан руйнування" (у контексті Мюнхенської конференції)

Ну, що ж, дискусія "Так/Ні" всередині Європи, яка активізувалась після Давосу (Гренландії, "Ради миру" Трампа та збереження ризику Росії) щодо стилістики взаємодії із США, матиме продовження і на Мюнхенській конференції...

Про нормалізацію ненормального

У поета Квінта Гораціо Флакка є такий вислів "Нічому не дивуватися" (Nil admirari). Ця фраза, що спочатку позначала стан незворушності (ні поганим, ні хорошим), характерний для стоїків та епікурійців (така собі нірвана), згодом у літературній традиції стала використовуватися для опису аристократичної стриманості, а то й часом снобізму...