На вікні свіча догасала...
У 1932-1933 роках, в Україні, крім фізичного, було здійснено ще й націокультурний геноцид.
Історики і дослідники Голодомору в Україні 1932-1933 років розставили всі акценти, назвавши це лихо геноцидом українського народу.
Зокрема, зініційована українським адвокатом з Торонто, Володимиром-Юрієм Данилівим, Міжнародна комісія юристів у 1988 році розпочала розгляд справи щодо визнання Голодомору 1932-1933 років геноцидом українського народу. Та уряд СРСР, на що і варто було сподіватися, відмовився надати необхідні документи, і тому для визначення втрат українців Міжнародна комісія юристів змушена була звернутися до матеріалів переписів, що відбувалися у Радянському Союзі в 1926 і 1939 роках.
Статистичні дані вразили світову громадськість: за вказаний період населення СРСР збільшилося на 16 відсотків, РРФСР – на 28, БРСР – на 11,2, а в УРСР за цей період кількість жителів зменшилася на 9,9 відсотка. Від правди ніде було дітися, і у світі почали говорити про те, що голод був цілеспрямованою акцією винищення українського народу.
Так відкривалася гірка істина: ми є не тільки посттоталітарна, а ще й – постгеноцидна нація. Люди світу не перестають дивуватися життєздатності українців: як ми, зазнавши небаченого варварства і вандалізму, найжахливіших потоптів, змогли вижити?
Однак, прориваються окремі думки про те, що, мовляв, не треба говорити про ті лихі часи, про печальні сторінки історії і взагалі – не варто концентруватися, як зауважує дехто, на негативі.
Категорично не підтримую таку позицію! Говорити про Голодомор неодмінно треба! Хоча б для того, аби замолювати, спокутувати неймовірні втрати, які лягли на долю нації. Якщо ми не молитимемось за мільйони померлих, не відстоюватимемо своєї потоптаної правди, наші діти не шануватимуть нас, у душах своїх вони не довірятимуть нам. Прийдешні покоління мусять знати про те, що Голодомор українців – це свідомий геноцид нації. За тих неймовірних умов відбувалось не лише фізичне винищення, а й руйнація національно-культурних засад народу. Забуваючи, або не бажаючи говорити про це, ми можемо перервати ланцюг пам'яті народу і від того втратимо відчуття зв'язку з тими, хто йшов поперед нас.
Чому ж головний удар тоді було спрямовано на українське селянство? У народі кажуть, що квітка на камені не росте... Люди добре знають: аби пізнати красу і цноти душі української, треба поїхати у село. Саме селяни зберігають глибини звичаєвості, народних обрядів і традицій. Саме село надихає митців на створення в високодуховних цінностей. Отож, у 1932-1933 роках, було здійснено, крім фізичного, ще й націокультурний геноцид, який ставив за мету зруйнувати духовну основу, потьмарити і притупити Волю і Силу народу нашого.
Сьогодні вже немає в живих ні організаторів, ні виконавців цього наймасштабнішого злочину в історії людства. На жаль, залишається все менше свідків тих подій. Та і в цій ситуації ми повинні називати корінь зла, який став причиною геноциду.
Забуваючи, або не бажаючи говорити про трагедію Голодомору, ми можемо перервати ланцюг пам'яті народу і від того втратимо відчуття зв'язку з тими, хто йшов поперед нас.
Наш обов'язок говорити про це зло свідомо, називаючи його причину і наслідки. Інакше, ми не зможемо знищити його і повернутися до повноцінного життя.
Як артистка, я можу говорити з людьми своєю піснею. Моя пісня – це шана моїй бабусі, яка врятувала нашу родину від голоду, дала мені можливість народитися та жити. Моя пісня – це пересторога перед процесами самознищення, які відбуваються у світі.
Я дякую, Господу, що він дав мені можливість долучитися до святої справи – вшанування пам'яті мільйонів українців, які стали мучениками безбожницького більшовицького режиму.
Буду щаслива, якщо кожен із нас вдумається у глибокий зміст слів та мелодію пісні "Свіча".
Ця пісня – данина пам'яті безневинно убієнним. Ця пісня – пересторога для кожного з нас, сьогодні сущих.
Переглянути або скачати кліп пісні "Свіча" можна тут.
