Про свободу бути лікарем. І про гідність ним залишатися
Я народилася в родині лікарів і науковців. Не просто лікарів, а людей, для яких слово "честь" завжди важило більше, ніж гроші.
З дитинства я мріяла стати лікарем і науковцем, як мої батьки, дід, прадід і прапрадід. Мріяла лікувати людей, рятувати і продовжувати їхні життя.
Але рік закінчення мого навчання в медичному інституті збігся з розпадом Радянського Союзу та народженням незалежної України.
Це був час великих змін і можливостей. Приватизувалися заводи, підприємства, готелі й ресторани, формувалися майбутні фінансово-промислові групи. Але не залишилося місця для гідного фінансування державної медицини. Так і не було запроваджено обов'язкового медичного страхування, яке давно працювало в більшості європейських країн.
Одного дня я зрозуміла, що моя підвищена стипендія студентки-відмінниці була більшою, ніж зарплата молодого лікаря. Я була молодою мамою, сама виховувала маленького сина.
Три роботи. Нічні чергування. Одяг, який я шила власноруч. І десятки моїх однокурсників, які один за одним залишали медицину або виїжджали працювати за кордон. Такою була реальність українського лікаря 1990-х.
Після стажування в США і повернення додому я точно знала, що хочу створити медицину, в якій лікар не змушений буде обирати між совістю і можливістю прогодувати свою родину.
Майже тридцять років тому, коли я вирішила створити одну з перших приватних клінік в Україні, мною керували дві прості, але дуже важливі мрії.
Перша – лікувати моїх пацієнтів за найкращими світовими стандартами, постійно навчатися, професійно зростати і швидко впроваджувати в Україні все найкраще, що з'являється у світовій медицині.
Друга – ніколи не брати хабарів, але отримувати гідну оплату за свою працю. Бо гідна оплата праці лікаря – це не лише про гроші. Це про повагу до професії. Це про оцінку суспільством і державою тих знань, відповідальності, багаторічного навчання і щоденної праці, які стоять за кожним правильним діагнозом і кожним врятованим життям.
Для мене приватна медицина ніколи не була про гроші. Вона була і залишається про свободу.
Про свободу приймати професійні рішення виключно в інтересах пацієнта.
Про свободу постійно навчатися, швидко впроваджувати найкращі світові методи лікування.
Про свободу діяти без бюрократичних перепон і без залежності від тих державних рішень, які можуть стримувати розвиток медицини.
Бо свобода завжди йде поруч із відповідальністю. І одне без іншого не існує.
Згодом життя навчило мене ще одного. Працюючи в різних державних медичних установах, я побачила, як талановитим молодим лікарям іноді не дають можливості навчатися і професійно зростати. Як заздрість, інтриги, боротьба за посади, небажання ділитися знаннями чи просто байдужість можуть руйнувати колектив і вбивати бажання працювати.
Саме тоді народилася моя третя мрія. Створити місце, де поруч працюють люди, яких поважаєш. Люди професійні, відповідальні, чесні, емпатійні, відкриті до знань і розвитку. Люди, які підтримують одне одного, радіють успіхам колег і працюють заради спільної мети – допомагати пацієнтам.
Саме тому створення команди однодумців стало для мене не менш важливим, ніж перші дві мрії.
Мої батьки довго не поділяли мого вибору. Вони вважали, що медицина не повинна бути джерелом заробітку, а я маю писати докторську дисертацію. Але мені в ті часи не вистачало грошей на фрукти дітям взимку і на папір, щоб надрукувати наукові статті.
Тому я прийняла рішення сама створити можливість одночасно лікувати людей, займатися наукою і навчати інших.
Так народилася моя перша клініка "Добродія", названа на честь київської князівни Євпраксії Мстиславівни – першої жінки Київської Русі – авторки медичного трактату "Мазі" ("Алімма") XII століття.
Згодом, коли ми придбали в кредит перший в Україні судинний лазер, "Добродія" стала Клінікою лазерної медицини. Пізніше – багатопрофільним Інститутом дерматокосметології доктора Богомолець.
Та для наших пацієнтів вона завжди залишалася просто – Клінікою Богомолець.
Колись нас було лише троє. Я була одночасно лікарем, директором, адміністратором, прорабом і митним брокером. Ми працювали на маленькому горищі обласного шкірно-венерологічного диспансеру. Потім – у кількох орендованих кімнатах Центрального госпіталю МВС. Згодом – у 18-й лікарні Києва.
Було багато труднощів, бракувало коштів, доводилося долати численні адміністративні перепони. Але ми ніколи не відмовлялися від своєї мети.
Сьогодні ми маємо власну клініку в центрі Києва. Простір, у якому медицина поєднується з мистецтвом і красою, допомагаючи людям не лише лікуватися, а й відновлювати душевну рівновагу.
Та найбільше моє досягнення за ці майже тридцять років – не будівля. Не обладнання. Не дисертації.
Найбільше моє досягнення – люди.
Я пишаюся тим, що перші наші лікарі, медичні сестри та керівники працюють разом уже понад двадцять п'ять років.
Разом ми створили першу в Україні приватну Клініку лазерної медицини, перший МОС-центр, спеціалізовану лабораторію DermPathLab, Центр лікування гемангіом і судинних мальформацій, платформу Telederm та Bogomolets Education.
Ми започаткували першу в Україні спеціалізацію з дерматоонкології, провели перший Конгрес з дерматоскопії та перший День меланоми.
Ми врятували життя тисячам людей і навчили сучасній діагностиці пухлин шкіри тисячі лікарів.
І все це ми створювали переважно власними силами, іноді долаючи не лише фінансові труднощі, а й адміністративні перепони.
За ці роки я остаточно переконалася в одній простій істині. Сильну медицину створюють не будівлі. Не найдорожче обладнання. І навіть не найсучасніші технології.
Її створюють люди, які не зраджують своїм принципам.
А роль держави і професійних спільнот я бачу в іншому – розробляти сучасні клінічні стандарти лікування, розвивати медичну освіту і науку та нарешті запровадити ефективну систему обов'язкового державного медичного страхування.
Саме тоді пацієнт буде по-справжньому захищеним, а лікар перестане бути лише продавцем медичних послуг і зможе залишатися тим, ким він має бути насамперед – лікарем і гуманістом.
Про те, чому обов'язкове державне медичне страхування є одним із ключових елементів сучасної системи охорони здоров'я, я обов'язково напишу окремо.
Минуло майже тридцять років. І сьогодні я можу чесно сказати: я ні про що не шкодую.
Я вдячна своїм батькам – за цінності, які вони мені передали. Нашій команді – за вірність ідеям, професіоналізм і людяність. Нашим пацієнтам – за довіру.
Бо бути лікарем – це не просто професія. Це свобода приймати рішення заради пацієнта.
Це гідність не продавати свої знання, совість і честь.
Це відповідальність щодня вчитися, щоб завтра лікувати краще, ніж учора.
І це велике щастя – працювати поруч із людьми, які поділяють ті самі цінності.
Саме ці принципи були для мене головними майже тридцять років тому. І саме вони залишаються головними сьогодні.
А якою ми хочемо бачити українську медицину завтра? Такою, де лікар бореться за виживання? Чи такою, де він має свободу лікувати, гідність чесно працювати і можливість постійно ставати кращим?
Це питання вже не лише до лікарів. Це питання до всього нашого суспільства.
Від відповіді на це запитання залежить не лише майбутнє українських лікарів. Від неї залежить здоров'я, а інколи й життя кожного з нас.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
