Держава довша за наше життя
Après moi, le déluge. Після мене – хоч потоп.
Цю фразу традиційно пов'язують із французьким королем Людовіком XV та його фавориткою мадам де Помпадур. Цінність цієї цитати полягає в безжальній точності, з якою вона діагностує природу влади, і не лише тогочасної.
Людовік XV десятиліттями консервував розкіш Версаля, ігноруючи системну кризу держави. Наприкінці його правління фінансовий крах та прірва між двором і країною стали незворотними. В результаті "потоп" і катастрофа дісталися наступному поколінню: через п'ятнадцять років зруйновані державні фінанси змусили наступника, Людовіка XVI, скликати Генеральні штати, запустивши маховик Французької революції та остаточний крах абсолютної монархії.
Сьогодні ми відзначаємо 35-ту річницю відновлення незалежності України.
І мені здається, що протягом цих 35 років, за рідкісними і переважно короткими винятками, українські еліти жили приблизно за тим самим сумнозвісним принципом, сприймаючи державу як приз чи трофей, отриманий на час каденції. За всім цим стоїть ще одна, значно глибша проблема: горизонт бачення майбутнього та відповідальності наших еліт закінчувався разом із їхньою посадою.
На 35-му році після відновлення незалежності ми повинні усвідомити, що держава це – довготривале партнерство між поколіннями, це спадщина, яку нинішнє покоління має зберегти, розвинути й передати тим, хто прийде після нього.
Про етику міжгенераційної відповідальності чудово сказав Едмунд Берк у Reflections on the Revolution in France у 1790 році. Для Берка політичне суспільство – це не тимчасова угода людей, які живуть сьогодні, а спільнота, що поєднує покоління: "Суспільство справді є договором... Це партнерство в усій науці, партнерство в усьому мистецтві, партнерство в кожній чесноті й у всій досконалості. Оскільки цілі такого партнерства не можуть бути здійснені одним чи навіть кількома поколіннями, воно стає партнерством не лише між тими, хто живе сьогодні, а між живими, померлими і тими, хто ще має народитися".
Схожу ідею знаходимо і в українській традиції – через пів століття Тарас Шевченко звертав своє послання "І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм, в Україні і не в Україні сущим". Це дуже точне відчуття Кобзарем нації не просто як сукупності людей, які випадково живуть в один і той самий час, а як спільноти поколінь: тих, хто був до нас, тих, хто живе сьогодні, і тих, хто ще прийде.
Ми, як суспільство, повинні усвідомити, що відповідальність за реалізацію цього принципу лежить не лише на тих, хто приходить до влади. Відповідальне суспільство повинно саме вирощувати, виховувати і формувати відповідальні еліти – людей, для яких служіння державі є місією зберегти й примножити те, що вони отримали від попередніх поколінь, і передати сильнішу державу наступним.
Такі еліти не виникають самі собою: їх формують освіта, культура, суспільні цінності, політична конкуренція, нетерпимість до корупції та суспільний запит на компетентність і відповідальність. Зрештою, якість еліт значною мірою є відображенням того, яку поведінку ми як суспільство винагороджуємо, яку – терпимо, а яку – заперечуємо.
Є ще одна річ, про яку варто говорити відверто: ми нерідко самі знищуємо паростки власних нових еліт. Людина, яка досягає успіху, демонструє незалежність, професіоналізм чи амбіцію, часто стає об'єктом підозри, знецінення і ненависті. Суспільство, яке хоче мати кращих лідерів, повинно навчитися не лише контролювати і критикувати їх, а й розрізняти справедливу вимогливість і руйнівне знецінення.
Отже, наше завдання на наступні 35 років виглядає значно складніше, ніж просто раз на кілька років обирати собі нових лідерів.
Ми повинні навчитися вирощувати еліти, створити середовище, у якому з'являтимуться люди, здатні мислити не наступними виборами, рейтингом чи власною каденцією, а наступними поколіннями. І водночас стати достатньо зрілим суспільством, щоб таких людей розпізнавати, підтримувати, контролювати, а не знищувати.
Можливо, це і має стати нашою місією на наступні 35 років: щоб українська еліта навчилася дивитися на державу не як на частину власного життя, а на власне життя – лише як на коротку частину значно довшої історії України.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
