В Євразію, за кардиналом?
Три речі є незмінними в Україні: синє небо над головою, жовте житнє поле під ногами та відданість Віктора Медведчука ідеї євразійської інтеграції на чолі з Росією. Раніше він проявляв цю відданість в ролі "сірого кардинала" української політики. Тепер – в ролі блогера.
Віктор Володимирович оплакує кінець зовнішньої політики України, який він побачив у програмній статті Міністра закордонних справ Костянтина Грищенка "Стратегічна рівновага як шанс України у багатополюсному світі".
Перед тим, як переходити до аргументації пана Медведчука, хотів би віддати належне сміливості пана Грищенка. В політичній Україні не прийнято в голос говорити правду, а особливо правду гірку.
Протягом багатьох років зовнішня політика України була боротьбою двох ілюзій. Перша – про те, що членство України в ЄС – це питання близького часу. Друга – що українському коню краще не "брикатися" зі своїми європейськими прагненнями і тихо повернутися в російське стійло, з безкоштовним вівсом, себто газом. Саме це вкотре пропонує Медведчук.
Грищенко нагадав євроромантикам, що членство України в ЄС залежить не лише від її успіхів, але й від цілої низки причин поза її впливом. І тому цілком можливо, що навіть за найкращого сценарію, воно є питанням неблизької перспективи. А москвофілам дав зрозуміти, що партнерство з Москвою можливе лише тоді, коли Москва почне бачити в Україні партнера, а не "життєвий простір". І тому наразі Україна не має іншого шляху, ніж "своє робить". Себто самотужки будувати Європу в Україні, в той час як тиск Москви наростатиме.
Грищенко ризикує, піднявши руку на ілюзії. Лунатиків взагалі будити ризиковано. Але іноді треба. Наприклад, коли вони стоять на карнизі і дивляться в далечінь. Але ж сон розуму породжує чудовиськ.
Медведчук проповідує євразійську форму лунатизму. Себто радить зробити з карнизу три кроки вперед. Перше – відмовитися від політики європейської інтеграції (оскільки "Україна ще років 20 не має шансів стати членом ЄС"). Друге – відмовитися від Зони вільної торгівлі з ЄС (це "єврокапітуляція"). Третє – "проводити політику активної участі в інтеграційних процесах на євразійському просторі".
Себто – "бери шинель, пошли домой!". Україна публічно визнає капітуляцію, кардинально розвертається в бік Росії, а та з радістю приймає її в обійми як... регіонального лідера.
Насправді, концепція не нова. Дуже популярна в сусідній країні. Проблема в тому, що вона НЕ популярна в Україні. Не так давно, під час президентської кампанії це продемонстрував один молодий, перспективний кандидат, який практично у тих самих виразах, як і Медведчук у своїй статті, намагався будувати свою кампанію. В результаті його рейтинг з'їхав з 15% до 7%. І досі змушений пояснювати, що зовсім не те мав на увазі.
Мені скажуть, що правильні ідеї часто бувають непопулярними. Згоден. Але євразійство – це, за великим рахунком, навіть не ідея. Це обгорнута у геополітичну риторику емоція росіян, які ностальгують за радянським минулим і вірять, що Росію душить "світова закуліса". Кожен народ сам обирає, у що вірити. Але чому в це маємо вірити ми, українці? Як казав один літературний герой, "Паниковский не обязан всему верить!".
Треба вірити фактам. А факти на євразійському напрямі невтішні. Білоруська фінансова система зруйнована. В Казахстані міліція розстрілює робітників, яким не виплачують зарплатню. А Росія живе переконанням, що демократії насправді нема. Як і свободи. Як і європейських цінностей.
Погоджуюся з Грищенком: спілкуючись з Росією, не треба впадати в істерію та негативізм. Але не треба і відмовлятися від своєї суті. А суть у тому, що, при всій своїй культурній подібності, українець і росіянин – різні. Українець вірить у те, в що росіянин або, пардон, євразієць, вірити відмовляється. Українцеві все це потрібно – і демократія, і свобода, і європейські цінності. А заодно – і високий рівень та тривалість життя, відповідальність влади, безпека на дорогах, цивілізована медицина і тисяча різних речей, які впродовж двадцяти років раптово з'явилися прямо перед нами, у наших сусідів на західному кордоні. Росіянин очікує знайти все це у новій, функціональній версії Радянського Союзу (яка тільки має з'явитися). Українець – на шляху, який пройшла європейська, успішна Польща (яка є вже зараз).
Проблема євразійства – у тому, що всі ці речі існують лише в уяві його адептів на кшталт Медведчука. А в ЄС, при всіх його кризах і недоліках, вони існують реально, їх можна побачити і помацати. Шкода, звичайно, що ЄС нам всього цього не подарує, як нашим сусідам. Але, як правильно відзначив Грищенко, ЄС важливий для нас не стільки як чужий дім, куди ми хочемо в'їхати, скільки власний дім, який ми хочемо збудувати, покладаючись на свій розум, потенціал та сили. А вони у нас є.
Хіба це "кінець зовнішньої політики"? Скоріше схоже на її початок. Цього разу без ілюзій.
P.S. Сьогодні дискусії в експертному середовищі ведуться довкола того, чи хоче Віктор Медведчук повернутися у політику як депутат-мажоритарник і взагалі – яку посаду він займатиме в оточенні президента Януковича. Враховуючи давні апетити і амбіції Медведчука, а також його майже родинні стосунки з ВВП, можна припустити: він не займатиме жодних посад в нинішній системі влади. Він зробить усе, щоби стати "генерал-губернатором" Малоросії в омріяному ним Євразійському союзі. І при цьому спробує стати центром об'єднання йому подібних сил. Тішить одне: на роль аналогічного "центру об'єднання" – цілковито в дусі українських політичних традицій – претендують ще мінімум п'ять "гетьманів".
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
