Ще раз про мовний закон
Я не належу до числа тих, хто був у захваті від мовного закону Ківалова і Колесніченка. Вважаю, що є три сфери, яких політики не повинні торкатися і які повинні саморегулюватися – мова, релігія, історія. Чим менше політизуються ці сфери, тим швидше народ сам для себе розставляє акценти і виробляє норми поведінки щодо тих чи інших питань. Як тільки ці питання піднімають політики, вони одразу ж перетворюються на атрибут політичного процесу. Саме за це я постійно критикував і критикуватиму Ющенка: чудовий фінансист і економіст поліз у заборонені сфери – і перетворився на посміховисько. Політики переважно поверхово розуміються на гуманітарних речах і більше думають про те, як сподобатися виборцям – і фаховість іноді заважає популізму.
Мовний закон, м'яко кажучи, недосконалий. Це визнається навіть на найвищому рівні. Але це – закон. Прийнятий більшістю депутатів Верховної Ради. І навіть якщо взяти до уваги порушення процедурних моментів при його прийнятті – ці моменти не опротестовано у встановленому порядку. Можна багато говорити про легітимність чи не легітимність – є окремі заяви, але немає висновків тих інститутів, які уповноважені ці висновки робити.
Чи може президент не підписати цей закон? Теоретично – так. Але тоді він має а) пояснити, з чим конкретно він не згідний; б) відмовитися від власних передвиборчих обіцянок; в) відмежуватися від Партії регіонів і тих, хто формував його команду.
З іншого боку, вчорашній кандидат від Сходу України Віктор Янукович сьогодні – президент всієї України, і він мусить знайти компроміс у складній ситуації. Він розуміє, що закон викликає чимало запитань і зауважень у Заходу і Центру України, у переважної більшості представників української інтелігенції. Це – своєю чергою – веде до посилення опозиційних настроїв.
Не підписати закон не можна.
Підписати закон – наразитися на численні політичні ризики.
Зрозуміло, що в даній ситуації найкращим виходом з ситуації є врівноваження процесу за рахунок ініціатив з захисту та розширення прав української мови. Тобто, мовний закон не завершує процес, а стає відправною точкою нового процесу. До вересня формуються пропозиції щодо вдосконалення закону, внесення до нього змін. Формулу запропоновано. Цю формулу розробляли довго – в тому числі за участю інтелігенції. Соціальні мережі гостро критикували тих, хто зголосився до участі у виробленні цієї формули. Невже було би краще, якби вся інтелігенція оголосила бойкот президенту? Формула може комусь подобатися, а комусь – ні. Але ми отримуємо інструмент впливу на ситуацію. За умов бойкоту цього інструменту не було б – і питання внесення змін до щойно прийнятого закону теж не було б.
Політики іноді потрапляють у ситуацію, коли обставини диктують умови. Гетьман Скоропадський писав, що якби у 1918 році бодай одна українська національна партія висловила б йому підтримку, підставила плече, то він ніколи не підписав би Акт федерації з Росією. Сьогодні маємо в Україні позицію тих, хто дав згоду спільно з Януковичем працювати над концепцією розвитку української мови. І маємо позицію тих, хто нещадно критикуватиме президента за будь-які дії – не важливо, добрі чи погані. Є ті, хто розуміють: Янукович – це об'єктивна реальність, президент на найближчі три роки, і не можна ці три роки провести у сплячці або викреслити з історії. А є ті, хто власну бездіяльність камуфлюють у радикальні гасла.
З ініціаторами закону все зрозуміло. Це їх позиція і їх частина світогляду. А от щодо позиції захисників української мови є питання. Бо що принесе більше користі – радикалізм чи реальна робота? Плач по наслідках закону чи робота над вдосконаленням закону?
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
