Про етику і справедливість у виборчому процесі
У Києві продовжується боротьба за депутатські мандати у мажоритарних округах. Протистояння між представниками опозиції та самовисуванцями, лояльно налаштованими до влади, загострюється. Рахунок йде на лічені відсотки, а іноді – на десяті та соті відсотка. І ця змагальність, конкурентність є ознакою справді демократичного процесу, який відрізняє нас від більшості інших пострадянських країн.
Щоправда, цікавою є ситуація втручання журналістів у виборчий процес. Скажімо, у 214 окрузі, де змагаються за мандат Олесь Довгий, колишній секретар Київради, та представник УДАРу Віктор Чумак. Інтернет-простір зараз закиданий заявами та статтями журналістів, які відверто виступають на стороні опозиціонера, апріорі звинувачуючи Довгого у фальсифікаціях.
Та ж ситуація – на окрузі у Шевченківському районі, де журналісти підтримують опозиційного кандидата проти Віктора Пилипишина, якого навіть назвали "монстром політичних інтриг". Та ж ситуація – на окрузі Галини Гереги чи Ігоря Лисова. При цьому акули пера не цікавляться попередніми заслугами того чи іншого кандидата, тим, як проходила кампанія, якими є програмові принципи та ідеї. Їх цікавить, аби побільше голосів набрав саме опозиціонер – під яким би прапором він не виступав.
Тобто, це можна розцінити як тиск на комісії через засоби масової інформації та через відомих політиків (на округ Довгого приїхав Віталій Кличко, аби розібратися з тими, хто ображає його соратника).
Чи мають право журналісти ставити під сумнів роботу окружних комісій, яким делеговано повноваження з підрахунку голосів? Чи можуть вони підміняти своїм голосом волевиявлення громадян? Привертати увагу до ситуації – це одна справа, але оголошувати вибори фальсифікованими тільки тому, що перемагає не той, хто подобається журналісту – це вже занадто.
Якщо це – ознака демократії, то я – не демократ.
Можливо, варто уникнути різких заяв та провокаційних матеріалів на час підбиття підсумків? У випадку відвертих фальсифікацій – звісно, варто бити на сполох. Якщо ж керуватися здогадками та закликами до загальної мобілізації, бо перемагає не Чумак, а Довгий, не Іллєнко, а Герега і т.д., то можна задалеко зайти. Це – не заклик захищати Довгого, з яким я практично не знайомий. Чи Пилипишина, якого знаю особисто і вважаю одним із найдостойніших людей в українській політиці. Чи Герегу, яку дуже поважаю. Це просто роздуми на тему етики і справедливості у виборчому процесі.
Давайте, просто спокійно дочекаємося кінця підрахунку голосів, без влаштовування демаршів та політичних шоу, намагаючись постфактум змінити результат. Це стосується обох зацікавлених сторін. Виграти має не опозиційніший, а сильніший, не той, хто вміє стрясати повітря гучними фразами, а той, хто користується довірою, не улюбленець ЗМІ, а народний обранець.
Демократія – це насамперед рівність можливостей, а не переваги для опозиції. А медіакратія (влада ЗМІ) може також бути однією з форм тоталітаризму. Зрештою, свого часу блискучий журналіст Муссоліні це довів.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
