Брюсселізація. Про історичне середовище Києва
Сьогодні питання збереження історичної спадщини Києва та України в цілому стоїть надзвичайно гостро. Хоча коли воно не було важливим та актуальним? З покоління в покоління питання забудови історичної частини міста (і не лише Києва), як і проблема модернізації міста перебуває у конфлікті з громадською думкою.
Віктор Гюго був критиком реформ префекта Парижу барона Жоржа-Ежена Османа, який всередині ХІХ століття зруйнував більшу частину центру французької столиці – в тому числі чимало середньовічних споруд. Натомість побудував славетні паризькі бульвари, проклав каналізацію та завдяки новим широким вулицям зробив практично неможливими барикадні бої. Гі де Мопассан був послідовним ворогом Ейфелевої вежі, вважаючи, що вона псує історичне обличчя французької столиці. Чи варто говорити, чим для парижан сьогодні є Ейфелева вежа?
У архітектурі є термін – османізація. На честь барона Османа. Цим терміном окреслюють планомірну забудову старої історичної частини міста задля створення нового – більш сучасного та модернізованого – архітектурного проекту. Колишній головний архітектор Києва Бабушкін нещодавно говорив про те, що не варто чіплятися за старі будинки, особливо коли вони не мають особливої архітектурної цінності. Заява смілива – особливо з точки зору тих, хто намагається зберегти історичне середовище Києва. Для того, щоби у Києві дійсно перемогла османізація, потрібні чотири складові: а) нові проекти повинні бути бездоганними з художньої, архітектурної та інфраструктурної точки зору; б) вони не повинні входити в дисонанс із навколишнім середовищем; в) має бути чітке бачення стратегії забудови з подальшими кроками; г) у людей, які взяли на себе роль "баронів Османів", має бути воля, харизма та віра у власну правоту, а не звичайна корупційна жадоба наживи.
Інакше Київ буде приречено на пряму протилежність османізації – брюсселізацію.
Ті, хто бодай раз були у бельгійській столиці, напевне, звернули увагу на хаотичність забудови: сучасні скляні центри та бетонні споруди врізаються в готичну та барокову архітектуру, сецесійні будинки плавно переходять в якусь неоконструктивістську "плазу" тощо. Брюссель – місто, яке (за винятком Гран Плясу та кількох вулиць довкола) позбавлене архітектурного шарму. Більше того: у повоєнні роки тут склалася так звана "архітектурна мафія", яка пробила для себе ряд нормативних документів, як то полегшену процедуру визначення історичної цінності об'єкту та доцільності його збереження, закон про заборону будівництва двох однакових будинків (типових проектів) тощо. Брюссель й до сьогодні пожинає плоди "брюсселізації".
Дуже боюся, що Київ переймає не найкращі приклади європейської дійсності. Зокрема, Києву загрожує саме брюсселізація у архітектурі. Особливо зважаючи на те, що внаслідок чималої кількості катаклізмів військового характеру протягом останніх восьми століть Київ не може похвалитися великою кількістю пам'яток архітектури.
Спроба штучно відтворювати пам'ятники – ще більш неприйнятна, ніж пропозиції щодо їх руйнування. Коли замість церкви, створеної 900 років тому за всіма канонами тодішнього архітектурного мистецтва, з застосуванням тогочасної цегли, плінфи, вапняного розчину тощо пропонується сувенірний витвір з сучасної цегли, бетону від Ковальської та металевих конструкцій – виникає питання: а навіщо ці декорації? Що цим можна добитися? Я пам'ятаю зі свого дитинства руїни Золотих воріт – вони виглядали набагато величніше, ніж відтворений саркофаг над ними. Чи захотів би Ігор Святославович у наші дні поїхати по Андріївському (Боричевому) узвозу до тієї Пирогощі, яка стоїть на Подолі? Чи виникає душевний трепет, який є незмінним під час зустрічі зі старовиною, під час відвідин Успенського собору Лаври чи Михайлівського Золотоверхого? Адже копія ніколи не може замінити собою оригінал.
Зараз у пресі активно дискутуються теми захисту Гостинного двору та намагань спорудити над фундаментом Десятинної церкви новий храм – нібито копію первісного (цікаво, хто може підтвердити, яким саме був первісний вид Десятинної церкви?). Історики та археологи відверто протестують. Будівельники говорять про те, що будівництво храму на Старокиївській горі – відверта авантюра з точки зору ненадійності грунтів. Мало впливає і той аргумент, що Десятинна церква, споруджена в часи Володимира, була не надто надійною з точки зору міцності, бо впала під час монгольської навали навіть без застосування таранів і стінобитних знарядь – просто під вагою людей, що вилізли на хори. Відомо, що монголи намагалися не руйнувати храми і монастирі під час своїх завойовницьких походів – Десятинна була одним з небагатьох зруйнованих об'єктів. Тобто, можна говорити про ненадійність конструкції (у Константинополі Софійський собор через ту ж ваду у проекті пізніше було добудовано і оснащено спеціальними підпорами – "биками", яких не було у початковому варіанті проекту).
Найгірше у даній ситуації те, що у справу захисту, відтворення та збереження історичного середовища Києва втрутилися три сили, які в принципі є далекими від розуміння гармонії – політики, бізнес і Церква. Кожна із цих сил переслідує свої інтереси і кожна намагається використати наявну ресурсну базу для того, аби довести: правда на їх стороні, лише вони є носіями істини, а громадськість Києва не розуміє того добра, яке їм несуть або ті, хто хочуть поруйнувати Гостинний двір, або ті, хто бажають "відновити" Десятинну церкву.
Взагалі існує приклад компанії Рината Ахметова "ЕСТА Холдинг" з проектом "Юність" на місці колишньої швейної фабрики на Андріївському узвозі. Хто пам'ятає – компанія насамперед ініціювала широке обговорення проекту у середовищі громадськості, з залученням ЗМІ та створенням експертної ради, яка й мала визначити, що буде побудовано замість фабрики. Потім була заява Ахметова з приводу відмови від будівництва офісного центру на Андріївському та повернення фасадам будівель первозданного вигляду. До речі, чи не поодинокий випадок у новітній історії містобудування. Чому б не піти по цьому шляху і забудовникам Десятинної? Чому б не провести обговорення? Навіщо все робити закрито і нагло?
Наступного року на Київ очікують вибори мера столиці та Київради. Орієнтовно – у травні – червні. Чому би не ініціювати місцевий референдум з приводу окремих об'єктів та – більш широко – захисту історичного середовища Києва? Чому ті, хто сьогодні готові своїми тілами, а також за допомогою власних автомобілів, техніки тощо захищати історичні будівлі чи боротися з несмаком, не створять ініціативну групу і не розпочнуть збір підписів? Адже справа дійсно благородна, і закон про референдум, так часто критикований опозицією, може стати справжнім захисним інструментом для Києва. Є побоювання, що буде важко зібрати 200 тисяч підписів за проведення референдуму? Чи побоювання, що влада не дозволить цей референдум? Та насправді це стане перевіркою і громадянського суспільства, і влади. І є всі шанси перемогти на референдумі.
У будь-якому випадку справу потрібно вирішувати не методом "стінка на стінку" – одна ініціативна група проти іншої. Справу потрібно виносити у нову площину. Інакше на нас чекатиме подальша повзуча брюсселізація. Аж до перетворення навіть не на Брюссель, а на велетенський Урюпінськ.
P.S. Мені говорити просто: я не збираюся балотуватися ні в мери, ні в депутати Київради. Але мені – як історику за фахом – не байдужими є профанація історії та архітектури, нігілістичне ставлення до історичної пам'яті. А також імітація бурхливої діяльності окремих "захисників", які більше думають про те, як про них напишуть завтра у ЗМІ, аніж про коефіцієнт корисної дії від власних протестних акцій. Прошу захисників Гостинного двору не сприймати це на свою адресу – тут ідеться не про них.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
