Яка історія нам потрібна?
У минулі вихідні вдалося розвантажитися, відкласти нагальну роботу, відключити телефон, зупинити шалені темпи, у яких живу тривалий час, і окрім того, що присвятив час дому і сім'ї, ще й спромігся почитати чималу кількість матеріалів на історичну тематику, які накопичилися у папці закладок, а також погортати стос книг з історії, придбаних з думкою, що це – "на потім". Як наслідок, народилися наступні думки.
Писати на теми історії набагато приємніше, ніж на політичну тематику. Історія – це деактуалізована політика. І навпаки: політика – це актуалізована історія. Бо немає нічого нового. Все, що відбувається, вже неодноразово переживалося попередниками – у інших формах. А тому є лише повторенням. Аксіома Еклезіаста. Саме тому до історичних персонажів я ставлюся як до актуальних героїв – у них є чому повчитися. А про політиків пишу часто як про історичних персонажів – намагаючись відкинути дрібниці і подивившись на них очима майбутніх поколінь. Через сто років від більшості інформаційних посилів сучасності залишаться лиш поодинокі повідомлення, а чималу кількість сьогоднішніх героїв парламентських баталій та світських хронік ніхто й не згадає...
...Чи не випадково 23 лютого (День Радянської Армії, а з недавніх пір – День захисника Вітчизни) і 24 лютого (день політконсультанта) у календарі стоять поруч? У радянські часи одну з найневдаліших дат – дату поразки під Нарвою та Псковом – було оголошено перемогою, історію переписано, а день ганьби почали святкувати як день слави. На догоду тогочасній політичній ситуації. Як тут не згадати старий, бородатий анекдот про Мойсея, який привів богообраний народ на беріг моря і вирішив порадитися з фахівцем з PR про подальші кроки. "Мені було видіння, що море має розступитися. А якщо не розступиться?" – запитав Мойсей. Піарник підійшов до справи просто: "Розступиться чи не розступиться – яка різниця? Потрібну публікацію у Ветхому Завіті я вам гарантую".
Так от: не хочеться, щоби цей принцип застосовувався і до української минувшини. Хоча соціальне замовлення має бути у будь-якого процесу – в тому числі і процесу пізнання історії. Історія не може бути набутком лише вузької групи науковців. Покликання історії – активно впливати на формування майбутнього (насамперед з метою творення матриць та недопущення помилок).
1.
Історичний процес складається з великої кількості подій, які стаються з мільйонами людей щомиті. Якісь події – суспільно значимі, якісь – важливі для окремого індивіда. Якісь зовсім не важливі. На одну й ту ж подію можна дивитися по-різному. З плином часу ми самі часто переоцінюємо значення тих чи інших подій у нашому житті чи в житті країни. Ті, хто плакали над смертю Сталіна, вже за три роки гнівно засуджували культ особи (а пройшло лише три роки!). ті, хто втрачали свідомість від звістки про смерть Брежнєва, вже за кілька років активно критикували "застій". Часи змінюються і ми змінюємося разом з ними.
Кожне покоління пише свою концепцію історії – часто під потреби часу. Переглядається роль одних постатей, коригуються події, пересіюються архіви. У результаті нове покоління заперечує те, що було написано попередниками. У 30-х роках ХХ століття гетьман Богдан Хмельницький трактувався як постать негативна. У 40-х створюється культ Хмельницького. Я вже не кажу про Мазепу, Петлюру чи ряд інших контраверсійних постатей. Історію можна трактувати по-різному: не лише ту чи іншу постать, а й усе, що відбувалося довкола цієї постаті. Із розрізнених фактів вибудовуються системи, із систем – концепція. Приходить нове покоління і першим чином починає критикувати і руйнувати старі схеми історії, пропонуючи свої.
Ми вже це проходили. Грушевський фактично "закрив" народницьку школу в українській історіографії, яка панувала аж до ХІХ століття. Його сучасники, багато в чому відштовхуючись від праць Грушевського, але здебільшого критикуючи його (критикуючи не стільки як історика, скільки як політика), запропонували нову, державницьку школу: це покоління істориків формувалося під впливом емоцій від подій 1917 – 1921 років. В основу історичної концепції було покладено не історію народу (на той час вже не потрібно було доводити, що такий народ існує). В основу концепції було покладено державотворчий потенціал. Історичний процес подано як суцільну смугу боротьби українців за свою державність. Паралельно в Радянській Україні Матвій Яворський вирішив подивитися на історію під іншим кутом зору – виходячи з засад марксистського історичного матеріалізму, зміни суспільних формацій та соціальної боротьби.
При цьому кожна концепція дала свій погляд на історію України, дала блискучі школи і дала своє розуміння минувшини. Набір фактів – один і той самий. Набір подій – той самий. Але трактування – абсолютно різне. Що свідчить на користь аргументу про необхідність чіткого розмежування історичної науки на академічну та прикладну, при чому остання має стати інструментом для формування як масової свідомості, так і майбутніх моделей розвитку.
2.
Нині часто можна почути суперечку щодо того, чи доцільно історію зачіпати політикам. Я неодноразово свого часу критикував Віктора Ющенка за те, що він намагався сучасність підпорядкувати деяким подіям далекої давнини, реанімувати старі суперечки та "незакриті гештальти" українців. Ющенко – при всій повазі до тем УПА чи Голодомору, які він намагався піднімати – мав одну велику ваду: він намагався перетворити пам'ять про трагічні і неоднозначні сторінки української історії на серію кампаній із заздалегідь заготовленим планом, бюджетом, сценарієм, піар-супроводом і т.д. Щирість президента (він не вміє інакше мислити, як тільки елементами реквіємів і хоралів, серед яких має обов'язково з'явитися його постать – у вишиванці та обрамленні калини) поєднувалася із цинізмом його оточення, яке намагалося відправити Ющенка у гуманітарну площину, аби займався своїми древностями і не заважав дерибанити економіку. В результаті все зводилося до показухи, і трагедія оберталася на фарс. Вершиною процесу "повернення національної пам'яті" став популярний анекдот про те, що Віктор Ющенко погодився виконати умови сомалійських піратів у випадку, якщо ті визнають Голодомр геноцидом українського народу.
Тобто, ми зіштовхнулися з невдалим прикладом навернення до історичної пам'яті. Чого бракувало Ющенку?
По-перше, системності і усвідомлення історії України в комплексі, не на рівні вихоплених з контексту шматків, а на рівні концептуальному. Він залишився прихильником "народницької" школи, яка застаріла ще у ХІХ столітті.
По-друге, відчуття міри. Не можна людей щодня годувати одними і тими ж подіями, змушувати плакати,переливати з пустого в порожнє і підміняти історією гострі проблеми сучасного життя. За кілька тижнів такої терапії трагічні сторінки викликають іронію, а відтак і сарказм – це психологічна реакція на постійний негативний подразник. Вшанування трагічної дати викликає сльози, щоденне перетворення давніх трагедій на культ поклоніння – викликає спротив.
По-третє, не можна нав'язувати цілій країні систему поглядів, притаманну нехай значній, але все-таки частині країни. Для роздвоєних суспільств це дуже характерно. Минувшина повинна призводити до конструктивної дискусії, у якій модераторами мають виступати історики, а не політики. Ющенко не лише знехтував цим моментом – він взяв на себе функцію модератора, і при цьому, бачачи, що модерація є невдалою, застосував імперативні методи – за принци пом "я вас змушу любити Україну так, як люблю її я".
По-четверте, Ющенко повторив ментальну помилку Володимира Винниченка, який плутав політичні та етнічні характеристики українців. Винниченко у 1918 році ставив знак рівності між поняттями "соціаліст" і "українець". Несоціаліст не міг бути українцем, вважав Винниченко. І навпаки. Тобто, пропонувалося політичне визначення українства. Для Ющенка українцем був той, хто а) підтримував Майдан і б) підтримував Ющенкове світобачення (в тому числі історичну концепцію). Звідси і змушування олігархів витрачати кошти на реставрацію Батурина, і псевдоісторичні містерії, і фраза, яку неодноразово приписували Ющенкові: "З Януковича можна зробити українця, а з Юлі – ніколи".
Досвід Ющенка – це приклад того, наскільки обережно повинні втручатися політики в сферу минувшини. Інакше один необережний рух – і політик стає об'єктом кпинів з боку професійного середовища (історики починають сміятися над помилками політика, журналісти підхоплюють і тиражують ці помилки, політтехнологи використовують помилку політика як ознаку ледве не катастрофи національного масштабу).
Однак є й позитивний досвід, коли політики оперують історичними фактами, при цьому не викликаючи ефект подразнення у більшості населення. Як найсвіжіший приклад – публікація статті Костянтина Грищенка "Які герої нам потрібні?" (http://blogs.ukrinform.gov.ua/blog/kostyantin-grishchenko/yaki-geroyi-nam-potribni). Доволі проста на перший погляд, стаття нинішнього віце-прем'єра з гуманітарних питань і досвідченого дипломата – це спроба поглянути на далеко неоднозначні сторінки української історії – битва під Крутами, громадянська війна, інтервенція більшовиків. Також це спроба дати оцінку окремим постатям української історії, які насправді не так часто згадуються в традиційному "іконостасі" героїв (наприклад, це стосується такої неоднозначної постаті, як Юрко Тютюнник).
Чим важлива стаття Костянтина Грищенка? Давайте, спробуємо провести її структурний аналіз і зрозуміти ті смисли, які у ній зашифровано.
1. Як дипломат, Костянтин Грищенко чудово розуміє, що поява подібної статті в "Укрінформі" (офіційному інформагентстві) – це виклик. При цьому статтю присвячено одній із важливих і символічних дат в історії українсько-російських відносин (битва під Крутами носить більше символічне значення, ніж реальне, військово-ст ратегічне). В умовах посилення тиску з боку Росії на Україну з метою а) вступити в Митний Союз; б) розвивати ідею "Русского мира" – ця стаття є доволі промовистим моментом. Хто вміє розшифровувати – розшифрує посил.
2. Стаття є внутрішньою полемікою із іншими представниками правлячої команди, насамперед із Дмитром Табачником, який виражає думку, більш лояльну до офіційної російської історіографії. Тобто, можна судити про внутрішню дискусію в уряді та в правлячій команді, яка час від часу проступає нагору.
3. Стаття є запрошенням до дискусії про необхідність формування нової концепції історії України – концепції інтегральної, уніфікованої історії ("Ми легко назбираємо цілий сонм героїв – відповідальних та працьовитих, щирих та сумлінних, непідкупних та без остраху мати власну думку – що в різні часи, під прапорами різних держав жили на цій землі, в українських містах і селах. Такі герої не викликатимуть неприйняття на Сході, або на Заході України" – стверджує Грищенко).
Зрештою, останнє – чи не найважливіше: знайти події і людей, які би не викликали неприйняття на Сході чи на Заході України. При цьому розширивши географію та хронологію поняття "Україна" – в тому числі на а) всі етнічні українські землі; б) всіх виходців з України; в) всіх не українців за походженням, що працювали в Україні і на Україну і г) всі народи і державні утворення, що жили і існували на території України протягом її історії. Таким чином, ми зможемо отримати яскраву і цікаву концепцію історії України – як динамічну і бурхливу історію пограниччя, де головна боротьба протягом тисячоліть відбувалася не стільки за ресурси, скільки за контроль над комунікаціями і транзитними шляхами.
3.
Паралельно в Інтернеті розгорнулася дискусія, спровокована блискучим істориком та етносоціологом Кирилом Галушком. Минулого тижня він виступив із доповіддю на засіданні Вченої ради Інституту історії України НАН України, присвяченому загальним принципам написання історії України (вибачте, без тавтології неможливо). "Історична правда" опублікувала популярний варіант цієї доповіді http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/02/19/111794/
Кирило Галушко задається питанням, яке вже неодноразово піднімалося і не знаходило відповіді – як трактувати історію України? Що є складовою частиною історії України, а що – ні? Чи коректно вживати термін "історія України" стосовно таких утворень, як Русь, Річ Посполита тощо – коли наші предки не усвідомлювали себе українцями і належали до інших державних утворень? І у результаті приходить до висновку: "Актуальна на даний момент політико-географічна матриця простору – єдина доказова і усталена система просторових координат при викладі історій країн/держав". Відштовхуючись від цієї тези, автор говорить і про необхідність включення в курс історії України історії Криму, оскільки сьогодні про нього згадують як про окреме утворення, яке лише дотично мало своє відношення до історії України.
В дискусії, яка мала місце в просторах Фейсбуку, особливу увагу привертають думки, викладені політологом Максимом Майоровим (НаУКМА), який наочно продемонстрував всю недосконалість сучасної традиційної схеми української історії. Погляньте самі на велику кількість об'єктивно або суб'єктивно сформованих білих плям у схемі.
Ці дослідження накладаються на ту роботу, яку проводить професор Наталя Яковенко – досліджуючи процес формування ідентичностей українців (минулого року побачила світ її книга "Дзеркало ідентичностей" – спроба показати, як індивідуальне усвідомлення в XVI – XVII століттях трансформувалося в колективне, створюючи масову ідентичність). Три роки тому, у березні 2010 року, у інтерв'ю "Lb.ua" пані Яковенко сказала: "В основу оповіді ми пропонуємо покласти територіальний принцип, за яким всі етноси, що жили колись чи й тепер живуть на українській території, вважаються частиною минулого України. Це, своєю чергою, суттєво змінило дотеперішній спосіб оповіді про життя українців у державах, до складу яких входили українські терени, – з наголосом на так званому "колоніальному гніті". Оскільки ми вважаємо невід'ємною частиною минулого України все, що відбувалося на її території, то власне з цієї перспективи пропонуємо розглядати причетність українців до буття відповідних держав. Це означає, що в категорію "позитивного досвіду" потрапляють усі культурні чи соціальні здобутки українців у складі цих держав, а також внесок українців у їх розвиток або занепад".
Тобто, поступово відбувається відхід від традиційних схем української історії, що зводилися лише до історії етносу або до історії державних утворень, в яких жили етнічні українці і їх генетичні предки. Поступово приходить усвідомлення того, що євреї, які жили на території України – це теж частина історії України (конкуренція, співіснування на одній території, культурні та суспільні взаємовпливи – це предмет додаткової історії). І що половці та печеніги – це такі ж предки українців, як і слов'янські племена. І що українська історія епохи Середньовіччя творилася переважно в містах, а не лише на Січі. І що ХІХ століття в українській історії не можна зводити лише до Шевченка, Франка і театру корифеїв – бо було чимало дійсно вагомих подій і історичних персонажів, які будували міста, закладали підвалини української економіки, колонізували степ, починали видобуток вугілля і нафти – перші кроки на шляху модернізації. Граф Воронцов, князь Безбородько, Бібіков, Фундуклей, Дерибас, адмірал Грейг, Караваєв, Чоколов, Сидоров, X'юз, Ханенко, Терещенко – ось стовпи нашої історії кінця ХVIII – початку ХХ століття. Але ж ця історія не відображена в курсі історії України?
Для української історії рівноцінними постатями були і Петлюра, і Щорс, і Махно – бо у кожного була своя правда, і за кожним ішли тисячі людей. І кожен із них був щирим у вірі в свою правоту. Так само, як рівноцінними постатями були Палій і Мазепа, Бандера і Мельник, Шухевич і маршал Малиновський. Кожен із них будував ту Україну, в яку вірив. І штучно викреслити, звузити рамки або ж взагалі сказати, що правда була лише на боці одних діячів – це погрішити перед історією. Потрібно знайти таку формулу української історії, яка би а) охоплювала всю територію України та українства; б) урівноважувала б тенденції і демонструвала основні суперечності моменту; в) давала б поняття про формування ідентичності та способу мислення окремих індивідів та соціальних груп у різні історичні відтинки; г) охоплювала б усі процеси, що відбувалися в різноманітних державних утвореннях, тією чи іншою мірою пов'язаних з Україною; д) не залишала без відповіді "незручні" питання.
4.
І ще. Минулого тижня у Києві було відкрито меморіальну дошку колишньому Першому секретареві ЦК КПУ Володимиру Щербицькому. За життя – більш ніж контраверсійна постать, він все-таки був однією з ключових політичних фігур в українській2 історії другої половини ХХ століття. І від цього нікуди не дінешся. Його не проігноруєш, не викреслиш із пам'яті – особливо з пам'яті киян: адже для міста Києва він зробив дійсно чимало.
Вже з'явилася тенденція: у Чернівцях ставлять пам'ятник імператору Францу-Йосифу, у Львові – Бандері, у Одесі – Катерині ІІ, у Києві – Щербицькому. Кожен регіон України намагається плекати свою історичну пам'ять, відмовляючи у аналогічній історичній пам'яті іншим регіонам. А між тим варто навчитися поважати те, що цінне кожному регіону. Для Львова російська імператриця – на рівні стереотипів – це рафіноване зло, а для одеситів – цариця, за часів якої було побудовано їх місто. Для донеччан Бандера – злочинець, для галичан – національний герой. При цьому абсолютної правоти немає ні в одних, ні в інших. Є стереотипи.
Саме тому і варто шукати об'єднуючі, інтегруючі моменти та постаті. Зокрема, й тих, кого перелічує Костянтин Грищенко ("Легендарний лікар з Андріївського узвозу в Києві Теофіл Яновський, який рятував всіх незалежно від статків, Новоросійський генерал-губернатор Михайло Воронцов, що перетворив Одесу на найзаможніше місто імперії, а Крим – на один з європейських центрів виноробства, бургомістр Тернополя Володимир Лучаківський, якого за непідкупність та працьовитість досі пам'ятають в місті як найкращого мера – всі такі особистості поруч з національними геніями, як Тарас Шевченко і Василь Стус, воїнами як гетьман Богдан Хмельницький і генерал-хорунжий армії УНР Юрко Тютюнник"), і сотні інших.
І варто шукати позитивні моменти в історії, на які варто звертати увагу та давати їм нову оцінку. Скажімо, у травні цього року – 900-ліття першого зафіксованого у літописах єврейського погрому у Києві. Чим не привід для дискусії про рівень ксенофобії в суспільстві та про заходи щодо недопущення міжетнічних та міжконфесійних протистоянь у майбутньому? Я не знаю, чи створено оргкомітет з вшанування 900-ліття "Повісті временних літ" – адже літописець Нестор помер чи то у 1113, чи то у 1114 році. За два роки – тисячоліття з дня смерті князя Володимира. Я вже мовчу про двохсотліття Тараса Шевченка, яке, схоже, буде відзначатися з особливою помпезністю – але чи з намаганням актуалізувати його творчість? А чи згадають наступного року про сторіччя з дня смерті Ізмаїла Гаспринського – сина кримсько-татарського народу, якого свого часу висунули на здобуття Нобелівської премії? Цьогорічне відзначення двохсотліття Гулака-Артемовського проходить взагалі тихо і непомітно (дякую режисерові Сергію Проскурні, що він був одним з тих, хто не забув про цю дату і доклав максимум зусиль, аби про Гулака все-таки згадали). А могли би і не згадати. Як минулого року не згадали про 230 річницю Михайла Воронцова чи про 220 річницю з дня народження Дмитра Бібікова – справді непересічних постатей в українській історії.
5.
А взагалі є дві позитивні тенденції – перша: відхід від псевдоісторичних концепцій "українського месіанства", панукраїнства (сьогодні вони вже сприймаються як інтелектуальний рудимент епохи становлення України); друга: усвідомлення політиками, що відповідають за процес прийняття рішень, необхідності створення зваженої та інтегральної концепції історії України. Бо інакше нам запропонують або два десятки регіональних концепцій, або ж одну, але створену в Росії у тісній співпраці з деякими українськими істориками.
Пошук нової концепції історії триває. І наше майбутнє значною мірою залежить від того, наскільки ми попрацюємо над усвідомленням свого минулого. І які фрагменти цього самого минулого ми захочемо усвідомлювати, а які поквапимося стерти з пам'яті.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
