Україна – ЄС: що далі?
1.
Доволі часто доводиться бувати у Брюсселі та інших європейських столицях. Спілкуючись із політиками, журналістами та дипломатами, бачу, як повільно змінюється ставлення до України і як з'являються тривожні або позитивні сигнали щодо двосторонніх стосунків. Приїхавши у Брюссель у травні (на запрошення ЕРС – Європейського політичного центру, одного з найавторитетніших брюссельських аналітичних центрів), я помітив, що за кілька місяців сталися разючі зміни у ставленні до України.
Ще напередодні Нового року та Різдва у "столиці Європи" давали доволі обережні прогнози щодо розвитку стосунків між Києвом і Брюсселем. Це відчувалося у бесідах: майже незмінними були одні і ті ж слова ("Треба випустити Тимошенко", "У вас численні порушення на виборах", "Вам потрібно вчитися демократії" тощо). На початку січня крига скресла – почали з'являтися нові месиджі. Пам'ятаю, як у середині січня у Парижі відомий дипломат ділився своїми спостереженнями: "Дуже скоро ситуація зміниться. Європа розуміє, що стосунки з Україною заходять у глухий кут. Вона може скільки завгодно наполягати на справі Тимошенко, але реально на фоні проблем у Грузії та відсутності конструктивних зрушень у Білорусі відторгнення України означатиме повний провал політики Східного партнерства. За рахунок однієї лише Молдови ситуацію врятувати неможливо. Раніше був приклад для наслідування – Саакашвілі. Зараз він перестав бути актуальним – як для Заходу, так і для своєї країни. Стало зрозуміло, що грузинський експеримент для Європи завершився невдачею. Росія може тріумфувати. В цих умовах Україну потрібно наближувати і давати їй аванси".
Потім в Україну приїхав Штефан Фюле, який знизив кількість вимог з 19 до 11. Потім відбулося помилування Юрія Луценка. Потім у Брюссель поїхав Андрій Клюєв, який привіз заяву, де не згадувалося про Тимошенко та вибіркове правосуддя, а також знімалися ряд вимог – зокрема обов'язковість прийняття Виборчого кодексу. Потім був доволі мякий вердикт Європейського суду з прав людини у справі Тимошенко та заява речника ЄСПЛ, який наголосив, що політичної складової у справі немає... Якось я пожартував, що до осені зі сторони Євросоюзу залишиться одна-єдина вимога до України: приїхати у Вільнюс і підписати угоду про асоціацію.
15 травня Єврокомісія фактично рекомендувала підписати багатостраждальний документ. Цього дня я перебував у Брюсселі і міг почути велику кількість схвальних відгуків щодо України – тим більше, що у наступні дні мали відбутися зустрічі і виступи, в ході яких можна було би спробувати підвести риску під минулим періодом та спробувати спрогнозувати розвиток подій на найближчу перспективу.
Круглий стіл, що відбувся за ініціативою ЕРС, фактично підтвердив: у Європі скепсис щодо України змінився обережним оптимізмом. Практично всі учасники круглого столу висловили впевненість у тому, що на Вільнюському саміті Східного партнерства Україна та Євросоюз підпишуть угоду про асоціацію. Аргументація більш ніж логічна: угода у економічній частині (домовленість про створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС) вступає у силу після підписання і схвалення Європарламентом, політична частина (власне угода про асоціацію) – лише після ратифікації парламентами 29 держав (нинішніх 27, Хорватії, яка приєднається до ЄС у липні цього року, та України). Тобто, на етапі ратифікації угоди Євросоюз отримує додатковий важіль впливу на Україну. Тим більше, що економічно угода більш вигідна Євросоюзу – про це неодноразово говорили економісти. Саме європейські бізнес-кола виступають у ролі головних лобістів необхідності підписання угоди про асоціацію. Саме європейським бізнес-колам вдалося зламати супротив європейських політиків та байдужість європейських бюрократів в українському питанні.
Звісно ж, не можна також недооцінювати і роль двох традиційних адвокатів України у Європі – Польщі та Литви, які чимало зробили для того, аби просунути питання асоціації. Для цих держав та ще й для єврокомісара Фюле питання асоціації стало питанням честі.
В ході круглого столу у Брюсселі депутат Європароламенту Павел Залевскі відзначив, що "навіть при тому, що є країни, які ще вагаються, левова частка держав Євросоюзу все ж виступає за ухвалення угоди. Тобто, критична маса чи то в Раді Євросоюзу, чи то у Єврокомісії, чи в Європарламенті підтримує підписання цієї угоди". Наразі добре відомо (хоча пан Залевскі не став на цьому акцентувати і називати держави), до питання підписання угоди з Україною доволі насторожено ставляться Данія, Нідерланди, дещо скресла крига у наших стосунках із Німеччиною, не зовсім зрозумілою є позиція Франції.
На думку Павла Залевскі, саме українцям потрібно визначитися, які цінності їм ближчі – європейські чи євразійські.
Предстиавник Європейської служби зовнішніх дій Калін-Іонут Унгур підкреслив, що угода готова до підписання (технічно), але потрібно виконати ряд політичних умов. За його оцінкою, Україна пройшла в цьому напрямку більшу частину шляху. "Україна демонструє значно кращі результати у переговорах з Євросоюзом, але повинна пройти від демонстрації процесу до демонстрації результатів. Сьогодні ж у обох сторін є підстави для оптимізму", – заявив пан Унгур. Радіо "Свобода" дало цитату з виступу пана Унгура: "Нині, за 6 місяців до саміту, нам треба прискорити реальні результати. Нам слід вирішити проблемні питання раніше, до осені, – каже представник дипломатичного корпусу ЄС. – Саме на основі цього країни-члени визначатимуться позитивно, а геополітичний підхід буде другорядним".
Представниця Місії України при ЄС Надя Цок у дискусії з паном Унгуром сказала: "У мене немає жодного передчуття катастрофи, хоча й розумію, що не все виконане з того, що обидві сторони очікують одна від одної. Але у процесі обговорення цих речей у нас є помітний прогрес".
Особливо важливим – і у спілкуванні за круглим столом, і у кулуарах – було визнано те, що буквально напередодні керівник Місії України при ЄС Костянтин Єлисеєв указом президента був призначений радником та уповноваженим з питань інтеграції. Цей крок було розцінено максимально позитивно: центр інтеграційних процесів Україна демонстративно перенесла у Брюссель, поставивши цим самим крапку у питанні, в якому напрямку буде інтегруватися. З моментом призначення Єлисеєва (а дещо раніше – призначення Андрія Гончарука уповноваженим з питань СОТ) можна констатувати, що привид Митного союзу відступив.
До речі, цікаво відзначити, але більшість, із ким мені доводилося спілкуватися в Брюсселі, вважають підписання угоди про асоціацію з Україною майже доконаним фактом. Хоча я майже на кожній зустрічі повторював: "Не недооцінюйте Росію. Шампанське можна буде пити лише тоді, коли Угоду буде підписано".
2.
До речі, буквально за кілька днів до описуваних мною подій, 13 – 14 травня, у Вільнюсі, де відбуватиметься листопадовий саміт Східного партнерства, під головуванням віце-прем'єра українського уряду Костянтина Грищенка та міністра господарства Литви Біруте Весайте пройшло засідання Міжурядової комісії з питань торгово-економічної та науково-технічної співпраці. Насиченість наших офіційних контактів з Литвою не менш інтенсивна, ніж із Польщею: за останніх п'ять місяців відбулося чотири міждержавні заходи, з яких два – за участю перших осіб держави. Важливий моллмент: Грищенко був прийнятий не лише міністром господарства, а й прем'єр-міністром та міністром закордонних справ Литви Лінкявічус (у Литві Грищенка поважають як дипломата).
Чому я згадав саме про Грищенка?
Минулого року саме за його ініціативою було організовано ряд круглих столів та конференцій у Європі – зокрема у Варшаві, Вільнюсі, Брюсселі, Берліні, Осло та інших містах – на яких постійно інформувалася громадськість Заходу про стан підготовки до парламентських виборів в Україні. Учасниками подібних заходів на паритетних засадах ставали як представники влади, так і опозиції, а також представники громадських організацій, експерти, журналісти. З європейського боку – євродепутати, політологи, журналісти, науковці. Дискусії були жвавими та дуже плідними. У серпні 2012 року велика група депутатів Європарламенту побувала у Криму, де спілкувалася з українськими колегами. Також було ініційовано серію конференцій про центральноєвропейську ідентичність ("Центральна Європа: поміж Берліном і Москвою"). Подібні зустрічі дозволяли зняти непотрібну напругу та спростувати заяви про підготовку тотального зриву виборів або тотальних фальсифікацій.
Вважаю, що перед підписанням Угоди про асоціацію необхідно знову повернутися до подібного досвіду, і недержавні організації України у тісному контакті з державними структурами (адже інтереси у даній сфері збігаються) та політиками різних таборів мали би ініціювати серію подібних заходів у Європі. Потрібно активно йти в Європу – не лише офіційним особам та дипломатам, а саме тим, хто намагається відслідковувати і формувати суспільні процеси, представникам громадськості. І їхати потрібно не лише в Брюссель чи Берлін (міста, на які зосереджено фокус дипломатичної активності України), а у Братиславу, Бухарест, Таллінн, Ригу, Прагу, Любляну, Загреб, Відень тощо.
Особисто у мене – як у громадянина – немає жодних проблем з тим, щоби поїхати у кожну з цих країн. І доволі часто та активно їзжу туди. Мова йде про системну роботу з залученням великої кількості представників недержавного сектору, які сьогодні можуть виступити в ролі посланців доброї волі для втілення доброї справи. Для цього потрібна просто елементарна координація дій та зусиль у цьому напрямку. В тому числі з державними структурами – для взаємної підтримки спільної справи.
Угода про асоціацію може стати лише першим кроком – кроком до актуалізації нової геополітичної конфігурації, у якій знайдеться місце і Україні. Кроком до формування спільної центральноєвропейської ідентичності, яка у перспективі може дати Україні набагато більше, ніж сама угода. Сьогодні потрібно думати не лише про розширення кола потенційних друзів України, які ратифікують Угоду про асоціацію, а й про потенційних союзників, з якими потрібно буде у майбутньому формувати "союз у союзі". Чи союз з частиною Союзу. Як карта ляже.
Ще раз підкреслю: у ЄС більшість політиків вважають, що Угоду про асоціацію у листопаді буде підписано. Але вже тепер потрібно думати про те, що робити далі, моделювати ситуації і готуватися до активної позиції. Бо угода не може бути ціллю і самоціллю. Вона повинна стати засобом.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
