Про свободу слова
Напередодні свята журналістів Інститут масової інформації оприлюднив дані про те, що за шість місяців цього року в Україні зафіксовано 88 випадків перешкоджання журналістській діяльності. А "Демократичні ініціативи" оприлюднили дані, згідно з якими самі ж журналісти (52 опитаних працівників ЗМІ) оцінили рівень свободи слова в Україні лише у 3,8 бала з 10.
Уявіть собі ситуацію, коли міліцейська статистика формується наступним чином: за добу відбулося 43 порушення правил вуличного руху, 4 крадіжки, 2 хуліганські дії, 1 зґвалтування і 1 вбивство – всього – 51 злочин. Зрозуміло, що перехід дороги у невстановленому місці, перетин подвійної суцільної чи вбивство людини – речі неспівмірні. Але 88 випадків перешкоджання журналістській діяльності, підозрюю, формувалися саме за принципом сумарної кількості інцидентів, які сталися протягом останніх півроку. Десь у регіоні побили журналіста – а десь просто відмовили у наданні інформації. І там, і там є порушення закону. Але чи в однаковій мірі кожен із цих випадків впливає на стан свободи слова в країні?
Днями газета "The Washington Post" опублікувала статтю "Авторитарна практика Ердогана", у якій подає цікаву інформацію: "Коли протестуючі заповнювали площу Таксім у Стамбулі, телебачення країни від неї відвернулося: телеканал CNN Туреччина показував кулінарне шоу. Навіть журналісти друкованих ЗМІ дуже обережно підбирали вирази, і на це є вагома причина: згідно Комітету захисту журналістів, у Туреччині до в'язниці за свою роботу потрапили щонайменше 49 журналістів – це більше, ніж у будь-якій іншій країні".
У одному з недавніх міжнародних рейтингів свободи слова Україна на 12 пунктів стоїть нижче Туреччини. Інформацію для підготовки цього рейтингу подавали українські "фахівці". Мені вже свого часу доводилося писати про ситуацію, коли Україну за рівнем свободи слова поставили нижче Південного Судану – теж на основі даних, зібраних українськими експертами.
Об'єктивно?
Чи можливо, те, що пишуть про Туреччину, уявити зараз в Україні? Чи є журналісти, переслідувані владою за свою журналістську діяльність? Скільки журналістів кинуто за ґрати? Чи у багатьох країнах світу інцидент з побиттям журналістки, у якому владі інкримінують не замовлення, а бездіяльність, викликав би таку реакцію – аж до заяв перших осіб та заслуховування високопосадовців у парламенті? Чи можливо уявити собі, щоби телеканали не показали акції опозиції? Я сам спостерігав у новинних сюжетах практично всі мітинги, які проводила опозиція в рамках кампанії "Вставай, Україно!" – при цьому інформація подавалася чесно: опозиція заявила про 7 тисяч учасників, міліція – про 2 тисячі. В сумі – 9 тисяч.
Очевидно, що питанням "свободи слова" маніпулюють. І маніпулятивні технології застосовують обидві сторони – інколи влада, інколи громадські організації. Останні, на жаль, частіше. Бо відсутність загально прийнятної, компромісної шкали оцінювання реального стану свободи слова породжує принцип "середньої температури по палаті". Думаю, потрібна і робоча група з представників влади та громадських організацій, і її системна робота, спрямована на те, щоби виробити спільні критерії оцінки ситуації в сфері свободи слова.
Але я дуже сумніваюся, що є готовність до такого діалогу – звісно, простіше піти по шляху створення сенсації та інтелектуальної провокації, яка межує з мазохізмом: ах, якби ви знали, як нас тут гноблять і принижують! Ах, яких утисків ми зазнаємо! В яких важких умовах ми працюємо!
Коли у ЗМІ я прочитав дані експертного опитування, проведеного "Демократичними ініціативами", мені захотілося ознайомитися з методикою дослідження. Я зайшов на сайт цієї шанованої мною інституції – і побачив, що поруч оприлюднено дані соціологічного дослідження, проведеного спільно з Центром Разумкова. І там фігурують теж цікаві цифри.
Для прикладу: 56,1% громадян України вважають, що свобода слова у нас існує (для Західної України з її опозиційними настроями цей показник становить 58,2%). 59,1% громадян довіряють ЗМІ і порівняно з серпнем минулого року довіра зросла на 18%. До речі, громадським організаціям довіряють лише 38,4% громадян. 50,4% опитаних заявили, що у наших ЗМІ представлено різні точки зору, є плюралізм думок. Лише 7,3% громадян вважають, що свободи слова в Україні зовсім не існує.
Різниця у тому, що у ході експертного опитування оцінку свободи слова давали 52 експерти, переважно ті, хто творять інформацію, а у соціологічному дослідженні – понад 2000 простих громадян, які є споживачами інформації.
Так само я звернув увагу, що у червні 2010 року ті ж експерти оцінили рівень свободи слова в Україні у 3,6 бали – та ж методика, подібне опитування. Нагадаю, що Янукович прийшов до влади наприкінці лютого 2010 року і на момент проведення дослідження перебував на своєму посту лише три місяці і не встиг суттєво вплинути на стан свободи слова – тобто, така низька оцінка була виставлена або авансом, на фоні фобій, або ж це була оцінка діяльності його попередників. Знову ж – питання критеріїв оцінювання та об'єктивності оцінювання.
І ще: Інститут масової інформації вважає, що в Україні вільно висловлювати свою думку можна лише в Інтернеті. Тобто, численні опозиційні видання – не рахуються? Видання з претензією на об'єктивність – також? "Дзеркало тижня", "Український тиждень", "Україна молода", "День" – це вже необ'єктивні, підцензурні видання? Регіональна преса з великою кількістю яскравих опозиційних думок – загнана в підпілля? ТВі та 5 канал з їх гострими програмами – цензуруються?
Як кажуть корінні українці, ой вей!
Хочу привітати журналістів із їх професійним святом і сказати: все-таки свобода слова в Україні є. І вона є одним з найбільших здобутків Незалежності. Все пізнається у порівнянні. У нас її реально більше, ніж у Туреччині і навіть у Великобританії. У нас її незрівнянно більше, ніж у інших республік колишнього СРСР (за винятком Балтії). Її потрібно захищати, її потрібно оберігати, плекати. І користуватися нею – у повному обсязі. В тому числі розкриваючи власні таланти і можливості. І її потрібно вдосконалювати, а не постійно плакати над тим, що нам хтось щось не дає зробити, не дає втілити, не дає висловити чи забороняє написати. Бо хто хоче – досягає, хто не хоче – шукає причину.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
