ВОЛИНЬ: SUB SPECIE AETERNITATIS
За останні тижні та місяці тема Волинської трагедії 1940-х років (саме 40-х, бо 1943-й рік був лише піковим, але зовсім не хронологічно обмеженим у часі роком, коли на території Волині відбувалися конфлікти між українцями і поляками) стала однією із топових тем в українських та польських ЗМІ. Тіні минулого починають оживати напередодні чергового сумного ювілею. Десять років тому я щиро вірив, що політики зуміли перебороти пристрасті і знайти спільний підхід до оцінок минулого: Леонід Кучма та Александр Кваснєвський запропонували формулу історичного миру, яка здавалася не менш універсальною, ніж той мир, який уклали Де Голль і Аденауер, Брандт і Гомулка...
За десять років усе змінилося. Зазвичай з плином часу історичні рани загоюються. У нашому випадку рани виявилися ще більш роз'ятрені. І знову – завдяки політикам в Україні та Польщі. Політикам, а не історикам і не очевидцям.
Дивним чином Волинь та тема "різні" (чи "rzezi") стала розмінною картою не у зовнішніх, а у внутрішніх політичних баталіях поляків та українців. Резолюції Сейму та Сенату Республіки Польща були продиктовані не стільки бажанням встановити історичну правду і дати історичну оцінку подіям, скільки стрибками рейтингів провідних політичних сил Польщі (чи проголосувала би Platforma Obywatelska за резолюцію "з ознаками геноциду", якби не весняний обвал рейтингів партії Дональда Туска і необхідність пошуку нових прихильників, у тому числі з числа консерваторів?). Активізація уваги до проблем Волині у середовищі Партії регіонів (де не кожен депутат знає географічне та етнографічне розташування Волині) була викликана необхідністю актуалізації "антифашистської" риторики та дискредитації своїх політичних опонентів, які у переважній більшості намагаються відродити культ Степана Бандери. "Волинська різня" для ПР – це спосіб нагадати про витоки ідеології своїх політичних опонентів. Для опозиції – спосіб нагадати про пасіонарність українців (особливо на Заході України).
У стосунках між двома державами тема Волинської різні не дає нічого нового та конструктивного. Зрозуміло, що вже у серпні увага громадськості у обох країнах знову переключиться на більш актуальні питання – зокрема, підготовку Вільнюського саміту, підписання Україною та ЄС Угоди про асоціацію, роль Польщі у цих процесах... Дасть Бог, про Волинь згадають років за п'ять – коли і у нас, і в Польщі розпочнеться активна підготовка до президентської кампанії 2020 року. Тоді ми станемо свідками чергової хвилі "історичної пам'яті" – в зв'язку з 75-річчям трагічних подій. Знову ж – кругла дата...
Тобто, історія опиняється в руках політиків, і ті намагаються маніпулювати нею. Голос ретельних дослідників в Україні та Польщі залишається непочутим. Натомість на щит піднімаються або провокаційні заяви деяких наших депутатів (які добиваються від Польщі визнання волинських подій геноцидом), або ж вереск польських "непримиренних" (я попередньо викреслив із тексту слово "навіжених", яке хотів вжити у даному випадку), які намагаються полемізувати з об'єктивною позицією українських публіцистів (як приклад – стаття Станіслава Сроковского "Ukraińcy, nie kłamcie!" ("Українці, не брешіть!") у "Rzeczpospolitа" – як спроба полеміки з українським публіцистом Олегом Базаром). Голос таких дослідників, як Андрій Портнов, Гжегож Мотика, Ева Семашко, Тарас Возняк, – не надто цікавий для журналістської спільноти, оскільки історична правда не приносить бажаних дивідендів: потрібен скандал, епатаж, протистояння. Адже сьогодні більшість ЗМІ орієнтовані не на широкого читача, а на потрапляння їх матеріалів у моніторинги для перших осіб (Президента, прем'єра, лідерів опозиції та Посла США в Україні).
У широкому потоці поглядів та думок щодо Волинської трагедії 1943 року практично непоміченим залишився тверезий аналіз ситуації, який дав історик Данило Яневський (фактично виклавши ряд положень зі своєї нової праці "Проект "Україна": 30 червня 1941 року – акція Ярослава Стецька") – коротко з викладом цього аналізу можна тут: http://izvestia.kiev.ua/ru/article/22154. Автор підкреслює кілька важливих юридичних норм та пропонує вийти за традиційне вузько етнічне означення конфлікту.
Між іншим, Яневський вказує на широко розповсюджену думку про те, що антипольською акцією на Волині керувала УПА. "Яка УПА?" – резонно запитує Яневський. – "Їх на момент розгортання трагедії було мінімум шість – структур, що використовували назву УПА. До речі, УПА під командуванням Романа Шухевича виникла приблизно за 3 – 4 місяці після цих подій".
Отже, потрібно більш чітко розрізняти нюанси подій, пов'язаних із Другою світовою – знати тонкощі та перипетії процесів. Інакше будемо – як окремі наші політики – постійно повторювати дурниці про "ОУН-УПА" (такої структури взагалі ніколи в історії не було), про тотожність УПА та СС "Галичина", про засудження УПА на Нюрнберзькому трибуналі тощо.
Акції літа 1943 року на Волині – це відверта авантюра Миколи Лебедя ("Максима Рубана") та Дмитра Клячківського ("Клима Савура"). І для розуміння тих процесів, які розгорталися на Волині у 1943 році, потрібно бодай трохи знати про початки партизанського руху, "Поліську Січ" Бульби-Боровця, Почаївську конференцію ОУН-мельниківців навесні 1942 року, створення загонів мельниківської ОУН, намагання бандерівців "наздогнати і перегнати" своїх конкурентів, численні розрізнені націоналістичні та національні загони у лісах – і кожен із них намагався використовувати гучні назви типу УПА (Українська повстанська армія), ФУР (Фронт української революції) чи УНРА (Українська народно-революційна армія). Здебільшого ці "армії" складалися з кількох десятків (у кращому випадку – кількох сотень) чоловік. Середина 1943 року – це час постійних інтриг, переговорів та взаємних конфліктів між цими групами.
Ще належить вивчити ті моменти, які залишилися поза увагою істориків. Чому за нез'ясованих обставин загинув перший командир бандерівських партизанських загонів (ще не УПА – УПА вони почали іменуватися з кінця липня 1943 року) Івахів? Є дані, що він став жертвою своїх же "побратимів". Навіщо було страчено ряд видних партизанів із загонів Бульби-Боровця та мельниківських загонів? Хто вбив лідера ФУР Тимофія Басюка-Яворенка? Що за внутрішня боротьба розгорнулася на Волині і навіщо комісари з ОУН-СД ("самостійники-державники" або,по-простому,бандерівці) вимагали чистоти партійної лінії та намагалися використати наявний на Волині етнічний конфлікт у своїх цілях?
І Лебедь, і Клячківський були "чужими" для волинян – традиційно волиняни з недовірою ставляться до галичан (що у 30-х роках навіть викликало необхідність розробки в ОУН спеціальної програми "ламання Сокальського кордону" – тобто, активізації націоналістичної роботи на волинських землях). Син сільського кравця з Жидачівщини, 33-річний Микола Лебедь, – людина з розмитою шкалою принципів та, схоже, з психічними вадами і схильністю до садизму, та 32-річний син банківського службовця із Збаража Дмитро Клячківський, – прихильник жорстких та авантюрних заходів – мали завдання "революціонізувати" Волинь. Це був справжній "експорт революції". Була потрібна така авантюра, яка мала би змусити місцевих селян взятися за зброю і працювати на користь "національної революції". Простими закликами та поясненнями цього добитися було неможливо.
Лебедь і Клячківський хотіли мати монопольний контроль над територією та залучити до своїх лав місцевих людей (які у більшості своїй ще не усвідомлювали себе українцями – під час перепису населення на початку 30-х років – лише за десять років до описуваних подій – кілька десятків тисяч місцевих мешканців записали себе не як українці, а як "тутейші"). Тим більше, що місцеве населення давно проявляло невдоволення діями польських колоністів на територіях, які у 1921 – 1923 роках перейшли під контроль Польщі. Провокування конфлікту з поляками – це намагання а) піти по лінії найменшого спротиву (демонструвати "звитягу" у війні з мирним населенням набагато простіше, ніж із регулярною армією; б) використати наявні антипольські настрої та "призначити винних" (найпростіший спосіб отримати популярність – це заявити про простий шлях вирішення тієї чи іншої проблеми: Муссоліні оголосив, що головна проблема – комуністи, Гітлер вважав необхідним винищення євреїв, Павеліч – сербів, Лебедь – поляків); в) пов'язати кров'ю партизанські загони та місцеве населення (у погромників часто не було іншого виходу, як після здійснення каральних акцій йти в ліси і поповнювати лави УПА).
Радикалізм Клячківського і Лебедя згодом був засуджений самими націоналістами – зокрема після Третього надзвичайного великого збору ОУН влітку 1943 року і Лебедя, і Клячківського було усунено від командування партизанським рухом. Клячківського у 1945 році було видано своїми ж "побратимами" (які, до речі, брали участь у волинських подіях) радянським спецслужбам – він загинув у бою. Лебедь емігрував і, за деякими даними, став агентом ЦРУ, що дало можливість уникнути покарання за діяльність під час війни. Вже в часи незалежності приїздив в Україну і збирав великі аудиторії прихильників. На еміграції Лебедь був "притчею во язицех" – мені неодноразово доводилося чути від українських емігрантів історії про неадекватну поведінку цього "героя".
До слова, історія УПА і ОУН була фальсифікована ще у 40 – 50-х роках минулого століття – завдяки Миколі Лебедю, який у 1944 році написав першу історію УПА, та Петрові Мірчуку (двоюрідному дідові Арсенія Яценюка), і історикам майбутнього ще належить розвінчати цих псевдо-істориків та їх "праці".
Сьогодні дискусії ведуться довкола того, чи визнавати акції на Волині геноцидом і чи вважати винними у цих акціях УПА та весь український народ. Переконаний, що варто говорити про авантюру окремих лідерів ОУН та про провокування міжетнічного конфлікту з метою радикалізації місцевого населення (переростання війни міжетнічної у війну революційну). При абсолютно спокійному спогляданні з боку німецької окупаційної влади. Те, що Блаженніший Святослав, глава УГКЦ, а перед ним – Блаженніший Любомир, кардинал Гузар, попросили пробачення за дії "окремих вірних Греко-Католицької Церкви", – показово: на Волині жили православні. Провокували їх на різню кілька греко-католиків із Галичини. Очевидно, глави УГКЦ насамперед попросили вибачення за дії цих кількох вірних Греко-Католицької Церкви... Але не треба огульно засуджувати всіх підряд – історія повинна дати шанс розібратися у трагічних подіях. Не можна винити у трагедії все населення Волині. Тим більше, не можна визнавати злочинцями цілий народ – українців.
Пропоную дивитися на проблеми нашої минувшини, як казав Спіноза, "sub specie aeternitatis" – з погляду вічності. Адже нас із Польщею дійсно єднає більше, ніж роз'єднує. Насамперед нас об'єднує майбутнє. Дуже показово, що польські інтелектуали – починаючи від Єжи Гедройца – постійно проповідують необхідність українсько-польської співпраці. Немає проблем з українськими інтелектуалами, які також мають постійний та якісний діалог із польськими колегами. Польща є серйозним економічним партнером та найнадійнішим адвокатом України на європейському та світовому рівнях. Чи сприятиме україно-польським взаєминам постійне акцентування уваги на Волинській трагедії? Підрахунок жертв та взаємне виставляння рахунків? Мовляв, ви вбили стільки-то наших, а ми – стільки-то ваших?
Важливо, що з польської та української сторони оцінки трагічним подіям 70-річної давнини намагаються дати люди, які доклали чимало зусиль для створення де-факто єдиної позиції для України і Польщі в міжнародних питаннях – колишні міністри закордонних справ Адам Даніель Ротфельд та Костянтин Грищенко. Ротфельд, якого у 40-х роках врятував від загибелі від рук нацистів митрополит Андрей Шептицький, є послідовним другом українського народу. Грищенко, який постійно акцентував увагу на особливому статусі Польщі для України, є одним із прибічників активізації українсько-польських стосунків. При цьому Костянтин Грищенко, який представляє Україну на траурних урочистостях, є ще й активним прибічником нового погляду на українську історію – інтегральної, інклюзивної концепції, яка би передбачала визнання всіх подій та всіх діячів, які мали дотичність до нинішньої території України, частиною української історії. Таким чином, ми могли би відійти від етнічного погляну на історію і розширити своє уявлення про Україну. В такому випадку і Волинська трагедія могла би розглядатися під абсолютно іншим кутом зору – як і значна кількість інших складних сторінок у нашій історії.
Якщо ми будемо думати більше про майбутнє, а не зациклюватися на історії, розмірковуючи, яку ще історичну подію використати як гальмо на шляху поступу, то можемо спільно з нашими сусідами (і не лише з поляками) перегорнути чималу кількість складних сторінок. Минулі непорозуміння і трагедії потрібно залишати історикам, – ця істина звучить надто часто останнім часом. Але щось нам не дає втілити цю істину в життя. Минувшина дає нам, нинішнім, надто багато спокус – щось витягнути на світло, актуалізувати, відтворити... Слава Богу, що наші гарячі голови ще не додумалися провести до 70-річчя трагедії щось на зразок дуже модної нині "історичної реконструкції" тих подій. А що? Від них можна очікувати чого завгодно!
...Дуже хочеться, щоби тіні Різуна і Рубана зникли у нашій свідомості, а було згадано про героя повісті Міхала Чайковського Вернигору, який намагався у часи Коліївщини закликати поляків і українців до здорового глузду і порозуміння.
До речі, цей класичний твір, що надихав свого часу Шевченка і Міцкевича, досі не видано українською мовою. Натомість видано гори "літератури", що працює на розбрат і роз'єднання... Показово?
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
