Один біль на всіх. Історія з Маріуполя

Учора спілкувався жінкою, яка виїхала з Маріуполя. Їхала на свій ризик, про "зелені коридори" та ситуацію на дорозі не знала. Але в Маріуполі залишатися вже не могла. Вивозила дитину.

Раділа, коли побачила блок-пост з українськими прапорами. А потім руzкіє почали стріляти в спину. Проскочила. Вижила.

І от ніби мала радіти. Тепер у вільному місті. Дитина у безпеці. А вона не може. Відчуває провину. Бо у Маріуполі залишились близькі люди. Вони досі у пеклі. А вона вже ні. Карає себе.

І от ніби вже не перша почута подібна історія. Але знову і знову пробирає. Сльози так і лізуть.

І такі відчуття – одні на всіх. Біль, провина, хвилювання.

Уже більше 10 млн українців покинули свої домівки. Багато хто втратив житло. Війна розділила міста, вулиці, родини.

Але так само війна об'єднала нас. У наших почуттях. У підтримці ще вчора незнайомих людей. У прагненні помститися. У бажанні наблизити перемогу.

Ми роз'їхалися країною та країнами. Але стали ближче один одному.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.