НЕЦІКАВА ПОЛІТИКА
Я хочу, щоб ви знали, що кожен раз, коли ви, втупившись в екран телевізора чи монітора Інтернет, намагаєтесь зрозуміти, в чому суть чергової передбачуваної беззмістовної політичної події, ви знищуєте можливість справжньої змістовної і перспективної політики. Проявляючи цікавість до нецікавого, ви робити цікаве неможливим.
Подвійна політика
Афінянин Перикл якось зауважив, що "якщо ви не цікавитеся політикою, то це ще не значить, що політика не цікавиться вами". Він жив у демократичному суспільстві і для нього було природно так вважати. Сьогодні можна стверджувати зовсім протилежне: "Навіть якщо ви цікавитеся політикою, вона все одно може не цікавитися вами". Ми дожили до того часу, коли політика зовсім не цікавиться нами – в жодній якості, навіть в якості виборця, бо потрібні цифри голосів на виборах можна просто намалювати. Коли ми стали не цікаві політиці, політика роздвоїлася – на політику для нас та політику для політиків.
"Політика для нас" або "екранна політика" це шоу для ідіотів екранної культури, які думають, що те, що вони бачать на екрані (телевізора чи комп'ютера), і є дійсність. Хто не бажає бути ідіотом, не дивиться політику на екрані. Але таких, що дивляться і частково вірять тому, що відбувається, все ще лишається дуже багато. І саме це дозволяє такій політиці зберігатися та мати вплив в суспільстві. "Екранна політика" породжує цікавість принципово в інший спосіб, ніж би це робила дійсна політика. "Екранна політика" оперує обивательськими штампами, масовими образами, скандалами, примітивними рецептами і т.д.
"Політика для політиків" це політика, яка завжди лишається за екраном. Навіть коли якісь уривки цієї політики і попадають на екран, то вони попадають у такий спосіб, щоб цілісну картину ніколи не можна було зрозуміти. Ця політика доволі складна. Єдиний спосіб її зрозуміти, навіть для спеціалістів, це самому долучитися до кола політиків. Але коли спеціаліст попадає до кола політиків, він має приймати правила цієї політики. І найпершим правилом є розрізнення політики на дві реальності.
Отже, якщо навіть колишній представник громадськості (юрист, журналіст чи якийсь експерт) стає втаємниченим у справи "політики для політиків", він перестає бути представником громадськості. Якщо раптом в нього просинається совість, то він може розповісти про реалії складної "політики для політиків", по-перше, спрощено, а по-друге, в середовищі "екранної політики", де і так примітивних скандалів достатньо, і його скандальні звинувачення нічим не відрізнятимуться від скандалів, які розігрують самі політики для вдячних глядачів політичних ток-шоу.
Так працює система подвійної політики і подвійних стандартів у політиці. Цю систему неможливо здолати зовсім не тому, що цього не хочуть політики чи рекрутовані ними спеціалісти з громадськості. Цю систему неможливо здолати, тому що споживче суспільство вирівняло мотивації майже всіх верств населення – складні мотивації повсюдно були витіснені простими споживчими мотиваціями. Виникла суспільна угода – суспільство ніби каже політикам "якщо ви нам гарантуєте цікаве шоу та підкуп на виборах, то ми не цікавитимемося якоюсь іншою політикою, ніж та, що на екрані". І допоки всіх це влаштовує, така політика існуватиме.
Навіть коли така політика починає продукувати проблеми, ніхто не думає від неї відмовлятися. Проблеми чудово каналізуються "екранною політикою". Звичайно можна запитати – чому люди воліють не знати глибинні причини проблем і чому вони вдовольняються такою "екранною політикою", коли проблеми наростають. Але на це питання відповідь була дана вже досить давно.
Політика афекту
Як стверджує Дельоз в книзі "Емпіризм та суб'єктивність", в 1665 році Спіноза відклав роботу над своєю найбільш відомою працею "Етика", щоб зосередитися на принципових питаннях – "Чому люди глибоко ірраціональні? Чому вони так пишаються своїм поневоленням? Чому вони борються за своє рабство так, як би вони боролися за свою свободу?" З цих питань в 1670 році з'являється "Богословсько-політичний трактат" Спінози без авторства на титулі, яке однак було швидко встановлене. Цей трактат був засуджений всіма – євреями, католиками, кальвіністами та лютеранами. Самі слова "спінозизм" та "спінозист" стали небезпечними звинуваченнями.
На думку Дельоза, причину цього Спіноза знаходить в тому, що релігія розглядається як афект, тобто сильний процес, що швидко виникає та бурхливо протікає, породжує глибокі переживання, має яскраві зовнішні прояви і характеризується звуженням свідомості та зниженням самоконтролю. З самого трактату ви можете довідатися, що цей афект породжується коливанням між надією та страхом. І саме це коливання послаблює дух.
Якщо поглянути на сьогоднішню політику – не тільки на українську, хоча в українській політиці це видно найкраще, але і на американську, європейську чи російську – то можна побачити ірраціональну боротьбу людей за рабство звичного світу. Ця млява боротьба людей зумовлена страхом світової кризи, причини якої вони зрозуміти не можуть, бо вже не вірять економістам, та надією про повернення до ситуації, коли все ще було добре чи принаймні здавалось таким.
Нинішня сучасна політика в цьому мало чим відрізняється від релігії Середньовіччя. Це ліберально-демократична споживацька за головними мотиваціями та медійна за основними способами впливу політика. Ця політика продукує два головних переживання – страх та надію. Вона продукує страх, щоб ми в жодному разі не мали змоги відмовитися від неї чи бодай опиратися їй. Як спосіб позбавлення страху вона пропонує надію – обіцянки, гарні картинки майбутнього, рідше – проекти і програми.
В ситуації кризи така політика дуже швидко стає нецікавою. Особливо, якщо відчуття "погіршення вже сьогодні" оволодіває масами. Страху стає багато, а надії стає дуже мало. Політика, що звикла балансувати між страхом та надією, з втратою надії, починає породжувати лише страх.
Політика ресентименту
В такій ситуації не потрібно бути знаним політтехнологом, щоб спрогнозувати, як вчинятиме політика. Вона безумовно вдасться до ресентименту, тобто до проекцій власної неповноцінності на образ політичного опонента як "ворога". Єдиний спосіб позбутися страху в такій політиці це пов'язати всі причини його виникнення з політичним опонентом. Ворог призначається відповідальним за всі наші поразки. Це не просто заздрість чи неприязнь. Це особлива система моралі і цінностей: чорні думають – як добре, що я не білий, а білі думають – як добре, що я не чорний.
Ресентимент – циклічна політика: то одна сторона домінує, то інша. Причому яка б сторона не домінувала, ставати на її бік є однаково беззмістовним, бо засадничою властивістю ресентименту є його безперспективність. Політичні ресентименти розгойдують суспільство доти, доки не призводять до знищення якоїсь зі сторін.
А тепер уявіть собі суспільство, що розколоте навпіл (а українцям це не потрібно уявляти, вони і так це мають). Половина суспільства свій страх покладає на одну політичну силу, а інша половина суспільства свій страх покладає на іншу політичну силу. Це так званий взаємний ресентимент.
Політика взаємного ресентименту стає нецікавою для всіх, оскільки всім дуже скоро, навіть тим, хто зазвичай мало цікавиться політикою, стає зрозумілим, що взаємний ресентимент це нереальні відносини, це така політична гра. Коли починається така гра, всім ще дуже цікаво, як от це було в Україні одразу після 2004 року. До 2011 року ресентимент був взаємним та рівноважним, бо політичні сили ще могли мінятися місцями – в тюрму один одного садили ненадовго, до того ж допускали до влади своїх опонентів. З 2012 року взаємний ресентимент став антагоністичним, що одразу ж збільшує цікавість політики і піднімає її на вищий рівень.
Антагоністичний ресентимент означає сакраментальний принцип Горького, що зазвичай приписується Сталіну – "якщо ворог не здається, його знищують". Взаємний ресентимент це всього лише проекція, яка може мінятися місцями: сьогодні – ворог, завтра – друг. Антагоністичний ресентимент це вже назавжди, тобто до смерті: раз ти ворог – ти маєш померти. Тобто ставки в політичній грі зростають неймовірно. Політика в медіа стає дедалі беззмістовнішою, і все більш цікавою, бо політика починає гратися людськими життями в реальності поза медіа.
Поки політика, що грається людськими життями, не торкнулася нас з вами, ми можемо з цікавістю спостерігати за нею на екрані телевізора чи комп'ютера. Ось ми прийшли з роботи, ось ми сіли на диван і включили телевізор. І ось ми кажемо: "Подивимося, кого сьогодні ще посадили, на кого ще наїхали, кого ще нагнули, у кого ще відібрали бізнес, кого від цензурували". Цікаво ж.
Політика страху
Насправді політика антагоністичного ресентименту працює так само, як і раніше – вона породжує страх і продукує надію. Однак страх вона породжує тепер за рахунок того, що боротьба з ворогами стає основою цього страху. А надію вона породжує в такий спосіб, щоб ми раділи, що досі самі не опинилися ворогами. Так діє політика антагоністичного ресентименту. Ми дуже багато можемо про неї дізнатися з часів репресій в СРСР. Ми дуже добре можемо роздивитись її сьогодні.
Теленовини одного з загальнонаціональних телеканалів, що показують щодня смерті, убивства, втрати, аварії і т.п., насправді мають мету посилювати наш страх. На противагу йому політичні ток-шоу декількох телеканалів дрібними скандалами з ілюзорним примиренням мають створювати надію на краще. Звичайно, скажемо ми – це все нецікаво і дивитися це не варто, але оскільки дивитися більше нічого, то ми будемо це дивитися, підвищуючи рейтинги телеканалів і продовжуючи цю ситуацію далі і далі.
Жити страшно, але цікаво – так могли сказати жителі сталінської епохи в СРСР. Так можемо сказати і ми. Адже нам цікаво, хоча і страшно? Правда? Цікава політична телереклама і у влади, і у опозиції? Цікава виборна кампанія? Одна з найцікавіших за весь час незалежності України. Ну правда ж? Невже я один такий прихильник цієї політичної телереклами? Дивлюсь її постійно. Шкода, що її переривають фільмами, новинами та розважальними передачами. Політична телереклама страху без жодних надій напрочуд цікава. Тільки від її інтонацій у мене мурахи по шкірі бігають.
Не можна дивитися в безодню без того, щоб безодня не почала дивитися в тебе, як казав Ніцше. Якщо нам страшно, але цікаво, то страх прийде до тих, хто цікавиться ним.
От я іноді думаю: більшість людей не має змоги опиратися такій політиці, бо вони бояться і в них мало можливостей для опору. Поки їх не дістали, вони нікуди бунтувати не підуть і нічого робити не будуть. Журналісти протестують проти цензури, вони майже не бояться, але у них теж мало можливостей, хоча і більше, ніж у простих людей. Але чому мовчать бізнесмени середнього рівня, у яких відбирають бізнес, яких тиснуть податками і рамками надрегуляції? Невже вони бояться? Що всі? Навіть усі разом, якщо зберуться докупи?
Хто не вміє долати страх, живе в рабстві. Боятися можна тих, кого важко викрити, хто прикидається білим та пухнастим, кого важко спіймати на брехні, хто вдає з себе твого друга, насправді підло підставляючи тебе. Але чи варто боятися злодіїв, бандитів і явних брехунів? Інтелектуалам все ясно, журналістам все ясно, бізнесменам все ясно, молоді все ясно. Чекаємо, поки ясно стане пенсіонерам? Ну давайте почекаємо.
Знаєте в чому логіка антагоністично-ресентиментальної політики? Її логіка в тому, що вона не може повернутися до спокійного взаємного ресентименту. Логіка ресентиментального антагонізму в тому, що він буде нахабніти далі, поки не буде знищений фізично. Ми це знаємо, влада це знає, опозиція це знає. Ніхто не хоче починати перший. Нікому не хочеться громадянської війни. Зрештою режим не кривавий, людей всього лише цензурують і садять в тюрму, а не знищують фізично. Можна і потерпіти. Тобто будемо терпіти, поки можна? Нехай нахабніють, а там подивимося? Ну-ну...
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
