Ігор Марков: Про живучість метафор або три тези до "Нового старту" Ю. Луценка
В якості обговорення моєї попередньої статті "Голубина та яструбина Україна" розміщую статтю мого колеги зі Львова Ігора Маркова.
Історія не повторюється. Як неповторними залишаються люди, які її творять. Тож історичні порівняння цінні не повторюваністю сюжетів, а як метафори, з допомогою яких можна пояснити те, що відбувається з нами тепер.
Недавній блог Юрія Луценка "Новий старт" можна вважати чимось на кшталт "ідеологічного обґрунтування" України за сценарієм перемир'я – у баченні президента П. Порошенка і його оточення. Ідеологічним – у нормальному сенсі слова "ідеологія", що є артикуляцією змісту і траєкторії подальшого соціального руху/зміни.
Тому такими важливими для оцінки життєздатності і тривалості ідеології є життєздатність і тривалість ключових метафор, на яких вона тримається. Луценко, розгортаючи умови підписаного перемир'я у перспективу більш тривкого миру, протягом якого буде модернізовано українську економіку та армію, подолано корупцію, і, зрештою, гостинно відкриються двері для окреслених у перемир'ї "спец зон" Донецька і Луганська, – послуговується метафорою ліквідації сепаратистів Сербської Країни хорватською армією через кілька років після взяття югославською армією Вуковару і вимушеної згоди Хорватії на сербське державне утворення в межах її території.
Як на мене, для умов, що складаються після другого перемир'я, живучішою є інша метафора – "зборівського шляху". Богдан Хмельницький не завершивши переможну війну 1648 р. з власної волі, роком пізніше змушений був погодитись на Зборівський мир, що надавав козацьку автономію лише на обмеженій території і з правом повернення магнатів у свої маєтки, проти чого власне і боролися козаки. Час після Зборівського пакту, названий істориками козацькою державністю, був використаний на формування адміністрації, впорядкування економічних відносин і формування боєздатної, за тодішніми мірками, професійної армії. Проте це не вберегло її від наступної поразки під Берестечком, а подальші воєнні перемоги козаків уже не мали стратегічного значення. Від Зборова домінувала дипломатія, "переговорний процес", що завершився Переяславом і Руїною. Незавершена війна стала перманентною і зрештою мала рокові наслідки для державності обох народів – українського і польського.
1. Нині Україна, щоб осягнути свободу, за яку вже пролито стільки крові, і не повернутися в залізні обійми великого євразійського брата, мусить воювати. Життєво важливо – за участю США, Європи, інших союзників, але воювати до перемоги. Зміст перемоги в сучасній війні добре визначив Сергій Дацюк: це, коли одна зі сторін отримала таку перевагу, яку інша сторона вже ніяк не може ліквідувати чи компенсувати. І перемир'я, паузи в бойових діях, навіть відносні чи умовні, як у червні чи тепер – корисні як "ланки війни", а не "волосини миру", за які хапаються наші лідери, нібито йдучи назустріч прагненням українського суспільства. Можна скільки завгодно тішити себе, що прописані у т.зв. протоколі перемир'я, який не має визначених суб'єктів підписання, не допускають "жодних прав спецзони Луганська і Донецька на загальноукраїнську політику євроінтеграції". Однак спец зона днр і лнр, прописана в українському законодавстві, ще й із обраними згідно із цим законодавством органами місцевого самоврядування (а може і з майбутніми депутатами ВР?) уже стає легітимною частиною загальноукраїнської політики та внутрішньо українським інструментом війни Росії, циркуляція військ якої українською територією, як і заходи для нового, підозрюю, цілком "непрочитаного" нашою владою етапу воєнних дій, ніяк не регулюються "протоколом про перемир'я".
2. Формування політичного суспільства, (що між іншим означає наявність повноцінної політичної еліти і лідерів, здатних узяти на себе відповідальність за прийняття рішень, доленосних для країни/руху, зокрема, ведення війни) як і в час Євромайдану, залишається "ахіллесовою п'ятою" української державності. Сьогодні її утвердження лежить у площині готовності новообраного лідера країни взяти на себе відповідальність за ведення війни (Ставка, Рада оборони) формування чіткої і дієвої вертикалі, правового режиму воєнного часу, – а не проведення нових виборів.
3. Мілітаризація суспільства – замість спекуляцій на прагненні кожної нормальної людини до миру – необхідна умова перемоги. Мілітаризація суспільства означає офіційно і чесно сказати йому про війну, яку мусимо вести, щоб стати вільними, реформування (влади, економіки, соціальних відносин) "на рейках війни", – замість риторики про неможливість реформ, бо, мовляв, ніхто з закордонних інвесторів не вкладатиме в економіку країни, що перебуває у стані війни, (невже після стількох зусиль і втрат ми далі вважаємо, що українські перетворення найбільше залежать від зовнішніх фінансових вливань, а не задіяння внутрішніх ресурсів і суб'єктів розвитку?), а також організацію територіальної оборони в усіх регіонах України, – із залученням якнайбільшої кількості цивільних громадян.
Ігор Марков, Львів
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
