ЕЛЕКТОРАЛЬНА СТРАТЕГІЯ ПАРЛАМЕНТСЬКИХ ВИБОРІВ 2014-го
Саме завдяки Революції Гідності ми можемо говорити про можливість електоральної стратегії української громади. Вперше в Україні можливість здійснення електоральної стратегії було продемонстровано на виборах Президента в травні 2014 році, коли лідери думки зуміли переконати українську громаду у необхідності обрання Президента в першому турі. Тобто українська громада на тих виборах здійснила стратегічну дію як єдиний політичний організм.
Тому зараз лідери думки в Україні можуть здійснити не менш важливий стратегічний процес – переконати виборців у необхідності стратегічної електоральної дії на парламентських виборах в жовтні 2014 року.
Необхідність стратегічної електоральної дії зумовлена фундаментальними процесами, які відбуваються в Україні – 1) Україна знаходиться в стадії зміни геополітичної орієнтації, останній раз яку вона змінювала більше 350 років назад; 2) Україна знаходиться в процесі фрагментації, під час якої відбувається втрата територіальної цілісності; 3) здійснюване Президентом встановлення миру на Сході України, не дає гарантій відновлення територіальної цілісності України; 4) значна частина української громади намагається уникнути війни, що підвищує загрозу втрати територіальної цілісності України.
Отже в цих умовах вибудувати ефективну структуру Парламенту є надважливим завданням. Сьогодні в Україні виникла загроза створення нової монополізації влади – але вже новообраним Президентом. Два олігархічних консенсуси, які вже здійснив новообраний Президент, спрямовані проти цілей Революції Гідності, бо фактично намагаються законсервувати олігополію в Україні. Президент створив політсилу свого імені, що не є власне ні пристойним, ні розрахованим на перспективу, ні зрештою європейським за підходами. Президент запропонував українській громаді доволі одіозний список своєї політсили, де зустрічаються люди, яким Президент допомагає уникнути люстрації. Зрештою Президент поставив завдання створити парламентську більшість в новому Парламенті, що зруйнує рівновагу в політичній системі країни не менш серйозно, ніж вона була зруйнована за часів Кривавого президента.
Навіщо взагалі потрібен розподіл влад на законодавчу, виконавчу і судову? Цей розподіл потрібен задля ефективної діяльності усіх гілок влади, коли вони жорстко спеціалізовані і не заважають одна одній. Цей розподіл потрібен задля створення системи стримувань та противаг, щоб уникнути монополізації влади якою-небудь її гілкою, найчастіше саме виконавчою. Цей розподіл потрібен задля уникнення системної корупції, яка стає можливою, коли законодавча та судова влада опиняються під контролем виконавчої. Зрештою цей принцип потрібен задля уникнення перетворення демократії на олігархію, бо лише олігархія завжди прагне порушити політичну, економічну, соціальну та культурну рівновагу в суспільстві.
Так сталося, що основою виконавчої влади в Україні є не стільки коаліційний (зараз) чи залежний від Президента (в попередньому варіанті політичної системи) Уряд, скільки Президент. А основними інструментами порушення розподілу влад в Україні стало підпорядкування судів Президенту і створення парламентської більшості, яка підконтрольна Президенту. Вийти з ситуації залежності судів від Президента можливо лише через конституційне унормування незалежності судів від Президента, люстрацію суддів та судову реформу. Вийти з ситуації залежності Парламенту від Президента можливо через стратегічну дію української громади – реалізацію електоральної стратегії "рівноважного Парламенту", яка буде запропонована далі.
Прикладів встановлення контролю Президента над Парламентом недавня історія України може надати нам скільки завгодно. Пропрезидентська парламентська більшість часів Кучми зрештою призвела до створення олігархії та до революції 2004 року. Безуспішна боротьба за парламентську більшість Президента Ющенко відбувалася на тлі посилення олігархії, що завершилося поразкою союзу Ющенко-Тимошенко і привело до влади Кривавого президента. Парламентська більшість Кривавого президента зрештою стала основою пограбування країни, створення системної корупції та всевладдя олігархії, зруйнування довіри між різними частинами країни і зрештою до нинішньої війни. Саме намагання кожного Президента в Україні створювати підвладну йому парламентську більшість руйнувало кожного разу наші сподівання на демократичний режим влади.
Сьогодні значна частина правлячого класу країни знову хоче наступити на ті самі граблі. Українська громада має стати на заваді цьому. Як би не посилювалася авторитарна влада Президента, що в ситуації війни зрозуміло, розподіл влад має лишатися непорушним.
Електоральна стратегія на нинішні парламентські вибори має бути такою – не дати Президенту створити в Парламенті президентську більшість, тобто більшість його власної політичної сили, як це вдалося зробити в Парламенті Кривавому президенту.
Українській громаді потрібно здійснити масштабну електоральну дію – зменшити підтримку президентської політичної сили за рахунок збільшення підтримки інших політичних сил.
Перш за все, українській громаді потрібно збільшити підтримку "Народному Фронту". В уже згадуваній статті "Пролітаючи на гніздом Фенікса" Юлія Мостова пише: "Політична технологія штучно розділила виборців на козаків та гречкосіїв. У приблизній пропорції – 40 на 60. Така пропорція продиктована не тільки багатовіковим винищуванням перших і культивуванням других. Вона вирощувалася та удобрювалася усвідомлено майже чотири місяці". Політична партія Президента сьогодні орієнтована на "гречкосіїв". Отже нам потрібно підтримати Народний Фронт як політичну силу, орієнтовану на "козаків", тобто яка через свій виборчий партійний список виступила представником воюючих батальйонів на Сході України і яка послідовно обстоює політику відвоювання території України через прямі військові дії. Нам потрібні в Парламенті "яструби" на той випадок, коли у "голубів" з миру нічого не вийде.
По-друге, українській громаді потрібно значно більше підтримати партію "Батьківщина" і її лідера Юлію Тимошенко як найбільш публічного і послідовного критика Президента. Ця політична сила здійснила найбільш очевидну люстрацію свого виборчого партійного списку, давши дорогу в політику новим людям. Ця політсила зможе стати найбільш патріотичним критиком Президента, оскільки критика Президента з боку "Народного Фронту" є менш публічною і не такою послідовною.
По-третє, українській громаді потрібно підтримати нову політичну силу "Самопоміч" настільки, щоб вона точно опинилася в Парламенті. Нам потрібні не тільки нові політики, яких приведуть у Парламент старі політики. Нам також в Парламенті потрібна буде принципово нова політична сила як та, що орієнтована на громадянські структури суспільства, громадянські об'єднання. Схожу політичну позицію займає "Громадянська позиція" Анатолія Гриценка. Дуже шкода, що вони не об'єдналися з "Самопоміччю" і українська громада, змушена обирати між ними. Але якщо в Парламент пройдуть вони обидві, активна громадськість буде представлена доволі серйозно.
По-четверте, українській громаді потрібно значно більше підтримати "Сильну Україну". Можна визнавати при цьому всю критику, яка є щодо цієї політсили – і те, що вона є замінником колишньої "Партії регіонів", яка виявилася не здатною дати оцінку своїй діяльності і пішла у політичне небуття, і те, що це представники в тому числі орієнтованих на Росію українців. Але саме задля рівноваги в Парламенті – ця політсила повинна мати свою частину впливу.
І по-п'яте, українській громаді потрібно тверезо ставитися до "Радикальної партії Олега Ляшка". Це друга іменна партія в українській політиці після "Блоку Петра Порошенка". Вона, на відміну від БПП орієнтована на "козаків", але саме на радикалізованих "козаків". Такі люди теж потрібні в Парламенті, але їх власної активності на виборах досить, щоб вибороти собі підтримку самостійно.
Саме рівноважна структура майбутнього Парламенту вирішує три головних проблеми – 1) чи буде парламентська більшість президентською; 2) хто ввійде в парламентську коаліцію – перефарбовані регіонали, що підтримують "мир" Президента, чи помірковані "яструби", тобто політсили типу "Народного фронту", "Батьківщини" та "Громадянської позиції"; 3) якою мірою новий Парламент буде корумпуватися олігархами.
Отже електоральна стратегія української громади має бути спрямована на неможливість створення президентської більшості у Парламенті. Нам потрібен сильний Президент, але нам не потрібен Парламент під контролем Президента. Нам потрібна політична рівновага у Парламенті, яка би відображала рівновагу всередині країни.
Якщо нам вдасться здобути рівновагу в Парламенті, нам обов'язково вдасться здобути рівновагу і єдність в Україні.
Якщо ми не зможемо здобути рівновагу в Парламенті, такий Парламент проіснує недовго, тобто не більше року.
Якщо хочете, то електоральна стратегія на парламентські вибори 2014-го року може бути схожа зі стратегією на президентські вибори 2014-го – давайте оберемо дієвий Парламент з першої спроби.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
