ТРИ ТИПИ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ
Узагальнюючи нинішню українську політику, можна виділити серед основних системно-мотиваційних орієнтацій три їх типи.
Їх розрізнення надзвичайно важливе, якщо ми хочемо розуміти нинішню політику не з точки зору осіб чи партій, які комусь подобаються, а комусь не подобаються, а з точки зору того найзагальнішого процесу "від антиколоніального бунту до суб'єктності позитивних дій", який нині відбувається в Україні.
Коментарі, в тому числі іронічні, до моєї попередньої статті вимагали пояснити: що це за три політики і як їх зрештою розрізняти, а також кого з політиків і чому потрібно відносити до того чи іншого типу політики.
Отже маємо три політики – субмісивну, субдомінантну і домінантну.
В чистому вигляді проявлені лише дві перших. Третя – домінантна політика – народжується поки що на наших очах. В цьому сенсі деякі політики лише претендують на те, щоби належати до цього типу політики, але повністю ще не є представниками чистого домінантного тренду, бо вони не постали всередині традиції домінантної політики, їм нема на що спертися.
Водночас розрізнення цих трьох політик необхідно зробити, аби українська громада не тільки розуміла, що відбувається в українській політиці, не тільки виділяла домінанту політику як основний тренд нинішнього часу, але і могла в довготривалій перспективі орієнтувати на цей тренд нових політиків та стимулювати до цього тренду наявних політиків.
Перехід до домінантної політики це основний тренд політики найближчого майбутнього. Цей тренд не є обов'язковим чи невідворотнім. Цей тренд має чисто суб'єктне і навіть суб'єктивоване вираження – тобто тільки масовий запит на таку політику з боку української громади буде її стимулювати.
І навпаки, відсутність такого запиту чи ігнорування осіб, процесів та проблем домінантної політики призведе не тільки до втрати змістовних елементів суверенітету чи територіальної цілісності, але і до втрати політичної незалежності як такої.
Отже, давайте почнемо розгляд з субмісивної політики.
Субмісивна політика в Україні
Субмісивна політика означає, що основною орієнтацією політики є підпорядкування в ситуації приниження, коли жодне колективне рішення не може бути прийнято чесно і з гідністю, коли політики прямо брешуть громаді, коли для прийняття принизливих рішень придумуються особливі аргументи, які або приховують факт приниження, або пояснюють його якимись іншими менш значими вигодами, або, зрештою, неможливістю протистояти приниженню.
Відтак субмісивна політика пов'язана з тим, що такий політик намагається отримати від обслуговування колоніального підпорядкування власну (індивідуальну, кланову, регіональну) вигоду.
Перед Революцією Гідності українська політика повністю стала субмісивною. Це означає, що окрема особа (Кривавий Президент), його клан (його сім'я та олігархи навколо нього), його партія (Партія Регіонів) та його регіон (нинішній воюючий Донбас) отримували вигоди від колоніального приниження Росією всієї України.
Таке колоніальне приниження відбувалось по схемі-угоді з Росією: субмісивні політики розкрадають країну, розпродають армійську техніку та інфраструктуру, готують економічні активи для їх повної здачі в інтересах Росії, а Росія їм дозволяє наживатися на цьому процесі.
Символ цієї субмісивної політики останніх років – Харківські угоди, – де всього лише за знижку у ціні на енергоносії Україна позбавлялася значної частини суверенітету, перш за все, щодо Криму, що згодом було використано для його окупації. Другий символ – вивезення награбованого Кривавим Президентом та його командою у Росію в ході Революції Гідності у буквальному вигляді, а також використання частини награбованих коштів у війні проти своєї країни.
Дії субмісивного політика – це не якась зрада в ситуації психологічного тиску, до якої можуть вдатися слабкодухі люди. Це блюзнірська і цинічна життєва орієнтація, що приводить такого політика до виїзду з Батьківщини, до втрати поваги нібито своєї громади.
Зрештою субмісивна політика закінчується для політика прокляттям власного народу. Пережити це прокляття не може ніхто, хай навіть він виглядає закінченим циніком і покидьком. Це – життєвий злам.
Зрештою субмісивні політики після Революції Гідності змінили лише своє сприйняття. Субмісивні політики, які раніше принижувалися Росією, тепер принижуються українською громадою.
Субмісивні політики не пережили катарсис, вони не покаялися, вони публічно не відрефлексували те, що робили, і вони не зреклися своїх дій. Субмісивні політики збираються тихенько перекліпати нібито невинуватими очима, повсякчас проходячи через квазіочищення в досі корумпованій правовій системі, а іноді і ховаючись за депутатськими мандатами. Їх сподівання прості – українська громада або забуде їх діяння, або вони втечуть від правосуддя, як раптом їм це нагадають і захотять притягнути до відповідальності.
Можливість субмісивних політиків залишатися безкарними гарантують субдомінантні політики в нинішній владі, уклавши з їх лідерами олігархами так званий "олігархічний консенсус".
Відтак субмісивні політики і субдомінантні політики дуже чудово розуміють один одного. Основа їхнього порозуміння: ситуація підпорядкування або Росії ще недавно, або США та ЄС вже зараз.
Субдомінантна політика в Україні
Субдомінанта політика означає політику добровільного підпорядкування, яке дозволяє зберігати позірну гідність. Не зовсім гідність, а лише те, що може виглядати як гідність. Тобто США та ЄС тиснуть на Україну, але не дуже, швидше намагаються переконати. США та ЄС не вимагають (поки що) явних економічних преференцій, хоча вже виставили нам явні відсотки ВВП, які Парламент погодився проголосувати як оплату за їх кредити. США та ЄС не диктують нам умови здачі частин територій, а красиво це подають, як нами самими ж започаткований успіх "мінських домовленостей".
На відміну від субмісивного політика, який не здатен і не прагне солідарності з громадою, субдомінантний політик здатен до солідаризації з громадою, але це обмежена солідаризація – допоки позиція зовнішнього управління не скаже "стоп, не так".
В цьому сенсі субмісивні політики і субдомінантні політики відрізняються за своєю психологією.
В глибині своєї душі субмісивний політик знає, що він продажна сволота. Йому легше поступатися принципами, бо він власне не має принципів (лише бажання вигоди), тобто він намагається вижити з користю для себе. Він, подібно до відомого олігарха, вважає українську громаду біомасою. Для нього колективна ідентичність антиколоніальної громади – фікція, а отримані вигоди від Росії – реальність.
Субдомінантному щодо Заходу політику дуже важко. З одного боку, йому не довіряє громада, бо в ситуації підпорядкування зовнішньому управлінню він постійно змушений діяти всупереч її інтересам. З іншого боку, йому не довіряє позиція зовнішнього управління, бо не маючи власної ініціативи та довіри громади, він не може бути ефективним у підпорядкованому управлінні.
В ситуації війни субдомінантний політик повсякчас опиняється заручником зовнішньополітичного протистояння, коли його змушують іти на явні поступки ворогу.
Субдомінантний політик це ніби прокладка між своєю громадою і позицією зовнішнього управління – на нього тиснуть з обох боків. В глибині душі субдомінантний політик знає, що він в політиці ненадовго, бо зрештою він набридне і своїй громаді, і позиції зовнішнього управління.
Субмісивна і субдомінантна політики дуже близькі і повсякчас дуже швидко перетворюються одна на одну. Якщо раптом Захід розчарується в Україні – чи не повернеться Україна швидко під вплив Росії, а її громадяни чи не так швидко готові будуть забути недавні вбивства українців заради імперської ідеї?
Це не просте запитання. Країна фронтиру виживає, повсякчас наступаючи на горло власній гідності.
Саме на це сподіваються субмісивні політики – вони думають, що нікуди українській громаді від Росії не дітися, а отже вони ще знову зможуть багато заробити на приниженому посередництві, хоча б у вигляді контрабанди.
Саме нерішучість нинішньої субдомінантної політики, її нездатність до повного блокування відносин з Росією створюють ідеальну ситуацію для контрабанди. Відтак субдомінантність нинішньої української влади щодо Заходу неодмінно веде до контрабандної політики з Росією. Субмісивність в ситуації субдомінантності проникатиме в країну контрабандно.
Чи доброю є субдомінантна політика? Чи є вона невідворотною і єдино можливою в нинішній ситуації?
Добровільне підпорядкування України США та ЄС не породжує поки що такого приниження, яке в останні роки породжувала Росія щодо України. Але це лише зараз.
Не буває просто так кредитів МВФ та міжнародної геополітичної допомоги – у вигляді санкції щодо Росії та військової підтримки.
Саме зараз закладають суверенні борги наших дітей та внуків. Саме зараз закладається приниження майбутніх поколінь України від Заходу.
Нерозуміння цього для українського правлячого класу є фатальним. Остання спроба української громади через вірних їй депутатів Парламенту змінити Уряд наштовхнулася на явну заборону з боку США – наказ не робити цього. На якийсь короткий момент ми побачили швидку аберацію – коли субдомінатний політичний акт став субмісивним.
І це лише початок. Далі приниження українського правлячого класу всередині субдомінантної політики лише наростатиме, допоки якось не досягне субмісивного стану, того самого стану, в якому опинилася Україна напередодні Революції Гідності.
Сама Революція Гідності в контексті політики була коротким моментом домінантної політики української громади, але, будучи передана у відання правлячого класу, в контексті "realpolitic" швидко стала субдомінантною.
Субдомінантна політика страшна не сама по собі, бо західні політики вміють тонко маніпулювати і непрямим чином впливати на потрібні їм рішення, на відміну від Росії, яка продавлює їх прямим залякуванням, підкупом, масовою пропагандою та військовою силою. Субдомінантна політика страшна тієї зневірою, яку вона продукує – в буквальному сенсі вона знищує соціальну енергію всього суспільства в процесі найбільших можливостей для країни – в революції та війні.
"Президент-торгаш" і "технічний прем'єр" найкраще підходили для субдомінантності. Відтак ми отримали "олігархічний консенсус", "мінський процес", саботаж реформ і мляву антикорупційну метушню. Ми отримали швидку деградацію субдомінантної політики.
Чому субмісивна та субдомінантна політики стали основними в Україні?
Фронтирна країна не може собі дозволити довго бути самостійною. Її стратегія чимось схожа на стратегію незайманої до шлюбу дівчини: нікому явних обіцянок не давати, але водночас дозволяти плекати надію; нікому явно не відмовляти і водночас щодо себе не дозволяти нічого зайвого. Фронтирна країна продукує зазвичай субмісивних політиків і набагато рідше – субдомінантних. Домінантні діячі дуже рідко стають політиками у фронтирній країні, найчастіше вони встигають вмерти героями.
Інтелектофобна орієнтація громади зумовлює повсякчас відсутність інтелектуальної політики, тобто такої, яка приймає виклики цивілізаційного масштабу, продукує соціальні інновації і впроваджує їх, переконуючи громаду у важливості таких інновацій на довгострокову перспективу.
Відсутність власної аристократичної традиції зумовлює неспроможність правлячого класу набувати всередині роду благородних мотивацій колективного спрямування. Наш правлячий клас запозичує свої мотивації з мас-медіа чи з примітивних масових прикладів збагачення та панування на Заході. Мотивацій влади над світом такий правлячий клас набути не може, бо навіть не підозрює про їх існування.
Постколоніальний провінціалізм мислення нашого правлячого класу означає неспроможність ставити онтологічні перші і останні запитання, тобто це дає змогу сподіватися винятково на вторинність: чужі реформи, чужу шкалу успіху, чужі приклади.
Система освіти в принципі не дозволяє опановувати компетенції домінантної політики. Нинішня українська освіта не ставить рефлексивне мислення, не вчить творити власні теорії, не навчає інтерпретувати політичні концепти і мислити в політиці концептуально.
Але найфундаментальнішою причиною такого стану є колоніальна політика Росії щодо України: планомірне придушення домінантної політики як процесу в Україні та знищення чи репресії домінантних українських політиків всередині Україні та висмоктування кращих політиків в імперський центр. Будучи продовжуваною протягом десятиліть і століть, така політика Росії призвела до втрати традиції домінантної політики в Україні, що породило недатність до політичного стратегування на довгостроковий період, невихід на цивілізаційний рівень розвитку (своя наука, своє мистецство, своя філософія і т.д.).
Все це не дозволяє Україні в нереволюційні мирні часи мати розвинуту, обґрунтовану та тяглу домінантну політику.
Революція та війна ненадовго дають шанс на появу домінантної політики.
Домінантна політика в Україні
Основною проблемою домінантної політики в Україні є травма її народження. Не можуть з'явитися добре підготовлені домінантні політики в субмісивному чи субдомінантному станах.
Домінантність в політиці виникає в першому наближенні як реакція незгоди, протесту чи намагання отримати реванш за всі роки приниження чи добровільного підпорядкування.
Домінанта політика не може природно з'явитися всередині грантоїдських протополітичних структур, всередині старих політичних кадрів, що мали владні позиції за часів субмісивної політики.
Субдомінантні політики, що виросли як політики в субмісивному стані, завжди матимуть страх перед Росією, завжди будуть здатні підпорядкуватися (на цей раз Заходу), ніколи не зможуть відважитися на самостійні інновації, ніколи не зможуть постати проти всіх – і проти Росії, і проти Заходу – за право самостійно творити власну долю країни.
Домінантий політик це результат рефлексії власного досвіду опору та поразок в субдомінантному стані, в яких політик вистояв і здобув мотивації самостійної і незалежної дії.
Деякі з моїх коментаторів дорікали, що я називаю в цьому аналізі прізвища політиків. Але в даному разі без прізвищ не обійтися, бо ми з вами говоримо не про абстракції, а про долі конкретних політиків, які виступають об'єктами дослідження і претендують на домінантність.
Саакашвілі є домінантним політиком, бо потерпів поразку у спробі домінантної політики в Грузії, не зламався, приїхав в Україну продовжити боротьбу. Він дійсно боровся і бореться з колоніалізмом та імперіалізмом Росії шляхом інноваційних підходів. От тому він домінантний політик.
Тимошенко з її політичною долею (з влади – в тюрму, з тюрми – у владу, з влади – з нову в тюрму, і з тюрми – знову у владу), з рефлексією своїх поразок. Вона постійно продукує власні інновації, а не просуває реформи за чужими зразками. Цим вона теж заслужила право вважатися домінантним політиком.
Домінантна політика виникає саме з цих людей. Вони незручні для субдомінантної влади, бо є безпосереднім докором їм за несамостійність.
Вони обоє мають великий проблемний бекграунд, а отже соціологічний рівень довіри та недовіри до них української громади тут одночасно доволі високі.
У української громади є перестороги щодо Саакашвілі та Тимошенко. І у мене також є перестороги. Але тип домінантної політики, яку вони демонструють, критично важливий для України.
Можливо це не ті домінантні політики, які зрештою зроблять Україну суб'єктною.
Але з чогось, чи правильніше, з когось, потрібно починати.
Ми не зможемо нічого досягти, якщо будемо чекати ідеального домінантного політика в якості лідера.
Ми вже мали досвід "політичного месіанства" Ющенко, який направду був першою спробою ледачої субдомінантності одинака на фоні субмісивного стану решти. Його пасивна західна субдомінантність на фоні активної російської субмісивності призвела до його поразки.
Субдомінантність сьогодні для України є фатальною, бо країна просто не збережеться навіть у сьогоднішніх кордонах ще не повністю окупованої території. Ми більше не можемо дозволити собі пасивну субдомінантність, як за часів Ющенка.
Зараз субдомінантна політика для України – це смерть. Подальше перебування при владі субдомінантних політиків розірве країну на шматки.
Єдиний вихід для України – це прихід до влади домінантних політиків.
Мені все рівно хто з домінантів буде при владі.
Але при владі мають бути саме домінантні політики.
