РУШІЙНІ СИЛИ ІСТОРІЇ ТА РЕВОЛЮЦІЇ
Щоб зрозуміти процес змін чи зрушень в ситуації ходіння по колу після Революції Гідності, потрібно зрозуміти рушійні сили як такі – історії, майбутнього та революцій.
Рушійні сили історії
Рушійна сила історії згідно з Марксом це матеріальне виробництво, опис якого історії можна поділити на кілька соціально-економічних формацій (первісна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична). Відтак вся об'єктивація історії зводиться до зміни різних формацій.
Матеріальне виробництво безпосередньо пов'язане з суспільними відносинами в процесі цього виробництва, що час від часу породжує конфлікт-протиріччя між виробничими силами і виробничими відносинами.
Відтак вся суб'єктивація цих рушійних сил стає дуже функціоналізованою – суспільства в цілому чи окремих людей вже ніби нема, а є лише класи як представники різних сторін цього протиріччя. Вся суб'єктивація історії зводиться до класової боротьби.
Періодичними розв'язаннями такого протиріччя є революції, які власне виступають як локомотиви історії, тобто здійснюють основні зрушення історії – переходи від однієї соціально-економічної формації до іншої.
Отже марксизм пропонує два спрощення історії – об'єктивне (формації) та суб'єктивне (класи). Ці два спрощення дозволяють здійснювати третє спрощення: дієву проекцію історії на майбутнє в системному вигляді – система формацій визначає систему класів, і певний клас може лише змінити формацію, але не може змінити виробничі відносини всередині формації. Отже, революція є суб'єктивною дією одного класу проти іншого, яка приводить до зміни формації.
Сучасні погляди більш складні.
Дійсність історії (а не тільки об'єктивація) визначається багатьма факторами і на багатьох рівнях, тобто окрім формацій існує ще геополітика, культурна політика і доволі складна соціальна політика, де об'єктивне безпосередньо зв'язане з суб'єктивним (і вивчається в соціології, політології, культурології і т.д.). Відповідно окрім класів, є цивілізації, раси, нації, гендери, громади і навіть історичні особистості, які так чи інакше виступають суб'єктами історії.
Революції, які відбуваються в історії не є лише класовими революціями. Відповідно є можливі цивілізаційні, расові, національні, гендерні, громадські революції. А раз так, що зміна формацій в настільки складному виборі змістовних системних контекстів не є однозначною, тобто неможливо побудувати якусь лінійну послідовність.
Рушійна сила революції (соціальних змін) згідно з марксизмом – пролетаріат та селянство, озброєне передовою соціальною теорією, яку поширює комуністична партія.
Ще донедавна можна було говорити, що рушійною силою соціальних змін був середній клас. Проте масова комунікація через креативний клас, оплачуваний багатіями та владоможцями, масово зорієнтувала середній клас на споживацьке суспільство.
Відтак рушійною силою соціальних змін сьогодні є самозахисні, самоорганізовані і самофінансовані громади, тобто активна в політичному, економічному, соціальному та культурному розумінні частина суспільства, яка на собі несе всі контексти історичних рухів – цивілізаційний, національний, расовий, гендерний і звичайно контекст історичних персон, які взаємодіють з цими громадами.
В останній час матеріалістичний підхід, чи в сучасному розумінні підхід іманенції, говорить про те, що одним з визначальних системних узагальнень етапності розвитку є технологія. Замість марксових формацій запропоновано уявлення про технологічні уклади.
Більше того, замість формаційного уявлення як лінійної зміни соціально-економічних укладів, Хантінгтон запропонував уявлення про більш масштабні процеси – конкуренцію (війну) цивілізацій. Цивілізації розвиваються всередині своїх систем мотивацій, які час від часу отримують те чи інше ідеологічне оформлення. Імперська Росія та Китай однаково прийняли марксизм, але кожна країна пристосувала ідеї марксизму до більш глибинних структур цивілізаційної дійсності – мислительних установок та мотиваційних настанов, які дуже приблизно можна означити як ментальність.
Окрім того, визначальним в розумінні революції майбутнього стало уявлення про постгуманізм як декілька взаємопов'язаних процесів: 1) самоусвідомлення людством себе як єдиного цілого; 2) усвідомлення людством обмеженості антропологічного прогресу (людина не є кінцевим взірцем розвитку мислення); 3) різноманітна експансія людства – позапланетна, структурно-технологічна, віртуальна, псіонічна, іншовимірна, зіткнення зі штучним інтелектом та прибульцями.
Французький науковий рух, відомий як "Школа анналів" дозволяє зробити висновок, що немає єдиної історії як проекції якоїсь об'єктивованої системи формацій чи суб'єктивованої системи класів.
Згідно з цими уявленнями "Школи анналів" історія має безліч наративів, які можна звести до декількох (але не до одного) дискурсів. Відповідно, наприклад, може бути історія технологій, геополітична історія держав, історія цивілізацій, історія націй, історія рас, історія гендерів, історія громад (племен, кланів, міст-полісів, анклавів і протодержавних утворень), історія визначних осіб.
Окрім того, сама суть питання, принципово поставленого у Маркса як з позиції всесвітньо-історичного масштабу, занадто архаїчна, адже рухається не історія, і навіть не теперішнє шляхом змін. Рушійну силу має лише майбутнє як інакше і трансцендентне щодо теперішнього і незрозуміле в історії.
Отже, сучасне уявлення більше ускладнене щодо історії: в теперішньому твориться не стільки проекція історії, скільки розрив з нею, який походить з футурології (образів та конструктів майбутнього, які пропонують принципово інакше, а в історії воно бачиться як небувале і незрозуміле), і вже під нове уявлення про майбутнє переписується вся знана історія.
Відтак рушійною силою майбутнього стають принципово нові революції – не революції історичні, а революції майбутнього, які походять від принципово нових уявлень, ідей, концептів.
Рушійні сили революцій
Описані вище ускладнення нашого розуміння соціального світу порівняно з марксистськими уявленнями є дуже важливими, але найважливішим є принципова зміна установки соціальної дії – від майбутнього як проекції узагальнень минулого ми переходимо до майбутнього як розривної з теперішнім проекції принципово нових бачень (візій), ідей, концептів, теорій і навіть (або, перш за все) модельних конструктів, але головне – принципово нових мислительних установок та мотиваційних настанов.
Причому в такій принципово новій проекції інакшого значення набуває ідеологія.
Стаття мого колеги Максима Гардуса "Революция и идеология. Причины поражения Евромайдана" виходить нажаль з архаїчного уявлення про ідеологію. Суть нинішньої ідеології полягає не в формуванні нової формації, нової форми державного правління, нового політичного режиму і нової форми державного устрою.
Ідеологія нинішніх змін пориває з минулим настільки кардинально, що такі питання стають неважливими. Тобто в результаті нинішньої української революції звичайно впродовж наступних років якось зміниться і формація, і державне управління, і політичний режим, і державний устрій. Але не це буде визначати нинішню громадську революцію або революцію громад.
Нинішню революцію громад визначатимуть бачення, ідеї, концепти і теорії щодо організації громад, їх способу набуття суб'єктності супроти держав та корпорацій, способи індукування громадами цивілізаційних, національних, расових, гендерних та особистісних контекстів, способи моделювання і впровадження нових соціальних практик, спроби громадської ініціації центрів стратегування щодо нового технологічного укладу, де значимим є когнітивний постантропологічний (постгуманістичний) контекст.
Водночас в основі громадської революції не лежить ідеологічна схема марксизму – ідеї стають матеріальною силою, коли вони оволодівають масами. Нічого хорошого в такому оволодіння ідей масами немає, бо для цього їх потрібно спрощувати і поширювати через засоби масової інформації.
Ідеї, концепції та теорії повинні оволодіти публічними інтелектуалами, які мають публічну громадську позицію та ведуть громадську діяльність. А масами (і в тому числі тими ж інтелектуалами) мають оволодіти нові мислительні установки, та нові мотиваційні настанови, які можливо спрощувати без втрати їх змісту.
В своїй роботі "Політичне мислення" я показував, що нова політика влаштована принципово інакше і складніше, ніж політика минулого. Нова політика неідеологічна в своїй суті, бо ідеологія перейшла в формат світу споживання, жваво транслюється ЗМІ і при цьому актуально маніпулюється і пристосовується креативним класом до охоронної чи реакційної позиції правлячих класів (чи навіть еліт).
Коротко нагадаю основні опозиції мислительних установок нової громадської політики, які спрямовані на майбутнє.
1. Громадська фрагментація супроти інституалізованої інтеграції (фрагментований світ потрібен власне самодостатнім громадам, бо правлячим класам зручно управляти імперіями, союзами, асоціаціями, блоками)
2. Рівновага в суспільстві і нерівновага щодо правлячих класів, тобто солідаризм проти елітаризму (всі порушники солідаризму громадами упосліджуються, витісняються, люструються).
3. Громадська домінантність супроти субдомінантності сучасної світової політики (підпорядування світовим центрам впливу) та проти субмісивності відносин з деякими країнами (як от Росії, яка інакших відносин з колишніми колоніями побудувати не може).
4. Громадська угодоздатність супроти політичного опортунізму – в цьому сенсі це кінець партійної політики і поступовий вихід на політичну арену впливових громадських рухів та соціальних мереж.
5. Громадські та корпоративні інновації супроти архаїзації правлячих класів (держав, олігархів, ТНК). Серед інновацій щонайперше потрібно виділити інновації загальноцивілізаційної експансії (колонізація Місяця та Марсу щонайперше), інновації нових джерел енергії (яка ліквідує монополію ТНК з видобутку та продажу традиційних енергоносіїв), соціальні інновації поза впливами правлячих класів та корпорацій.
6. Громадська за участю публічних інтелектуалів "установча політика" супроти реальної політики (realpolitik) правлячих класів. Установча політика це така, яка приходить на заміну ідеологічній політиці і оперує мислительними установками та мотиваційними настановами і має такі виміри: інтелектуалізм, стратегічність, футурологічність.
Передова теорія сьогодні це не теорія історицизму, як це було раніше, не теорія соціології масових уявлень (як це зараз іноді вважають в політичній практиці Заходу), а теорія майбутнього як інакшого, тобто такого, що в публічній комунікації виступає як окремий особливий футуродискурс, що породжує футуропрактику, яка невідворотно викликає футурошок як позитивний стимул до змін.
Українська Революція Гідності – три роки по тому
Є чотири великі хиби в оцінці української революції: 1) революцію інспірували та впровадили впливові сили (США, українські олігархи чи українські політики в залежності від позиції споглядання); 2) революцію зробив вплив ідеології, яка була розроблена в США та Європі і поступово розповсюджувалась в Україні; 3) революцію зробила громада (як ще один варіант – весь народ); 4) революцію підготували революціонери, зокрема інтелектуали, які переконали громаду здійснити певні дії.
Жоден з цих варіантів не є вірним. Перший варіант взагалі помилковий. Цей варіант підтримує Росія та представники колишнього режиму української влади. Його хибність у макіавелівському (домарксистскому) баченні соціальних процесів, де історія розглядається як набір інспірацій, провокацій та маніпуляцій. Це глухий кут бачення історії.
Можна зомбувати навіть весь народ проти Заходу і його агентів (Україна та Грузія), як це зараз зробила Росія, але тим самим це знижує суб'єктність і пасіонарність народу на порядки. Як не дивно пасіонарність це твереза пристрасть соціального творення, а спрощена агресія веде до втрати суспільної свідомості – суспільство стає несвідомим і дуже вразливим до будь-яких соціальних несподіванок. Тобто зомбування народу значно підвищує ймовірність та радикальність громадянської війни, яка веде до розпаду країни, як це вже раз було перед крахом СРСР.
Можна, як це зробила нинішня контрреволюційна українська влада, шантажувати власний народ (не бунтуйте, бо ви агенти російського плану хаотизації і тероризації України), обманювати власний народ (великі платіжки за енергоносії це помилка, хоча насправді ніякої помилки немає, і народу доведеться платити олігархам більше, ніж у них є), залякати власний народ (позачергові президентські та парламентські перевибори неможливі, бо Росія нападе). Але це теж глухий кут – це може відтягнути громадський протест на місяці, але не на роки, причому протест буде більш радикальний. Тобто соціальна пружина протесту просто більше стиснеться, бо багатовимірний набір протиріч не вирішується.
Другий варіант діє доволі непросто. Революція справді почалася як Євромайдан. Але в процесі революції вияснилося, що уявлення українців про світ і роль в ньому України були дуже спрощеними. Саме в процесі триваючої уже три роки Революції Гідності (з її контрреволюційним періодом зараз) вияснилася необхідність переосмислити топологічну позицію та цивілізаційну місію України, яка постає як країна Фронтиру чужих цивілізацій, у якої вибір – або стати окремою цивілізацією зі своїми власними цивілізаційними інноваціями, або припинити своє існування в цілому вигляді. Причому саме в ході революції з'явилося уявлення, що не ідеології і не ідеологічні партії є суб'єктами нинішньої революції.
Третій варіант підтримують консервативно налаштовані науковці, деякі методологи, експерти-спеціалісти з освітою ще радянських часів. В принципі цей варіант є не так помилковим, як спрощеним. Бо насправді, як я писав ще під час Революції Гідності, народ здатен лише на бунт, революцією бунт роблять саме інтелектуали, до яких дослуховується правлячий клас, стаючи в цьому процесі елітою, або не дослуховується правлячий клас, і тоді його знищують.
Четвертий варіант теж не є помилковим, але лише спрощеним уявленням. Інакше кажучи, відповідь про рушійні сили революції є поєднанням третього та четвертого варіантів. Причому четвертий варіант, які внутрішня ідеологія інтелектуалів вимагає постійної роботи інтелектуалів, допоки революція незавершена. Революція не відбувається так, що от підготували якусь програму, а громаді залишилось лише її виконати. Революція це інтелектуальна робота на всіх її етапах, у тому числі і на етапі контрреволюції.
Дійсною рушійною силою української революції та рушійною силою майбутнього є саме громада України, яка виникла впродовж останніх 15 років, щодо якої українські інтелектуали являли собою не відособлену інтелігенцію (як це, наприклад, в Росії), не креативний клас (якого багато в більшості країн світу і який обслуговує багатіїв та владоможців), а інтегровані у власне громадські рухи інтелектуальні клуби та соціальні мережі.
Відтак з точки зору головної рушійної сили Революції Гідності – української громади – ми можемо орієнтуватися лише на неї.
Допоки громада спить, в депресії, в апатії, в економічному занепаді чи в політичній дезорганізації – майбутнє настати не може. Ми можемо сповільнювати чи пришвидчувати громадську активність, але ми не можемо її створити, якщо її немає, чи знищити, якщо вона є. Всі ці спецслужбістські уявлення про провокації, інспірації та маніпуляції лише пил на дорозі революційного процесу.
І тут дуже важливе чітке розуміння розподілу революційної діяльності. Мають бути громадські рухи (це основні локомотиви революції), соціальні мережі, де випрацьовуються головні мислительні установки та мотиваційні настанови, а також ведуться дискурсивні війни, та інтелектуальні клуби, де здійснюється розробка ідей, концептів, теорій. Політичні партії важливі лише настільки, наскільки вони формуються всередині громадських рухів. Решта партій приречені на знищення і забуття.
Не має сенсу плутати чи підміняти ці різні середовища. Громадські рухи мало спроможні випрацьовувати установки чи настанови, концепції чи ідеї. Соціальні мережі не можуть діяти так безпосередньо, як громадські рухи, чи випрацювати ідеї та концепт. А клуби не займаються соціальною практикою і неспроможні вести дискурсивну війну.
Це розмежування дуже важливе, бо часто доводиться чути – от якби ви інтелектуали були ближче до громади, чи от якби "мережеві хом'ячки" зайнялися соціальними діями – то було би ефективніше. Це принципово невірне уявлення. Саме нерозрізнення цих середовищ і ігнорування їх окремих і важливих функцій веде до затримки майбутнього як такого і революції зокрема.
Саме тому революція залежить від загального емоційного стану громади, її готовності до соціальних змін і її здатності протистояти маніпуляціям, провокаціям та шантажу правлячих класів.
Майбутнє можна сповільнити. Наприклад, в 2016-му, як вже згадувалося, щоб загальмувати революцію українським правлячим класом були застосовані: 1) фейковий план суб'єктивної хаотизації України Росією "Шатун", який позиціонував революціонерів як агентів ворога; 2) урядова брехня після підвищення тарифів про те, що високі тарифи то помилка і вони будуть перераховані; 3) продовження медитативних мантр "Мінському процесу альтернативи немає", 4) владний шантаж щодо позачергових президентських та парламентських перевиборів (вибори неможливі, бо Путін нападе).
Ці політтехнологічні та медіа-технологічні кроки можуть сповільнити революцію, але не можуть її відвернути. Це неможливо саме тому, що рушійними силами революції є не олігархи чи політики, не зовнішні центри світового впливу, і не абстрактний народ, який піддається маніпуляціям ЗМІ. Рушійними силами революції є три взаємодіючих між собою важливих суб'єкти – громадські рухи, інтелектуальні клуби та соціальні мережі.
Існують масштабні процеси, які неможливо змінити. Тільки на перший погляд здається, що суспільство можна тримати в дезорієнтації та в депресії як завгодно довго.
Це не так. Навіть там, де люди втратили надію, вона продовжує жити підпільно. Від соціальної депресії до соціального оптимізму і активних громадських дій – лише один крок.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
