ЩО РОБИТИ З МОРАЛЬНИМИ УРОДАМИ?
На тлі радикалізації в Україні питання представників влади, що зловживають довірою, залишається невирішеним.
Моралізаторство
Мало хто любить моралізаторство. І зазвичай українці не дуже часто моралізують. Але в часи інтенсивної деморалізації, яка відбувається зараз на наших очах, найбільш важливі аспекти потрібно проговорити.
Мораль це цивілізаційна установка колективної свідомості на виживання певної спільноти, яка може утверджуватися в так чи інакше сформованих в загальних мотиваційних настановах, публічних правилах співжиття та намірах колективного несвідомого. Найбільш важливими при цьому є саме публічні правила життя, тому на них зазвичай звертають більше уваги. Але іноді в кризових ситуаціях доводиться згадувати навіть загальні мотиваційні настанови та наміри колективного несвідомого.
Навіть у Робінзона, якщо він не здичавів і продовжує жити як людина, є мораль у вигляді слідування традиціям та ритуалам повсякденного життя та у вигляді внутрішнього монологу оцінки своїх бажань та дій.
Дуже часто мораль означують віднесенням до певної частини суспільства (віруючих (християнська, буддистська і т.д.) чи певного класу, страти, шару (буржуазна мораль, мораль правлячого класу і т.д.)
З 10 християнських заповідей не всі пройшли випробування часом. І не всі важливі для цивілізації норми моралі вміщують 10 християнських заповідей. На сьогодні для виживання цивілізації найбільше значення мають всього три норми: 1) не убий; 2) не укради; 2) не зловживай довірою.
Ці три норми є такими, порушення яких веде до загибелі цивілізації як актуальної спільноти теперішнього часу – тобто як суспільства.
Водночас постмодернізм вносить велику смуту у традиційне бачення моралі тим, що множинність істин так чи інакше проекціюється на множинність моральних настанов, які визнаються як обмежено легітимні. Постмодернізм змушує визнати, що мораль є не тільки як всезагальна, але і мораль певних суспільних груп.
Звідси походить уявлення про "квір" (від англійського queer – дивний, незвичайний), тобто специфічні норми моралі. З самого початку цей термін вживався до означення способу життя гомосексуалів, але згодом він все більше вживається до будь-яких вузьких спільнот, які не є носіями моралі більшості суспільства.
Окрім того, виникає питання, як далеко може зайти наше толерування в своєму іншуванні. Вочевидь толероване іншування не може заходити далі трьох критичних для цивілізації норм. І навіть, якщо держава нав'язує толерантність щодо якогось сумнівного для суспільства квіру, то суспільство саме опирається його толеруванню, тобто виправляє помилки держави.
У будь-яких суспільствах щодо моралі ми можемо бачити такі групи людей – морали (ті, хто дотримуються більшості моральних норм), квір (ті, хто дотримуються основних трьох цивілізаційних норм, але мають варіанти відхилень щодо окремих менш важливих норм), аморали (ті, хто порушують хоча б одну з трьох цивілізаційних норм).
Але є ще одна група людей, яка завжди існувала і лише в останній час змогла інституціоналізуватися як стійка спільнота. Це люди, які живуть в суспільстві, визнають необхідність бути соціалізованими і демонстративно визнають правила моралі як такі, але які їх приховано порушують. Їх можна називати як завгодно – лицеміри ханжі, дворушники. Але коли мова йде про приховане порушення хоча б однієї з 3 цивілізаційних норм моралі, тоді їх називають моральними уродами.
Тобто моральні уроди це приховані аморали щодо основних трьох цивілізаційних норм – приховані вбивці, приховані злодії, приховані зрадники (чи приховані порушники довіри).
Цивілізація опирається в своєму розвиткові на моралів. Цивілізація випрацювала непогані механізми для пошуку та ізоляції аморалів. Цивілізація веде дискусії щодо толерування квіру. Але цивілізація не знайшла інституціоналізованого способу боротьби з моральними уродами.
Моральні уроди як загроза суспільству
Найбільшу небезпеку становить ситуація, коли "моральні уроди" приходять до влади в суспільстві-державі. А якщо "моральні уроди" приходять до влади декілька разів підряд, то суспільство як цивілізація починає руйнуватися.
Найголовніша проблема Революції Гідності, яку сподівалася вирішити українська громада, – руйнування держави. Тобто держава була зруйнована настільки, що в Україні були відсутні як легітимні всі державні інституції, окрім того, фактично не було армії.
Після Революції Гідності українська громада в солідаристській єдності з правлячим класом почала відтворювати державні інституції.
Але одразу ж виявилася неперебутня риса українського правлячого класу – "моральне уродство".
В глибині душі правлячий клас продовжує ненавидіти чи зневажливо ставитися до громади. В глибині душі правлячий клас продовжує вважати, що має право обкрадати власну громаду. В глибині душі правлячий клас вважає, що має право провокувати громадянську війну, використовувати зовнішню війну і заробляти на цих війнах. В глибині душі правлячий клас вважає, що може імітувати боротьбу з корупцією і підтримувати існування системної корупції. В глибині душі правлячий клас брехливий і боягузливий, консервативний і не здатний на радикальні інновації.
Оскільки українські олігархи платили за повсякденне буття Майдану 2013-2014-их років, то в них склалося враження, що вони і керували тим Майданом, що вони і були головними суб'єктами Революції Гідності.
З часу Революції Гідності багато державних інститутів були відновлені в мінімальній якості свого існування.
Але правлячий клас, зловживаючи громадською довірою, початки якої були закладені під час Революції Гідності, в процесі контрреволюції, яка досить швидко настала після революції, зруйнував щось більше, ніж держава – він руйнував саму довіру в суспільстві, перш за все, довіру до правлячого класу в цілому.
Ті, кому ми хоч трохи вірили і кого обрали у владу, не просто знову почали займатися корупцією: вони відтворили системну корупцію в тих же самих чи може навіть більших масштабах, яка була за режиму Кривавого Президента.
Якщо корупція попереднього режиму була просто аморальною, бо ті люди ніколи не апелювали до моралі та до гідності, то корупція нинішнього режиму, супроводжувана моралізаторськими заклинаннями до суспільства, побудована на крові захисників Майдану та воїнів АТО. Тобто ця корупційна контрреволюція на тлі апеляції до моралі є моральним уродством.
Ми в Україні стикнулися з тією ж проблемою, що і в Росії, де частина державного бюджету витрачається на неправомірний та брехливий захист дій влади через пропаганду та контрпропаганду. В Україні ж просто частина тіньових коштів олігархічної влади витрачається на її неправомірний та брехливий захист через пропаганду та контрпропаганду.
Відтак сьогодні ситуація набагато гірша, ніж навіть була в 2013-му році перед початком Майдану. Тоді була зруйнована держава. А зараз ми маємо суспільство, що руйнується власним правлячим класом – в зневірі, в апатії, в депресії.
Причому руйнування українського суспільства має ще і зовнішні обставини.
Враховуючи політичні помилки української влади в процесі виборів в США і напруження стосунків з Трампом, наша влада тепер змушена брехливо говорити про підробку деяких підписів у "чорній бухгалтерії" Партії Регіонів. Це фактично означає дуже серйозну річ: раз був підроблений один підпис, то можуть бути підроблені і інші. А це в свою чергу означає, що українські корупціонери, підписанти в "чорній бухгалтерії" Партії Регіонів, можуть уникнути покарання просто тому, що вони ставили свої корупційні підписи разом з Манафортом.
Так глобальна корупція всередині геополітичної доцільності заважає українцям долати їх власну корупцію.
Так само і дії Росії як агресора. Вони спрямовані на те, щоб не дати українцям повстати проти своєї корумпованої влади, бо будь-яке повстання може бути використане Росією проти України.
Тобто зовнішня агресія Росії не дозволяє українцям вільно протестувати проти влади.
Так геополітика підтримує в Україні процес знищення її суспільства власними моральними уродами, які отримують підтримку на міжнародному рівні.
Отже деградація правлячих класів в різних країнах світу досягла високого рівня, і одні моральні уроди підтримують існування інших моральних уродів.
Україна має можливість розірвати цю кругову поруку морального уродства, бо ми якраз ще можемо поновити процес революції.
Яким чином можна відвернути небезпеку руйнування суспільства?
Великий суспільний резонанс отримав виступ Анатолія Гриценка на Шустер LIVE 09.12.16. При 100% підтримці аудиторії пан Гриценко сказав, що найбільш ефективним для відновлення суспільної довіри буде в часи війни публічний розстріл Президента.
Безліч ліберальних критиків і тим більше захисників Президента (так званих "порохоботів") заговорили про Піночета, про репресії, про фашизм і т.д.
Чому ж виникає підтримка таких ідей в суспільстві?
Суспільство не бачить іншого виходу, як захиститися від саморуйнації, яку нав'язує йому правлячий клас.
Обман української громади, яка довірилася правлячому класу в часи війни, це цивілізаційний злочин.
Ні революція, ні війна не справили враження на український правлячий клас і не змусили його до очищення та переосмислення своїх дій.
Українське суспільство було дуже терпляче. Ми закрили очі на трагедію під Іловайськом. Ми закрили очі на спробу узурпації Президентом права на зміну Конституції в інтересах зовнішнього ворога в процесі "Мінських домовленостей". Ми закрили очі на світовий офшорний скандал щодо нашого Президента, через який політичні лідери двох країн пішли у відставку. Ми закрили очі на звинувачення депутатом Лещенко оточення Президента у корупції і погодилися терпіти владні репресії проти нього. Ми зараз знову готові закрити очі на звинувачення Онищенка як співучасника корупції Президента України в Парламенті України.
Якщо ми і далі будемо закривати очі і продовжувати пасивно спостерігати, як правлячий клас знищує країну, то країни просто не залишиться.
Справа вже не в державі. Зруйноване суспільство більш небезпечне для існування країни, ніж зруйнована держава.
Саме тому суспільство підтримує самоочищення у вигляді смертної кари для Президента та найбільш одіозних корупціонерів його режиму.
Ніяких Майданів, лише точкове насилля – ось як думає суспільство.
Але правлячий клас має силу опиратися насиллю проти нього, і це означає громадянську війну.
Тобто фізичне знищення моральних уродів це все, що залишається українській громаді. Ескалація війни з Росією це все, що залишається українській владі для того, аби втриматися.
В такій логіці вибір, що залишається, – або внутрішня громадянська війна, або зовнішня війна.
Тобто якщо ми не підтримуємо позачергові парламентські та позачергові президентські перевибори, то це значить, що ми підтримуємо війну.
Дострокові перевибори краще, ніж війна.
З іншого боку, лишається проблема – як позбавитися моральних уродів всередині правлячого класу? Адже вони знову спробують переобратися у владу через позачергові перевибори.
Фізичне знищення їх це не вихід. Навіть не дивлячись на загрозу їх опору і розгортання повномасштабної громадянської війни, існують більш неприємні наслідки. Після насилля ми довго не зможемо відновити довіру в суспільстві, бо насилля творить не менш небезпечних монстрів-насильників, які забажають влади, не маючи морального права на владу.
Що ж тоді робити?
У суспільства не вистачить ані ресурсів, ані часу, щоб довести в судовому порядку злочин кожного з такої маси корупційно збагачених представників правлячого класу.
Кількість корупційних скандалів в Україні зростає в геометричній прогресії. Організатори корупції знаходяться в усіх основних державних інститутах.
Не можуть мікроскопічні зусилля НАБУ та НАЗК здолати системну корупцію в Україні.
Потрібен публічний та легітимний процес люстрації за ознакою обґрунтованої підозри у корупції та наявного ганебного багатства.
Конфіскація нелегітимних статків та заборона займати публічні посади – єдиний вихід.
Це може бути частиною процесу перезаснування країни через громадський процес Конституанти.
Тільки такий вихід може дозволити мирно позбавитися від моральних уродів.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
