ЧОГО ВОНИ БОЯТЬСЯ?
Чого бояться ті, хто мали би боятися фізичного знищення у Верховній Раді, але саме цього не бояться?
Чи бояться представники влади тероризму взагалі та терористичних актів проти себе зокрема?
Згідно з визначеннями англо-американської та української статей Вікіпедії терор – це лише те, що робить влада через законодавчо чи в судовому порядку виправдані дії насилля проти окремих політичних сил (зокрема опозиції) та народу взагалі.
А от тероризм це силові дії різних громадських та політичних сил супроти влади або проти інших політичних чи громадських сил. Відтак буває також і державний тероризм – це використання владою насилля поза законодавчим та судовим забезпеченням.
Змістовно-мотиваційна складова наміру народного депутата Надії Савченко на терористичний акт, який поки що виглядає скоріше як провокація, побудована на важливому підґрунті тероризму (не плутати з терором) – погрозах та залякуванні на адресу влади, тобто Президента, Парламенту, Уряду, РНБО.
"Ба-бах! Що, страшно? А вони нас бояться..." З провокаційного ролика Надії Савченко за 19 березня 2018-го року.
"...У Раді не бояться. Важливо було наблизити ці страхи до вас, щоб максимально відчули...". З виступу Надії Савченко на регламентному комітеті Верховної Ради 22 березня 2018 року.
"Щас всретесь..." Початок виступу Надії Савченко перед наданням дозволу Парламенту на зняття депутатської недоторканності, затримання та арешт 22 березня 2018-го року.
Перша цитата була звернена до широкої громадськості. Відтак "вони" – це влада.
Друга та третя цитати були спрямовані на аудиторію народних депутатів, яким мало бути страшно.
А тепер давайте подумаємо, чи страшно представникам влади? Принаймні тим, яким мало би бути страшно – тим, хто захищає олігархічний бізнес, хто бере участь у корупції, хто ніяк не може в правому порядку назвати війну війною, терористів терористами, а з країною-агресором розірвати всі угоди та відносини.
Хто вони ці люди, яким мало би бути страшно?
Ці люди не просто глитаї, це відбірні глитаї. Це не просто мерзотники та циніки, це загартовані та досвідчені мерзотники та циніки.
Протягом всього часу їх бізнесової та політичної кар'єри їх кидали, вони кидали, їх підставляли, вони підставляли, їх намагалися знищити, вони знищували нападників у відповідь. У більшості з них є своє персональне кладовище. І у багатьох з них є свій скелет у шафі.
Ці люди пережили дві революції і зуміли вижити в політичному та в бізнесовому плані, обдуривши, підкупивши чи репресувавши дві хвилі революціонерів.
Ті їх сім'ї, які не готові були з ними переживати всю цю мерзоту, давно розпалися. Залишилися лише ті сім'ї, де дружина чи чоловік та діти виявилися готовими до всього цього цинізму, який несе з собою бізнес та політика глитайства.
Думаєте їм страшно?
Думаєте їх можна залякати якоюсь дешевою провокацією тероризму, яка ще й до того ж контролювалася СБУ та скоріш за все самим Президентом?
Вони ніколи не боялися крові, бо мали з нею справу не менше, ніж Надія Савченко та її побратими на війні.
В основі соціальної помсти лежить принцип Троцького. В кривавому протистоянні перемагає той, хто буде готовий на найбільш криваві методи. Хто здригнеться і злякається, програє в кривавому протистоянні.
Пам'ятаєте, як сказав Медведчук автомайданівцям? "Їм хочеться воювати? Я воювати вмію..."
Щоб здолати вовкодава, потрібен інший вовкодав. Отже потрібні вовкодави на службі громади. А щоб знищити систему, яка породжує вовкодавів потрібна холодна раціональна лють.
Людям, що бачили кров на війні, здається, що вони з цими вовкодавами на рівних. Але це не так. Війна – це ситуація, де ворога можна впізнати, навіть якщо він ховається, бо рано чи пізно ворог візьме в руки зброю.
Але у країні загартованого кров'ю правлячого класу вовкодави можуть ховатися роками, і лише отримавши якусь владу, проявити себе.
Зброя цих вовкодавів – жорстка та кривава конкуренція з собі подібними, маніпуляції масовою свідомістю та індивідуальною психікою щодо найманих працівників, повільне опускання всіх навколо в залежний та підпорядкований стан з позиції якоїсь мінімальної влади, повільне знищення смислу та суспільної енергетики з позиції державної влади, і лише в критичні моменти – брехня, підступ, удари з тіні.
Тероризм це простий інструмент. Він не спрацює в ситуації, коли потрібно побудувати більш складну модель, ніж та, що є. Тероризм може лише ще більше спростити наявну модель.
Прості інструменти в принципі не можуть поглинути складні – вони можуть знищити їх частину, сповільнити чи тимчасово заблокувати їх дію, але не більше.
Тероризм може справити якийсь вплив серед ситого і млявого правлячого класу якоїсь європейської країни. Але тероризм не спрацює серед цих вовкодавів в Україні.
Чого ж вони бояться? Де їх слабке місце? Де та голка в яйці, на кінчику якої їх смерть, як у Чахлика Невмирущого?
Революційне покарання? Вони своїх завжди відмажуть, бо владу не віддають. В історії всіх революції є короткий період справедливості – півроку після революції. Потім справедливість зникає. Хто не встиг, той спізнився.
Люстрація? Вона лишень гартує і концентрує мерзоту, бо хто не зміг обійти люстрацію, той і винуватий.
Антикорупційний суд? Його повноваження заблокують, його працівників дискредитують, а його рішення відмінятимуть суди іншої юрисдикції.
Не можна зсередини системи змінювати систему. Зміна системи це позасистемна дія.
Допоки від покарання можна сховатися, відкупитися чи втекти в іншу країну, діла не буде. Ізраїль виграє війни, тому що вміє переслідувати ворогів, де б вони не сховалися. А українці не вміють переслідувати ворогів.
Адже кожен раз, коли ми дивимося весь той цирк з розслідуванням діянь фізично недоступного Кривавого Президента, це персональна образа і приниження кожного українця. Це пряме послання влади до громади – ви лохи, і з вами можна робити, що завгодно.
Що, на всю Україну немає професіоналів, щоб доставити сюди головних фігурантів розстрілу Майдану, бенефеціарів колишнього владного режиму включно з самим Кривавим Президентом?
Зрозуміло, що саме цього нинішня влада і не хоче. Тоді може створити Суд Народної Довіри з проголошенням відсутності терміну давності за діяння, що призвели до Революції Гідності? Суд над владою не може вести влада, до якої немає довіри.
Знищувати потрібно не окремих корумпованих політиків чи навіть масу їх, не окремих олігархів чи навіть весь олігархат. Якщо це зробити, років через 3-5 у нас будуть нові олігархи та нові корупціонери з новими іменами. Знищувати потрібно олігархічну систему.
І це знищення відбувається, перш за все, в просторі смислу. Тому найбільше нинішня влада боїться критики. Чому так? Адже колишня влада плювати на критику хотіла.
Але ця влада прийшла всередині громадського революційного консенсусу з установкою на публічність та дотримання ідеалів Майдану. Критика, що виникла після їх зради Майдану, призводить до втрати довіри не якогось окремого політика, а значної частини правлячого класу всередині руйнування мандату революційної довіри. Руйнується смисл їх соціального контракту – руйнується їх багатство та влада.
Ось чому нинішня влада так боїться критики. Недавно критиків влади взагалі оголосили ворогами народу. Уявіть собі. Росію влада всього-на-всього оголосила агресором. А критиків влади – ворогами. Виявляється критики влади – більші вороги для України, ніж Росія.
Проти мерзотників також добре працює політичне небуття та експропріація ганебних статків. Відтак ще більше вони бояться викриття її неправедних рахунків за кордоном, зокрема офшорних, які можуть бути заблоковані на вимогу громади.
Це завдання не для героїв, а для активних громадян, для нових політиків, для експертів та журналістів на позиції громади.
Потрібен повний громадський аудит і публічна індексація всієї ганебної власності в Україні, націоналізація її з наступним правом викупу будь-кого, навіть колишнього власника, але за гроші, законне походження яких має бути доведено.
Отже погрожувати глитаям смертю від тероризму марно.
Потрібно продовжувати критику влади, викривати їх незаконні оборудки, будувати та впроваджувати політичну та економічну модель, за якої вони втрачають владу та багатство.
Це справді те, чого вони бояться.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
