СТАВКА БІЛЬША ЗА ЖИТТЯ

Зараз, коли світ знаходиться на межі ядерної війни, якраз настав момент подумати про життя. Це час осмислити значення життя людства, окремих цивілізацій, окремих націй і окремих людей, що впливають на прийняття рішень щодо того, жити чи вмерти.

Ставка у будь-якій війні – більша за життя. Життя не є граничною ставкою. Бо за вищі смисли повсякчас в історії віддавали життя – і не лише окремі люди, але і цілі народи. Вищими за життя є смисли, що пов'язані зі свободою, позитивною перспективою, гідністю та самоповагою.

Не кожному вистачить духовних сил зробити ставку вищу за життя. Не кожен може кинути виклик, який приймуть. Бо прийняття виклику це честь, за яку потрібно боротися до кидання виклику.

Україна досі не здатна зробити ставку в нинішньому світі.

В світі є чотири способи на те, щоб зробити ставку, яку приймуть сильні гравці світу (США, Європа, Китай): 1) Економічний та політичний рівень багатства, який дозволяє почуватися рівним серед сильних навіть без ядерної зброї (наприклад, Японія); 2) Ядерна зброя, яка дозволяє навіть без високого економічного та політичного розвитку змушувати рахуватися сильних (Росія, Північна Корея); 3) Готовність віддавати життя задля перемоги, хоч і не маючи ні високого рівня розвитку, ні ядерної зброї (наприклад, В'єтнам); 4) Високий інноваційний потенціал, який змушує визнавати незалежність і право на самовизначення (Гонконг, Сінгапур).

Недавно один український політик заявив, що "ядерне роззброєння України було історичною помилкою". Тобто ми добровільно віддали останній ресурс своєї сили в обмін на ніщо. І за час революції та війни ми не здобули жодного ресурсу, який би могли використати як ставку в світовій війні.

Ядерне роззброєння для України не фатальне. А фатальне те, що українці не можуть зробити жодну з цих ставок – високий економіко-політичний розвиток, ядерна зброя, готовність віддавати життя, високий інноваційний потенціал. Український правлячий клас не поважають у світі, а відтак не поважають і українців.

Був такий момент, коли під час Майдану-2013-2014, ми зробили дуже потужну ставку. Але ставка не зіграла. Шулери, цинічно посміхаючись, спокійно переграли нас тих, хто робив таку ставку.

- Ей! – крикнули ми, – це ж ставка нашого життя, як ви можете грати крапленими картами?

- Ми заберемо всі ваші життя, які ви поставили, і все одно виграємо, – відповіли шулери, – бо ви лохи, а лохів учать.

Сильні світу цього кинули Україну так само, як український правлячий клас кинув власну громаду. Прямо "картина генерального мордобитія"

Так, розумію, це неприємно визнавати. Рабів використовують, допоки вони хочуть лишатися у рабстві. Хто не здатен робити ставки більші за життя, не вартий самого життя.

Чому я ненавиджу і в той же час поважаю Росію? Бо Росія сказала – навіщо нам світ, якщо там не буде Росії. Тобто Росія готова піти на будь-який ризик, щоб відстоювати свої інтереси, навіть на ризик ядерної війни.

А Україна не готова йти на ризик війни. Правлячий клас переконав українців, що мир це краще, ніж війна, бо життя найцінніше. І це найбільша брехня українського правлячого класу. Вільна людина починається з моменту, коли вона усвідомлює цінності вищі, за життя.

Тому я люблю, але не поважаю нинішню Україну.

Десятки життів українців втрачено, а нас все одно ніхто не поважає. Знаєте чому це так?

Життя рабів нічого не варте. Бо вартість має лише життя вільних людей. Допоки ми дозволяємо своєму правлячому класу над нами знущатися, принижувати нас, брехати нам і маніпулювати нами, наші життя ні для кого не будуть варті. Нас не поважатимуть. Нас будуть ігнорувати.

Не треба себе тішити і брехати самим собі – нас таки дійсно у світі не поважають. Ми не можемо торгуватися, бо нам немає чого виставити на торги. А геополітичне положення, яким ми намагаємося торгувати, нами не гарантується і нами ж втрачається.

А найголовніше – та самоповага, яку українці здобули одразу ж після Майдану 2013-2014 років, була втрачена в ході безуспішних спроб Революції Гідності. Нас не просто не поважають, ми самі себе не поважаємо. І "слава Україні!" тепер звучить все рідше.

Самоповага це основа свободи і позитивної перспективи. Кожного разу коли ми закриваємо очі на брехню, на корупцію, на маніпуляції, на здирництво, на крадіжки – ми втрачаємо невелику частину самоповаги. Підсвідомо ми знаємо а таких ситуаціях, що ми люди другого сорту, і саме це знання постійно принижує нас і не дозволяє досягати вершин.

Думаєте, еміграція вирішить цю проблему? Ніколи за жодних обставин. Емігрантів завжди будуть вважати людьми другого сорту, бо вони представляють країну, яка не змогла звільнитися, яка лишилися у рабстві. Навіть якщо емігрант буде приховувати країну свого походження, то підсвідомо він не буде себе поважати.

Хто зрікся раз, змушений буде ще не раз зрікатися. І ці зречення кожен раз ранитимуть його все більше.

Революцію до кінця не довели. Почали воювати, побоялися смертей і почали торгуватися за мир. На інновації не відважилися, почали мляво робити реформи за чужими зразками. Правлячий клас почав здирничати і торгувати на крові, ми з цим фактично змирилися. Ніби заявили, що розриваємо економічні відносини з Росією, а потім виявилося, що вони успішно розвиваються навіть в умовах війни. Війну війною досі не називаємо. Покарати злочинців з високим статусом не можемо.

У нас немає жодних підстав для самоповаги.

А як Україна може досягнути поваги у світі, якщо з самоповагою у неї суцільні проблеми?

Є лише один спосіб змусити себе поважати інших – почати поважати себе самим. Тобто зробити щось таке, за що буде варто себе поважати.

Наперекір усьому світу можна поновити ядерну зброю. Наперекір обставинам стати країною інновацій, які радикальніші за будь-які реформи за чужими зразками. Громада може змусити правлячий клас до відповідальності. Або правлячий клас може схаменутися і почати радикально змінювати економічну, політичну та культурну моделі задля проривного розвитку. Або зрештою взяти і відвоювати втрачені території, не зважаючи на жертви.

Лише так здобувається самоповага.

Бо ставка більша за життя і є основою життя.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.