''Хтозна, хто ми? Можливо, жертви дещо оманливих чудес? Скоріше – привиди замалого вибору...''
Ні. Це не про політику. Це про щось набагато важливіше...
У кожного свій шлях самопізнання. І, на щастя, українська земля з Божого благословення народжує не тільки пустопорожніх політиків, але й справжніх геніїв слова...
Їх душі моляться за нас з вами своєю надзвичайною чутливістю до всього, що ми бачимо, і що не бачимо.
Саме ці люди дають нам шанс замислитись і відчути світ, в якому ми живемо, і себе в цьому світі такими, якими ми, насправді, є...
Але суєта повсякденного життя завжди заважає побачити таких людей серед сучасників...Тим більше у своєму власному суспільстві...Тим більше на тлі майже безнадійного знущання над справжнім мистецтвом і, взагалі, всім справжнім...
І все ж таки, іноді щастить. Ось і мені пощастило. Не тільки зустріти, але й стати другом справжньому поету і дивовижній людині – Борису Руденку.
Будучи вже знайомим з його дивовижними віршами і прозою,що друкувались не лише в Києві, але й в одному з найповажніших видавництв Петербурга, я чекав на нову книжку з великими сподіваннями, але коли, нарешті, вона вийшла (йдеться про збірку поезій "Відтворення", видану наприкінці 2009 року київським видавництвом "Грамота"), я, не зважаючи на височенну планку очікувань, був вражений надзвичайно.
У передмові до "Відтворення" Михайло Слабошпицький досить цікаво розмірковує про поезію Бориса Руденка, але літературна критика – не мій жанр, тому я просто пропоную читачам УП деякі фрагменти з книги...Хто захоче не лише доторкнутись, але й мати можливість глибше зазирнути в світ поезії Бориса Руденка і, завдяки цьому, у свій власний внутрішній світ, – то пишіть на vidtvorennia@ukr.net скільки примірників збірки віршів Бориса Руденка "Відтворення" з автографом автора для себе і тих, хто, як і ви, заслуговує на спілкування із справжнім мистецтвом, ви хотіли б мати, адже книжка має надійти лише в деякі книгарні Києва у невеликій кількості, якщо, звичайно, залишиться після виконання попередніх замовлень.
Щиро запрошую до дивовижного світу поезії Бориса Руденка...
з вірша Попіл:
...
Скільки б ти не дививсь і куди,
не закінчуються степи,
і кібчики кричатимуть на розгублених птахів
Візантії, – ці двоголові виродки нашими були колись,
але вже майже вічність, як ті часи від на відступили...
Найдовша дорога для живої істоти – твоя, -
мабуть, з часом ти все ж запитаєш себе: хто ти?
І нікому буде відповісти: "Господи, це – я..."
з вірша Похвала:
...
Ми тут приречені, але що з того?
На Трійцю нас
відвезуть до престольного храму
над мерехтивим ставом, -
його чомусь звали, до речі, Топилом...
дотепер там вимирають
й триває зубожіння в селі.
Бодай...Коли б не ці страхітливі видіння
під терпкі вигуки знесилених цвіркунів...
Сміх з майбутнього,
з порожньої до втоми висоти,
все ще пригадую...
І мені здається, що
нічого подібного не відбувалось зовсім,
але, звісно, мій сумнів
відтепер недоречний...
Вершники
Чесно кажучи, мене нудить від несамовитих
оспівувачів вишень та всіляких нудот в садку,
як і від комплексу меншовартості
також, до речі...
(Вони лишаться назавжди в зоряній смолі летів,
кинутими в ями в ще теплих бичачих шкірах
на рівнині біля меотійських,
в блакитних бабках по луках, очеретів
з мертвою рибою, грифами та дощем в горах...)
- Хто ви наразі? І невже не бачите
у декого серед усієї цієї галасливої вечорами малечі
згорнуту кров у спритній руці своїх "царств степу",
безумовно небачених в світі на злиттях витоку?...
Погребіння
Звичайно, всюди бруд, ну – всюди!
Якийсь при тому метафізичний подих небуття
і – відлік часу свій...
Гортанним галасом на згорнутий сувій
непогрішимим ляже текст...
Ще не навчившись розуміти до пуття,
раптом відчув,
що я є тільки – я, а поруч – поруч люди...
І світло, й тінь на всіх, погониче, одні,
відбиток майстра, звичайно, нам поміняє очі
та погляд в нікуди -
ми спустимось з осель, тягнувши неводи,
до ставу, у вранішню навколишню нудьгу, -
я пам'ятаю, Отче,
що був весь час не сам...зі мною були дні...
Серпанок
Рівнина простирадл в амброзії,
в тілах палких, в небаченій спокусі...
Ми по обіді поспіль вимремо в якомусь
дивнім русі
від покидьків нещадного меча
та золотого рала...
Ми дивимось уверх, ми майже всі зійшлись,
нам неодмінно все закриють відчутних спалахів зелені
арабески -
світ неодмінно закінчиться в чудових хащах ночі
на чимось потойбічних фресках,
ось тільки б знати де вони знайшлись...
Прагнення
Живу...На загальних умовах, звісно,
дихаю...Волосся сушу...Перечитую, коли заманеться, дурнів...
Нічого не відаю про сині квіти, принаймні день за днем спішу
вилізти на світ з голосами в собі і без них
з розкиданих всюди рядків...
Післямова, здебільшого до нудоти, співпадала
з переліком якихось образ – хтось, сподіваюсь, скаже навіщо...
Як не дивно, але таки все повторюється,
і скоріше за все таким буде не раз...
Може, десь інколи трапляється чудова до божевілля вічність,
тільки ось після неї мені залишиться що?...
Зізнання
Щодо себе: я завжди серед мімікрії
нечисленного паскудства з незвичайних слів,
які запозичив невідомо де до мене у
інших з віршів відлюдник, і я про це дізнався
заледве ось-но...
Виняйняте втаємничення в незворотнім... – осінь
і історію архетипів "середовища непорозуміння"
ти майже завершив
в напівсвідомості та рефлексії, дорікаючи даймону
за те, що смерть моя зникне в літургії вічному,
на розмальованому камінці з золотими
головами ослів,
серед хрещення, воскресіння, майбутнього життя, -
але все це вже стосовно надії...
з вірша Цикади:
...
Сезон безмежжя страхів уже настав давно для розпачу мерця
в цій нескінченній пустці первородних гадів...одутлих
в щемі бездощів'я й зморі...й, здавалось, перелітних між собою...
Над мізком біса з зеленого волоського горіха, чи пак яйця,
юрмились теплі черви...І ніч і день, і вся оця в агонії земля,
зробили все можливе для відвертого двобою...
з містерії Слобожанщина:
...
Ці оманливі, кволі степи отут полювали на нас
ще з облудних часів мрійливих нагаїв,
ще до зір і вовків в найцілішій любові на знаменах
знебулих в недотвореній вірі в ніщо -
ти тільки поглянь, як в неосяжності грища поріділи
осклілі від холоду вітрові зграї
над плесом в останнім провісті – не таким вже й холодним -
з розкішним вечірнім дощем!...
А ті, кому судилось вижити, пішли в безмежжя за
нашими збіднілими возами й навкруги,
бродами стрімких річищ – життя невтішне -
Сейму, Псла, подекуди бездонної Сули,
Хоролу на Слобожанщину...нас невідступно вартували круки,
і ми цей світ з омріяння побачили інакшим
у сяйві місячнім...відчувши всі (помовчимо на путь...),
що в цих краях раніше і недовго ми були...
Хто з нас не ніжився в присвяті глупоті,
кочуючи від орд в Галичину в усякій своїй втечі,
зійшли, лишивши все в страшних тремтячих прірвах,
по тій розкладеній внизу знову порі -
нам стало, лишилось тільки нам й того,
незатишні над згарищем церков пусті лелечі гнізда
і щось подібне на галасливий плин в манливих вічних
змінах десь там в щезанні вистиглім вгорі...
...
...
Хтозна, хто ми? Можливо, жертви дещо оманливих чудес?
Скоріше – привиди замалого вибору
потойбіччя...Пращури би нас неодмінно, при нагоді,
спалили б вологими травами стаєнь,
потім здалеку, непомітно відірвавшись від землі,
ще чимось, наче з прийдешнього мору,
але кому із нас хотілось би вірити в ніби чеканні,
що, мовляв, невже ти останній?!...
