Розмова з Ф.М. Достоєвським про українську політику.
Частина 2.
Початок дивіться тут
- Федоре Михайловичу, зараз всі говорять про українське політичне і суспільне життя в контексті нової хвилі революцій. Існують різні думки, стосовно причин повстань. Хтось каже, що головна причина – це рівень бідності або, як Ви колись казали, "бедные люди капризны, – это уж так от природы устроено". Хтось заперечує і стверджує, що не бідність є головною причиною, а суспільна нерівність, зухвалість влади, відсутність можливості практичної реалізації фундаментальних прав і свобод. Чи справді народи цих і вже нових країн, які зараз підхопили хвилю протестів, повстали за ідею? Чи дійсно вони вважають свободу важливішою за, вибачте на слові, ковбасу?
- Мерило народа не то, каков он есть, а то, что он считает прекрасным и истинным.
- Якщо припустити, що народи в цілому, в тому числі народ України, як і окремі його представники, прекрасним вважають особистий добробут як частину добробуту всього суспільства, справедливість, наявність практичних і рівних можливостей реалізації фундаментальних прав і свобод, а істинним – своє право на це прекрасне і на державну владу, яка б забезпечувала і захищала те, що народ вважає прекрасним і істинним, і якщо влада цього не робить – вимагати від неї, домагатись її зміни в якості єдиного джерела влади, чому тоді так довго тримаються диктаторські режими, чому люди так довго нічого не роблять заради отримання того, що вони вважають прекрасним і встановлення того, що вони вважають істинним? В чому причина? Страх перед владою?
- Чего люди больше всего боятся? Нового шага, нового собственного слова они всего больше боятся.
- Тобто, Ви хочете сказати, Федоре Михайловичу, що люди не відстоюють свої права не тому, що бояться влади, а тому, що бояться змін? Тобто люди, навіть вимагаючи змін, насправді, нічого не хочуть змінювати, вони хочуть, щоб все змінювалось якось без їхньої участі, без їхніх зусиль, а їм просто ставало краще жити. Але ж таким шляхом цього не буде?!
- Несчастие – заразительная болезнь...
- Тоді, що нашому хворому суспільству робити? Як від цієї хвороби байдужості лікуватись? Чи є це, взагалі, можливим?
- Вся вторая половина человеческой жизни составляется обыкновенно из одних только накопленных в первую половину привычек...
- Тобто, Ви хочете сказати, що єдиний вихід – це молодь? Це – працювати з дітьми, з молоддю, робити все для того, щоб вони не перейняли суспільні звички, які панують зараз? Мабуть, це дійсно єдина можливість для суспільства вирватись, нарешті, з в'язниці імперських уявлень про державу, суспільство і людину, а відтак – не втратити черговий шанс, час дії якого не є безмежним...Ви думаєте, це може відбутись? А якщо – ні?
- Пусть я не достигну ничего, пусть расчет неверен, пусть лопну и провалюсь, все равно – я иду. Иду потому, что так хочу... Нельзя версты пройти, так пройди только сто шагов, все же лучше, все ближе к цели, если к цели идешь.
- Я думаю, з Вами погодяться багато активних молодих людей, можливо, навіть, більшість, і частина радянського покоління, яка розуміє, що сама вже не може змінитися, але відчуває, що має допомогти наступним поколінням. Але такий шлях не можливий без відповідального лідерства. На жаль, українському суспільству, а, ще більше українському політикуму притаманні руйнівні звички вождізму. Можливо, це найскладніший бар´єр, який наше суспільство має подолати. Адже кожен, хто стає суспільно помітним, починає нехтувати принципами побудови і діяльності команд, без яких в ХХІ столітті нічого суттєвого не зробиш, вибудовує всі оргструктури і оргпроцеси виключно під розкрутку і підтримку рейтингу своєї персони, при чому, здається, щиро вважаючи, що є дійсно особливою чи особливим...
- Ограниченному обыкновенному человеку нет, например, ничего легче, как вообразить себя человеком необыкновенным и оригинальным и усладиться тем без всяких колебаний.
- Але же це безглуздо!
- При неудаче все кажется глупо!
- Федоре Михайловичу, навіть якщо є успіх! Це також безглуздо, адже цей успіх, за умов використання застарілих моделей організації співпраці і взаємодії людей, може бути тільки тимчасовим. Довгостроково це вже не працює. Пам´ятаєте Ваші висловлювання: "Правду говорят только те, у кого нет остроумия", "чтобы сделать правду правдоподобнее, нужно непременно подмешать к ней лжи", "в чужой беде всегда есть нечто нам приятное", "много людей честных благодаря тому, что дураки"? Це і є принципи, за якими будуються сьогодні в Україні відносини більшості політичних діячів з суспільством. Немає різниці – владних чи опозиційних. А як побудовані всі так звані політичні команди (адже командами їх в сучасному розумінні цього організаційного терміну назвати не можна) в середині? Головний принцип – ієрархія і приниження "верхніми" "нижніх". Іноді – явне, іноді – приховане, але все одно – приниження. Які відносини в середині політичних груп – такі і відносини цих груп з суспільством.
- Действительно, человек любит видеть лучшего своего друга в унижении перед собою; на унижении основывается большею частью дружба; и это старая, известная всем умным людям истина... Есть дружбы странные: оба друга один другого почти съесть хотят, всю жизнь так живут, а между тем расстаться не могут. Расстаться даже никак нельзя: раскапризившийся и разорвавший связь друг первый же заболеет и, пожалуй, умрет если так случится...
- Так, в Україні багато таких дружб. І головна з них – між владою і опозицією. Друга – між владою і суспільством. Третя між суспільством – і кожною окремою людиною. Але як вирватись з цього замкненого кола? Чому суспільство досі не стало вільним і чому влада досі будує свої відносини з суспільством шляхом, насамперед, демонстрації сили, а не виваженого, спокійного і відвертого діалогу?
- Уединенное и спокойное сознание силы! Вот самое полное определение свободы, над которым так бьется мир!
- Тобто, Федоре Михайловичу, Ви хочете сказати, що наше суспільство не є вільним, бо не знає, в чому його сила, не відчуває, не розуміє і не усвідомлює її. А влада демонструє свою формальну владну силу, тому що хоче нав'язати думку, що вона не залежить від суспільства, і запобігти звільненню суспільства від владних міфів, яке може відбутися, якщо воно усвідомить якою справжньою силою володіє. Я бачу,що наш час вичерпаний, але можна, будь-ласка, ще одне, питання?
- Вообще я сделал замечание, что будь ты хоть сто раз гений, но в публичном легком литературном чтении нельзя занимать собою публику более двадцати минут безнаказанно...
- Одне, останнє і коротеньке. Вам не сумно від того, що відбувається? Адже сподіватися на усвідомлення суспільством своєї сили і звільнення від міфів на разі не доводиться. Цього не відбулось в ХІХ сторіччі, не відбулось і в ХХ, і вже закінчилась перша декада ХХІ...
- Истинно великие люди, мне кажется, должны ощущать на свете великую грусть.
