Усі ми – патріоти
Цим дописом, я продовжую розвивати тему "Українського кредо" (http://www.yekhanurov.info/ua/works/politic/id629/).
Наша Батьківщина – Україна і всі ми є її патріотами. Не існує патріотів більших чи менших, є лише проблема взаємопорозуміння та пошуку компромісів, які врахують регіональні відмінності, що існують в нашій державі.
Цікаве спостереження: країну начебто роздирають нездоланні протиріччя за "географічною ознакою", а в політиці дедалі помітнішою стає мода на "патріотизм". Сьогодні право на визначення змісту поняття "патріот" намагаються монополізувати протилежні за поглядами політики. Це і пострадянські ліві, які нехтують "національними відмінностями", бо прагнуть повернення до розподілу "всім за потребами". І "мультикультурні" глобалісти, які вважають, що тільки "Захід нам поможе" і тому все власне українське вважають другорядним. І панслов'янські інтернаціоналісти, що за розмовами про єдність братніх народів, намагаються "протягнути" російський шовінізм. І радикальні націоналісти, які намагаються викорінити з території, що вважають "своєю", все, що їм не до вподоби.
Між іншим, наших політиків можна звинуватити в чому завгодно, окрім відсутності інстинктів виживання. Тому вони завжди готові поговорити з народом про те, що його турбує нині найбільше.
Тож, з огляду на вищесказане, логічно припустити, що в країні є значний і поки що нереалізований попит на... любов до України. І це природно, бо кожна нормальна людина, яка поважає себе та оточуючих, хоче жити в країні, яку любить сама і до якої з повагою ставляться у світі. Вся проблема лише в тому, що ця любов, як і будь яке інше сильне почуття, не терпить зовнішнього диктату чи шаблону. Вона була, є і буде соціально-індивідуальним феноменом, тобто – відчуттям, що мало, має, і, напевне, матиме у найближчому майбутньому свою регіональну специфіку.
І особисто мені однаково дорогі і однаково хвилюють найрізноманітніші прояви патріотизму. Це і державні прапори на вулицях Криму під час святкування перемог збірної України з футболу. І часом напускна суворість хлопців з Донбасу, що прагнуть довести всій країні, що їх вирізняє особлива здатність тримати слово. І трохи іронічне, проте надзвичайно особливе ставлення слобожан до того, що їх Харків є першою столицею України. І стримана на публіці, не марнослівна любов до країни, що притаманна її історичному козацькому ареалу. І емоційне, на грані з релігійним, ставлення до України, що поширене в західних областях.
Виходячи з тези, що кожен має природне право на вільне виявлення свого ставлення до України, можна окреслити лише одну неприйнятну крайність – заперечення української державності та її цінностей. Тільки таке твердження є не патріотичним по суті, а всі інші – проявами патріотизму в тому чи іншому сенсі. І міряти такий патріотизм на вагу чи на інтенсивність, очевидно, безглуздо.
За великим рахунком важливе лише одне: чи поєднується любов до України з толерантним ставленням до думки та позиції іншого патріота. І якщо це так, то жодні світоглядні розбіжності або регіональні відмінності не є критичними, а лише – предметом до компромісного поєднання та взаємодоповнення.
Далі буде...
