ВІДКРИТИЙ БАТЬКІВСЬКИЙ УРОК ДІТЯМ
Класичною є думка, що світ змінити неможливо, натомість можна змінити лише себе. Класичним є, мабуть, і незмінний інфантилізм значної частини суспільства, що весь час покладає надії на когось. Звісно, що це природно для дітей очікувати допомоги від батьків. Звідси суспільство з інфантильними ознаками легко впадає то в розчарування чи зачарування, а відтак – у песимізм, безнадію і байдужість. Черчиль логічно констатував, що песимізм – це вада молодих, зрілі (себто неінфантильні – І.Ф.) на це не мають часу. Наші державотворчі проблеми є збільшувальним дзеркалом проблеми інфантилізму – і сфера освіти у цьому серед першорядних. До прикладу, викидати негативну критику чи навіть інвективи на адресу "табачного" міністерства стало звичним атрибутом – майже як розмови про погоду – і то у масштабах держави з нульовим результатом (як і вплив на зміну самої погоди). Проте, як на мене, існують надважливі мікромасштаби, від задіяння яких народжується реальна вітальна сила: побудова держави в собі. Зауважу, що єдина сила, на яку має право держава, – це сила закону.
Отож виписування і втілення у собі законів ідеальної держави – це найкращий спосіб її збудувати. Коли не можеш змінити чужого державного ладу у своїй країні – берися за розбудову її для своїх найдорожчих, якими, звісно, є наші Божі дари – ДІТИ. Саме тоді, коли плоди нашого щастя ідуть у відкритий світ через дошкільну освіту, школу, виш, ми, всі батьки, мимоволі починаємо складати іспит на вміння збудувати комфортну державу для своєї дитини. Нагадаю етимологічно, що лексема держава походить від інфінітива держати. Отож ми маємо "вдержатися" нашою родиною в одному власноруч збудованому Державному Домі. Саме у такому контексті я розглядаю типовий випадок, що стався в одній із київських шкіл із поглибленим вивченням української мови, де без жодного погодження з батьками з 5-го класу другою іноземною мовою запроваджено російську. Проте лише один батько почав бити у дзвони, виявляючи непокору і вимагаючи реального вибору для своєї дитини, а отже, своєї, іншої, вільної Держави. Написав до мене на фейсбук. Я відразу ж виїхала до школи імени Олеся Гончара на розмову з директором. Відтак відбулися батьківсько-учительські збори, результатом яких стало проведення анкетування про бажання вивчати ту чи ту іноземну мову. Як наслідок, за заявами батьків, половина (а не один батько!!!) одного з 5-их класів обрали для вивчення німецьку мову. Від учора діти вже розпочали навчання, хоч могли б це зробити ще з початку вересня. Проте вересень потрібен був, мабуть, для відчайдушної боротьби одного світлого батька, який, як локомотив, потягнув за собою інших активних, гідних батьків і – найважливіше – творців правдивої Української держави для своїх дітей. У двох інших класах тієї самої паралелі такого батьківського прямостояння і протистояння не сталося – діти вивчатимуть російську. Це повчальне відображення суспільної свідомости, яка менше як у третині батьків має протиборчі та самостійницькі і націєцентричні ознаки-маркери, тоді як решта пливе у фарватері "табачного" міністерства і закриває власноруч своїм дітям перспективу пізнавати не лише додаткову европейську мову, але і державу самостійного, незалежного, а не колоніяльного зразка. Мимоволі цей випадок асоціюється мені з нашим, винятково "свободівським" закрикуванням російськомовних доповідачів під час пленарних засідань у Верховній Раді. Ми, 37 депутатів від ВО "Свобода", не маємо інших важелів, аби вплинути на втілення в життя аксіоматичних речей послуговуватися у державних органах лише державною мовою. Проте наш внутрішній імператив – демонструвати протест. Як результат, жоден депутат із інших опозиційних фракцій уже не дозволить собі спілкуватися у державному органі мовою однієї з меншин, та ще й такої, яка має за екзистенційне нахабство претендувати на якісь преференції для себе. Від регіонало-комуністів вимагати абсолютного результату – це те саме, що від зими хотіти літа. Проте після зими весна неминуча. Отож, за Конфуцієм, запалюймо стрітенські свічки на противагу до проклинання темряви.
Звісно, і наша, і чужа історія світяться прикладами героїчної оборони своєї мови як "дому народного буття" і як духової опори, що йде від неба, а не від землі. Проте, як знаємо, не всі є добрими учнями в класичної учительки – історії. Натомість, мабуть, кожен із нас є матір'ю і батьком, що може збудувати для своїх дітей власну, а не чужу чи "табачну" ДЕРЖАВУ-ДІМ.
P.S. Дякую славному батькові, панові Олександрові Мартиненкові, за найкращий відкритий урок з українського мово- і державотворення.
