КОЛИ ЇХНЯ СМЕРТЬ СТАЄ НАШИМ ЖИТТЯМ
Зійшлися в одному фокусі 21-24 листопада кульмінаційні події минулого і теперішнього: 80-ті роковини вшанування жертв ГОЛОДОМОРУ, логічний і неминучий при цій владі провал евроінтеграційних прагнень українського народу, помаранчевий майдан 2004 року і перші паростки нових політичних (а не лише соціяльних) майданів по всій країні.
Через цей надпотужний збіг роковини ГОЛОДОМОРУ стали, на жаль, лише ланкою у неспинному ланцюгові стрімких сьогоднішніх подій. Проте, як на мене, саме ця ланка, хоч як парадоксально, вможливлює наш подальший незалежний поступ. Випливає це хоча б і з того, що поминання ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ на рівні постанов Верховної Ради в комуністів та партії регіонів викликає глибинне несприйняття та істерику. На вимогу ВО "Свободи" у порядок денний 22 листопада 2013 року навіть не внесено ЗВЕРНЕННЯ Українського парламенту до Европейського парламенту та Ради Европейського Союзу, а також парламентів держав-членів Европейського Союзу у зв'язку з 80-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні. Натомість серед перших законопроєктів у порядку денному сесійного дня безлика писанина від представника комуністичної партії...
Запалені лише 37 свічок від фракції ВО "Свобода" у парламенті скидалися на пригаслі і втомлені погляди замордованих голодом. Можливо, крики "ганьба" на адресу уряду юд та московських холуїв, зокрема Азарова, і врешті, викурення їх опозиційними силами зі стін парламенту були хоч якимось виправданням перед тими, що безголосо кричать про помсту. Свого часу німецький драматург Бертольд Брехт казав, що "фашист – це жахлива тварюка, яка дотепер плодюча". Ми маємо в парламенті "плодючих тварюк" комуністів, бо саме вони породили олігархічно-капіталістичних регіоналів і, врешті, відбулося їхнє закономірне ототожнення: комуністи відверто і брутально, регіонали облудно і лукаво провалили евроінтеграційний вибір України. Логічно, що у квітні 2010 року Янукович на засіданні Парламентської Асамблеї Ради Европи (ПАРЕ) заперечив визнання Голодомору як акту геноциду проти українського народу і таким способом символічно долучив себе до зазначеного списку шістки основних НЕЛЮДІВ: Сталіна, Молотова, Кагановича, Постишева, Косіора, Чубаря, а також Ягоди, Реденса, Балицького, Леонюка, Міронова (Кагана), Салиня, Гібшмана, Карлсона, Друцкіса, Кацнельсона, Камінського. Їх 12 січня 2010 року Апеляційний суд міста Києва визнав такими, що вчинили злочин геноциду, передбачений частиною 1 статті 442 Кримінального кодексу України.
Отож не заглушити ні людської пам'яти про їхні непроминальні звірства, ні теперішнього духовно-соціяльного ґвалту, ні нашого неспинного поступу до власного визволення. Тоді, як зауважив, Цвєтан Тодоров, "Життя програло у двобої зі смертю, але пам'ять перемагає у своїм герці з небуттям".
Думаю, що теперішній виклик европейського вибору/невибору передусім через тривалу (і вмотивовану) нездатність і українського суспільства, і українського політикуму (як його дзеркала) покарати ЗЛО. За поетом Євтушенком, бути злим до неправди – це і є доброта.
Це ЗЛО спрямоване проти ДУХУ та національної культури (до речі, на цьому наголосив обвинувач нацизму у Нюрнберзі Франсуа де Ментон), із яких випливає і стверджується глибинна і незворотна українська незалежність у вигляді Соборної Української Держави. Геніяльні слова фундаментального дослідника українського Голодомору Джеймса Мейса яскрава ілюстрація цього: "Голод 1932-1933 рр. був актом геноциду проти народу України. Він був частиною координованої атаки, навмисність якої продемонстрована знищенням політики українізації, знищенням української інтелігенції та культури. А політика денаціоналізації перейшла до геноциду".
Отож наші теперішні евроінтеграційні прагнення, яких екзистенційно не сприймає влада Януковича, – це насамперед відродження Українського Духу як неповторної барви серед вільних европейських народів, що, на щастя, не зазнали фізичного винищення через сповідування винятково своєї мови, історії, культури і держави загалом. Пам'ятаймо про цю пружину ДУХУ, без якої пружина ГРОШЕЙ може мати лише тимчасову перемогу.
Сьогодні наш масований вихід на майдани різних міст України і світу – це найпевніша і промовиста демонстрація нашої спроможности реально деколонізуватим країну та мати партнерські взаємини зі світом. Евроінтеграція у нашому випадкові – це передусім деколонізація нашої суспільної свідомости – оцього найтоншого, але основного плацдарму існування вільної нації. До найтонших ниток, що тчуть найміцніші основи держави, належить найперше наша пам'ять про тих, чия голодна смерть стала нашим невбитим українським життям.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
