ВІД ВАЛУЄВСЬКОГО ЦИРКУЛЯРУ (18 липня 1863 р.) ДО "СТАТУСУ СПЕЦІАЛЬНОЇ РОСІЙСЬКІЙ МОВІ"

Питання мови – це питання влади. Влади української, а отже, української мови при владі, не було понад 350 років. Війна з українською мовою закріплена у 479 циркулярах. Проблематична щодо цього ця влада і з часу відновлення нашої Незалежности 1991 року. Звісно, попри величезну перемогу українських державницьких сил у питанні закріплення державного статусу української мови у Конституції від 28 червня 1996 року і рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року. Війна в Україні з цією статтею не припиняється, хіба змінює форми вияву. Зараз це війна у Криму та на Донбасі, бо там найблагодатнішиий ґрунт, щоб закріпити ідею "рускава міра". Ймовірність московських снарядів на нашій землі прямопропорційна функціюванню у нас російської мови. Неколонізований народ уже б давно на знак протесту відмовився і словом по-московському бодай щось ідентифікувати. Згадаймо Шевченкове: "А меж ними і землячки / Де-де проглядають. / По-московській так і ріжуть, / Сміються та лають / Батьків своїх...". Свого часу росіяни, коли Наполеон пішов на них війною, категорично відмовилися спілкуватися французькою, попри тотальну галоманію у найвищих аристократичних середовищах. Натомість "наші", себто олігархічні, провідні інформканали у нас працюють під роздвоєним жалом "єдіная страна – єдина країна". У такому випадкові вона зовсім не єдина. Звідси і проблеми. Це не визнають політично упереджені щодо української ідеї та ті, що охлосом зовуться, себто витворені радянським часом із мантрою "ліш би чєлавєк бил хароший", "какая разніца" і, мовляв, серед 30 найгостріших проблем України мовне питання посідає 26 чи 24 місце, себто на марґінесі. Якщо це справді так, то війна у нас буде довга і страшна, бо народ без національного самоусвідомлення, зокрема збіжної мовно-етнічної (національної) свідомости та націєцентричної владної еліти, буде і далі сам притягувати до себе московського агресора. Свідомість і підсвідомість визначає ВСЕ.

Ми мали шанс кардинально змінити мову при владі, а отже і сутнісний характер Держави, коли 23 лютого 2014 року, у час пекучих післямайданівських подій, скасували 232-ма голосами депутатів у Верховній Раді українофобський закон Ківалова-Колесніченка, себто Путіна "Про засади мовної політики". Проте Голова Верховної Ради О. Турчинов не підписав до виконання цієї доленосної постанови, а у суспільстві знайшлися голоси малоросів, які сказали, що "це не часі" і це, мовляв, спровокувало війну з Росією. Отож, кажу малоросам, – війна з Росією триває від 1654 року (а точніше від 1169) і провокує її саме присутність хохла і раба в Україні. Росія буде імперією доти, доки Україна буде Малоросією, чи, як то тепер раби хочуть, Новоросією. А підрабки їм у цьому підспівують, заручаючись питанням язика. Мова – це дар Божий. Це навіть Богдан Хмельницький констатував. Тому відступництво від неї має найстрашнішу кару, що розгортається зараз перед нами у зросійщеному Донбасі, де за мову предковічної української землі СТРІЛЯЮТЬ, бо саме вона головний ідентифікатор вільної і сильної нації. Слушно казали італійці у час відбудови своєї держави: Італію створено, тепер треба створити італійців. Як? Через могутні збройні сили і мовно!!!! єдиний інформаційний простір.

Натомість ми маємо безпрецедентну пропозицію змін до Конституції України від новоспеченого Президента про надання мові окупації, мові вбивства українців "статусу спеціальної", та ще й з можливістю надання цього горе-статусу кожною сільською, селищною, міською, районною, обласною радою" (ст.143). Мабуть, тільки йому, одному відоме значення терміна "спеціальний статус", бо ні в юридичному, ні лінгвістичному просторі він не функціонує. Очевидно, це така форма вислуги перед язиком знищення українців: спеціяльно цією мовою знищували українське Богослужіння, українську освіту, українське книгодрукування і творили теорії "про дві рідні мови", так ніби може бути дві рідні матері – саме цією мовою вбивали і вбивають українську ДЕРЖАВУ і ДУШУ. Але яка душа у грошей... Брутальність цієї пропозиції ще й у тому, що є напрацьований новий мовний закон так званої групи Кравчука, який через базову 5-ту статтю цього документа цілком унеможливлює втручатися у мовне питання місцевим органам влади. Мовна комісія у Верховній Раді після тривалої роботи над цим законопроєктом, всупереч бойкоту представників трьох фракцій "Удару", партії регіонів і комуністів, скерувала його до Венеційської комісії. Нещодавно, з моєї ініціативи, напрацьовано подання 59-х депутатів (звісно, "Свобода", повним складом) Верховної Ради до Конституційного Суду про визнання неконституційним закон К-К. Проте чи не найбільше цинізму у цій президентській пропозиції у начебто збереженому державному статусі лише української мови. Насправді – це лукаве прикриття конституційного знищення всіх механізмів реальної реалізації державного статусу української мови і перенесення положень "мовного закону" Ківалова-Колесніченка до Конституції України.

Як тут не згадати Валуєвського циркуляру від 18 липня 1863 року, який творився передусім руками малоросійських рабів, а московити завше живилися з малоросійської кочубеївщини і запустили у простір слова голови Київського цензурного комітету Новицького, що "нікакого особєннаго малороссійскаго язика не било, нєт и бить не может", бо так, мовляв вважає "большинство малороссиян". Донос на українців цього хохла став підставою для міністра внутрішніх справ Валуєва заборонити видання в Україні навчально-наукової та релігійної літератури, бо мова цих творів є безсумнівною загрозою для цілісності Російської імперії. То невже не зрозуміло через понад сотню літ, що російська мова в Україні, а понад то її "спеціальний статус" є загрозою для цілісности Української Держави? Навчімося у наших одвічних ворогів ставати вільними. Це найжорсткіший, але безпомилковий урок.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.