ПОРАНЕНІ В ТІЛО, НЕПРОСТРІЛЕНІ В ДУШУ...
Військові шпиталі України – кривава рана ранених на полі війни з ангелами у білих халатах. Вчора разом із моїм партійним побратимом, заступником Львівської обласної адміністрації Йосипом Ситником відвідали військовий шпиталь у Львові, де перебуває понад 80 наших воїнів з усієї України. Ввечері з Харкова доправили ще 14-ох. Реальність війни по-різному, але впритул входить у життя кожного з нас. Це не виклик історії. Це виклик Неба, аби ми перейшли через усі кола пекла і врешті-решт стали на шлях СВОБОДИ і зрозуміли, для чого ми як нація в цьому світі? У цій непередбаченій, але неминучій круговерті української Незалежности якнайменше усвідомлювалася максима від Дмитра Донцова про обов'язковість кривавої плати за свою людську та національну гідність.
Ми були такі розмагнічені з власної ідентичности, що й тепер, коли "Гради" і "Буки" з боку одвічного ненависного ворога України Москви влучають у наших найкращих чоловіків, у Львові і далі у кожній-другій крамниці звучить москальська музика. Лише у поодиноких крамницях промарковано кацапські товари, хоч цього вимагають ухвали місцевих органів влади. З уст хирлявого ведуна відомої місцевої телевізійної програми – він не то хлоп не то баба – лунають пацифістські заклики. Президент не знаходить у собі сил на запровадження воєнного стану. Вочевидь, для нього це ще не війна. Цікаво, чому він свої цукерки йменував цукерками, а не, до прикладу, капустою? Суцільна невідповідність реалій до мовних упаковок і безликих дій воєнного проводу. Паралельні реальності між війною ніби на далекому Сході, спаралізованим найвищим українським політикумом в особах воєнного проводу – і прибиті до лікарняних ліжок тіла красивих чоловіків з усієї країни. ВОНИ, ПРОСТРІЛЕНІ В ТІЛО, ЗАВИСЛИ МІЖ ЖИТТЯМ І СМЕРТЮ. Суспільство зависло між правдою і брехнею, гнилим лібералізмом і безстрашним націоналізмом, непрощенним інфантильним популізмом з вилами – і подвигом меншої кількости ВЕЛИКИХ.
Вони різні у цій лікарні: без свідомости – у медикаментозному сні у відділі нейрохірургії; дехто без кінцівок із чорним поглядом; інші прошиті кулями у черевній порожнині; ще дехто випалений вогнем по саму душу в реанімації... а на сходах молода дружина в молитві, аби тіло й душа її чоловіка знову вогнем життя зайнялися... "Вогонь запеклих не пече" (Тарас Шевченко). Цього молодого бездиханного воїна витягли з підпаленої москалотою бойової машини. Чому саме цей юнак мав стати "стовпом вогненним" у темряві малоросійської несвідомости, де зазомбовані істоти рипіли і риплять "рассия"...? Чи освітить він собою шлях до вільного майбутнього нації, що не перестає народжувати ренегатів, плебеїв, пристосуванців, а безстрашні і принципові люди і далі зостаються у меншості?
Заходиш до них до палати, як на поріг до їхнього серця. Звідкись береться моральна відвага й розуміння, що спілкування злиє нас разом у спільному чині захисту й утвердження нашої України-Фенікса. Смію тиснути руку кожному. Нема святішої РУКИ за ту, що стріляла у москаля та сепаратиста. Як на мене, найоптимістичніші воїни з Дніпропетровська, Запоріжжя, Волині, Хмельниччини, Рівенщини, Закарпаття... Затвердли у мені сльози-перли матері, що провідувала свого сина-героя з Буська Львівської области. Ніколи не забуду цієї шляхетної матері, що дозволила злитися з нею у словах "дякуємо, витримаємо, переможемо". Єдиний на всю душу усміхнений поранений депутат із Франківська Петро Шкутяк. Повний жаги подальшого бою айдарівець зі Щастя пан Олександр. Це вже його друга війна після Афганістану. Проте перша разом із сином, який і далі воює... Розпука лише від того, що на ціле їхнє поселення Щастя знайшлося аж два воїни – батько та син, – що пішли захистити свою малу й велику батьківщину від москальської орди. До речі, блискуча українська мова з уст цього ВЕЛИКОГО ЛУГАНЦЯ на шмаття рве брутальні москвоязичні спічі недолугих українських політиків. Як вони остобісіли з тим мовним пристосуванством. Плебеї маразматичні. Єдина мова – єдина країна. Все решта від лукавого. Наші воїни кричать про це своїми понівеченими тілами, втомленим поглядом та колючою насторогою. Проте ці фізичні і моральні болі повільно загасають під час нашого спілкування. Ми приймаємо цей виклик. Ми маємо знищити ворога до тла. Маємо горіти вогнем ненависти до ворога, зрадника і пристосуванця. Ми ніколи не змінимо цього світу. Проте ми ніколи не додамо чорної барви до його буття.
У цій подорожі колами лікарняного пекла ми мали дивовижних лікарів-провідників. Не вмістити у слово "дякую" почуттів від спілкування з військовими лікарями-професіоналами, предобрими і світлими людьми, наче батьками наших прострілених воїнів та всім персоналом шпиталю – чарівниками зцілення наших чоловіків та дітей. Це Іван Степанович Богдан, головний хірург Західного регіону, голова асоціяції нейрохірургів у Львівській області, полковник медслужби; Іван Михайлович Гайда, начальник військово-медичного клінічного центру Західного регіону; Іван Миколайович Держило, заступник начальника центру з виховної роботи. До речі, саме ці великі українці повідомили, що хлопцям було б найдоречніше принести книжки... Не лікують тіла поза ліком для душі. Тому щиро дякую львівським книгарням "Глобус" та "Українській книгарні", що зголосилися передати до шпиталю свої безцінні подарунки. Не дивно, що на столикові в одного з поранених – "Три товариші" Ремарка. Класична книга і класичне лицарство незнищенні. Міцніймо духом та армійською силою, щоб не смерділо кацапом на нашій багатостраждальній землі. Не подаруймо путеноїдам жодного загиблого і пораненого. Живімо для того, аби поміж усім прекрасним винищити їх до тла.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
