ВІЙНА ЯК РОБОТА

Вчора ввечері зі своїм побратимом, заступником голови Львівської ОДА Йосипом Ситником відвідували Львівську 80-у високомобільну бригаду на Яворівському полігоні. Дорога швидко виривала з метушливого дня на видавничому форумі. Там було більше тисняви, ніж книжок. Все здавалося прибитим війною. "Книжилося" за звичною вересневою інерцією. Рвало до наших воїнів, щоб зазирнути їм в очі, почути їхню правду, доторкнутися до їхніх почуттів, потиснути руку, що вилюблює тепер зброю, проти москаля націлену. На нашому свободівському з'їзді один воїн сказав, що це щастя для нашого покоління мати шанс поквитатися з москалем за всі його звірства впродовж усієї української історії. Вкрай далекий від таких думок головнокомандувач, який, мабуть, не усвідомлює, що йому просто не дорівнятися своїм бізнес-світоглядом до чистого кришталю помислів наших солдатів. Вони стрімко з мирних чоловіків поставали месниками. Вони йдуть на війну, як на роботу з пориву чи примусу, що приносить визволення і свободу. В інший спосіб її не здобудеш. Або – або. Але це не для пораженців за природою. На цьому тлі, далеко від полігонівського вишколу, розгортається відворотна контрреволюція на всіх напрямах: здача ЛуганДону через "спец. статус"; звільнення з-під варти класичних бандитів, як-от тітушки "Топаза"; відтермінування дії ратифікованої угоди з ЄС на рік, а решта все вже дуже дрібне...

Проте я кілька слів про затриманий світ польоту, а не повзання: про готових і вимушених іти у бій за Український Схід. Нас зустрів командир батальйону пан Валерій і, усміхаючись, повідомив, що він вперше за 20 років не відвідав Форум видавців у Львові. Я ж відразу вручила йому "Притчі" Бруно Фереро...Розмова рвала серце і цементувала водночас. Переді мною стояв мілітарний державник, що творив свою велику роботу вишколу українського війська, а мені думалося, як знищується воно сьогодні суцільним пораженством на рівні державної пропаганди, продажного інформпростору та інфантильної частини суспільства з гаслом совка "ми за мір". Плебеї ніколи не зрозуміють, що мир – це виграна війна. Хворобу долають ліками. Війну виграють не лише Буками чи Градами. Її виграють крицевим менталітетом (самосвідомістю) нації та її провідників.

Отож про воїна з Тернополя, що магічно притягнувся до нашого гурту в розмові. Ми тиснули руки один одному, ніби крильми торкалися...Пан показав два мобільних: один для розмов, інший для слухання молитви за Україну, аби переконати мене, що він тут не тільки тому, що мобілізований, а ДУШЕЮ ПОКЛИКАНИЙ... В очах світла, як у небі. Інший, пан Василь, просив привезти гуморески і сам цитував, лікуючи душу. Інший пан хотів книжку Михайла Слабошпицького про Коцюбинського. Ще комусь припала до снаги поезія Леоніда Кисельова. Найбільше здивувалася, коли запитали, чи привезла я свої книжки... Коли підписувала, маліла перед чоловіками, руки яких за тиждень-два стрілятимуть у нашого найстрашнішого ворога – кацапа. Це понад трьохсотлітня етнічна війна між українцями та москалями припиниться лише тоді, коли назавжди викинемо їх із нашого культурного простору: мови, музики, церкви, телебачення. Бажання цих мобілізованих чоловіків читати нашу книжку у воєнних умовах лише підтвердило цю аксіому.

Коли запитала у командира, що мучить Його найбільше, відповів: "Аби живі всі повернулися". Чи можливе життя без боротьби? Боротьба неминуча. Вона має лише різні вияви. Ця війна – шанс потужно мілітаризуватися, ментально визріти до самодостатности – і з нації жертви стати нацією-месником. Не треба вмирати за Україну. Треба вбивати за неї ворогів.

Остання фраза, що душею кричала мені навздогін від пана з Тернополя: "Вірте нам – ми віримо вам".