Евген МАЛАНЮК: Наша ціль – духовна суверенність
А що ж таке війна?
Смерть і безсмертя разом.
Маланюк
Холод зими 20 січня 1897 року пропік своїм народженням зітканий з любови і ненависти Евген Маланюк. Заповідав: "Ради всього святого не підписуйте мене Євгеном, але Евгеном (треба ж бути консеквентним, як Европа, а не Європа"). Його наскрізна риса – консеквентність, себто послідовність. Тоді як, на його безпомильну думку, непослідовність – це "наймарнотніша риса українців". Вони спалахують – і гаснуть. Недоборовшись, кричать про мир. Недовизволившись, пхаються у нове рабство. Та ще й називають його солодким. Кинувшись у вир боротьби, раптом сходять на лінію "найменшого опору", на "сподіванки на поміч", на "брата", на "рабські мрії про ідилію". Все це митець та найпотужніший історіософ ХХ століття називав ПОРАЗКОЮ. За новорічним столом патякають про мир, не розуміючи, зачакловані угодовством, що мир – це виграна війна. Хочеш миру – готуйся до війни. "Чому програють війни?, – запитував мислитель і воїн. І сам відповідав: "Ми програли Визвольну війну, бо ми її майже не "грали". Ми не хотіли воювати". Це про українсько-російську війну 1917-1920 років.
Він прорікав безбоязно і безоглядно: "...я син свого народу – / Сліпця відвічного, каліки і раба". Одні за це називали його "духовним квазімодом", інші розуміли: "Любити і ненавидіти Батьківщину дано геніям. Так немилосердно картати Україну міг лише той, що був готовий за неї віддати своє життя" (Мікулаш Неврлий). Він пройшов як старшина армії УНР та ад'ютант генерала Тютюнника українсько-російську війну. Він трагедійно пережив цю поразку як ментальну приреченість свого народу: "Цей нарід хворий на рак ментальности". Проте ніщо не могло загасити його любови до цієї "степової Еллади". Коли покидав її на вічну еміграцію, то кричав: "Де ж знайти нам за Тебе кращу / Серцем, повним Тобою вщерть?". Він так не хотів, аби Україна була лише плацдармом між двох сил: Сходом і Заходом. І гірко ствержував: "На більше не здобулася".
Він разом зі своїми побратимами донцовського гарту у празькій, варшавській та інших еміграціях довели, як "культура і політика переходять одна в одну", як життя війни перетворюють у життя мистецтва, як печаль вигнанців переливають у крицю незламних націєцентричних ідеалів. Там, за межами збільшовиченої і розтерзаної москалями України, народилася сентенція: "Національна свідомість – це пульсація крови. Це серце. Не голова. Її не можна прищепити. Її можна пробудити". Також там було вичерпно формалізоване і наповнене протилежне поняття до націоналізму – малоросійство (стаття "Малоросійство", 1959 р.). Малоросійство – це параліч політичної волі. Це втрата історичної пам'яти. Це "тип національно-дефективний, скалічений психічно, духово...". Це хитливість, зрада і агентурність: "...малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна к а п і т у л я ц і я. Капітуляція ще п е р е д б о є м". Він бачив цю капітуляцію повсюдно, переживав її до надриву і пророкував: малоросійство – "це є та проблема, що першою встане перед державними мужами вже державної України. І ще довго, в часі тривання й стабілізації державности та проблема стоятиме першоплановим завданням, а для самої державности – грізним мементо (нагадуванням). Малоросійство-бо – наша історична хвороба (за Липинським, "хвороба бездержавности")... Ні часові заштрики, ні навіть хірургія – тут не поможуть. Її треба буде довгі-довгі десятиліття і з ж и в а т и".
Минуло пів століття від часу цих слів. Маємо малоросійство на чолі держави. Малоросійство серед більшости. Малоросійство через чужинців в уряді, через двоязичіє, через невміння війну назвати війною, а олігарха типовим бандюком...Повне і відворотне роз-порош-ення. Вправно граючись у словоформи, мислитель констатує, що землячки його ніколи "не добивалися" свободи, позаяк реально ніколи не "добивали" ворога: "Все було "етапами, з повтореннями...". То, може, час розірвати це коло багатовікової штрих-пунктирної рабської ретардації...
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
