ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ: ПРИРЕЧЕНИЙ ВПАСТИ
Історія культурних зв'язків між Україною і Росією
– це історія великої і ще не закінченої війни
Юрій Шевельов
На жаль, гетьман Павло Скоропадський (3 травня 1873-26 квітня 1945) у буремному 1918 році (від 29 квітня до 14 грудня) став символом того, як "великий час застав малих людей". Він же ж не сумнівався у своїй великості та обраності. "Малоросійська ідея" як історичний комплекс пристосування і бездержавности у цьому представникові гетьмансько-старшинського роду проявилися у всій повноті. Перед нами не просто драма виродженої козацької верстви з ХVII ст., що козачками стала і пішла на службу до мілітарних сил Московської імперії, завжди націлених проти України, але й мутована національна свідомість з претензією на порятунок країни. Словом – модифіковане яничарство у зеніті. У грудні 1905 року імператор Микола ІІ призначив Скоропадського своїм фліґель-ад'ютантом і надав звання полковника. У 1912 році йому присвоєно звання генерал-майора імператорського полку. Проте його комфорт служителя Московській імперії несподівано порушено національно-визвольними подіями в Україні 1917 року. 29 квітня 1918 року він вчинив державний переворот, зізнавшись напередодні: "Хай там що, але я піду чесно. Зумію допомогти країні – буду щасливий, а не впораюся – сумління моє чисте: особистих цілей у мене немає".
Звідки сьогодні беруться апологети Скоропадського? Зі спільного і ще далеко не викоріненого малоросійства у теперішній суспільній свідомості України. Це проблема не політична – а психологічна. Бо це люди зі зламаною психікою, комплексом відступництва, що мають за хворобливу потребу насаджувати свою ущербність іншим, та ще й узаконювати її. Найзагрозливіше малоросійство у мовно-культурній царині. Де нема мовно-культурних кордонів – нема самостійних держав. Тому Путін масовано там, де нема нашої мови і культури, і спорадично там, де вона фрагментарна. Слушно зауважила відомий соціолінгвіст Лариса Масенко, що Скоропадського як політика можна вважати засновником концепції двомовно-двокультурної України, яку пізніше через розстріли та репресії запроваджував у життя комуністичний режим, а теперішній, так званий космополітично-лібералістичний, нещодавно обраний, і далі брудною плямою у час війни розмазує цю малоросійську трутку по всій країні, та ще й з мотивацією: "ані защіщают Украину" під безглуздим шизофренічним гаслом єдина країна – єдіная страна. Це цілком перегукується з тим, що виплітав Скоропадський: "Наскільки я вважаю необхідним, щоб діти дома і в школі говорили тією ж мовою, якою мати їх учила, знали б детально історію своєї України, її географію, наскільки я вважаю необхідним, щоб українці працювали над створенням своєї власної культури, настільки ж я вважаю безглуздим і згубним для України відірватися від Росії, особливо в культурному відношенні. При існуванні у нас і вільному розвиткові російської і української культури ми можемо розквітнути, якщо ж ми тепер відмовимось від першої культури, ми будемо лише підстилкою для інших націй і ніколи нічого великого створити не зуміємо" (П. Скоропадський. Спогади. Київ-Філядельфія, 1995, с. 233-234, до речі, спогади написано російською мовою).
Виношуючи потрібну ідею судової реформи, він, як і свого часу Янукович, а тепер Порошенко, наштовхнувся на фундаментальне мовне питання у судочинстві і парламентаризмі – і задемонстрував повне малоросійство та московське угодовство. Гетьман обурювався і дратувався, що знаходилися українці типу Шелухина, які вперто домагалися панування винятково української мови в Україні: "...ними було порушено питання про мову в Сенаті, звичайно, небезпідставно, але навіщо ця поквапливість, навіщо загострення, коли й без того гострих питань дуже багато. Я особисто вважав, що державною мовою в Україні має бути українська, але нічого не мав проти того, щоб із часом обидві мови, тобто російська й українська, були рівноправними" (с. 135). Словом, я не маю нічого проти, аби кат порядкував у моєму домі...
Зі вступом окупаційних німецьких військ до Києва, Скоропадський промовисто рефлексував на теми ідейного наповнення українських партій, серед яких цілковите його несприйняття викликали соціял-демократи та есери з їхньою повальною соціялістичною основою, проте під обстріл його критики потрапили вигадані фантазією та сплоджені малоросійським розумом "крайньо шовіністичні українські партії". Натомість гетьман запропонував типовй симулякр української політики, який бурхливо процвітає зараз: "необхідно створити демократичну партію, що обов'язково (українець у душі демократ), але зовсім не соціялістичну. Далі, така партія стала б сповідувати українство, але не крайньо шовіністичне, а певно не стоячи на заваді розвитку української культури, не зачіпаючи й не виховуючи ненависті до всього російського" (Реєнт, "Павло Скоропадський", К., 2003, с. 53).
Цей симулякр, звісно, мав очолити він, бо серед українців гідного, на його думку, не знайшлося, бо "всі вони мрійники або крайні шовіністи галіційської орієнтації, – ні за ким з них великороси на Україні не підуть...І от поступово я надумав, що дійсно найбільш підходящий – я. По-перше, в українських колах мене добре знають, по-друге, я відомий у великоросійських колах, і мені легше буде примирити, ніж комусь іншому, ці два полюси". Себто самоспечений "державний" діяч вирішив помирити ката з жертвою ("не буває спільною мета у миші і кота"). Таким є вияв багатостолітнього малоросійства. Не сформулювати стратегію побудови суверенної соборної Української держави, а "помирити" полюси: український та російський. Сьогодні ми також маємо подібного миротворця... Він також виплід малорійської свідомости чужинецького розливу... На його руках уже понад 6 тисяч убитих українських вояків. Політика компромісів та угодовства у час війни і найгострішого політичного протистояння може призвести лише до ЗРАДИ національних інтересів. Схильність до цієї з р а д и лежить винятково в колоніяльній підсвідомості, а не в ситуативному політичному розкладові сил. Благо, що аксіомою для Соропадського була неминуча еволюція соціялізму до більшовизму. Щодо цього він залишив нам пророчі слова: "Більшовизм, знищивши будь-яку культуру, перетворив би нашу чудову країну на засохлу рівнину, де з часом усівся б капіталізм, але який!... Не той слабкий, м'якотілий, який тлів у нас досі, а всесильний Бог, у ногах якого лежатиме й принижуватиметься той же народ" (Реєнт, с. 65).
Вкрай негативно цей гетьман ставився до українізації армії, яку за іронією долі, спонукав його робити російський білий генерал Корнілов як, звісно, вимушену поступку Центральній Раді у спільних діях перед загрозою червоного большевизму. Натомість Скоропадський порушував питання, "наскільки бажана українізаціь я в розумінні політики Російської держави" (О. Реєнт, с. 37; Спогади, с. 64) і водночас визнавав, "що там, де примішується національне почуття, там, зокрема, для військової справи, основи завжди здорові...". Звернімо увагу, на зневажливе та вторинне: "примішується національне почуття". Про визначальність його і не йдеться.
Характерно, що у створенні своєї малоросійської держави, підпертої німецькими штиками, він розраховував на новостворену так звану Сердюцьку дивізію, сформовану з російських офіцерів (Коновалець зі своїм Галицько-Буковинським куренем не пристав на таку авантюру): "...я вирішив спертися на російський офіцерський склад і на свою Сердюцьку дивізію, на яку я за всіх умов розраховував. Для офіцерства російського складу я повинен був негайно оголосити федерацію, позаяк мені вуха протуркали, що коли це буде зроблено, то весь офіцерський склад стане горою, заради Росії, за гетьманську Україну". Безпрецедентне оголення політичної неспроможності малороса що, як пес до буди, припнятий до московської імперії. Як наслідок цієї пораженської філософії, після сімох із половиною місяців свого гетьманування сталося закономірне і неминуче: Павло Скоропадський 14 листопада 1918 року підписав Грамоту-маніфест до українського народу, який фактично зліквідовував ідею побудови незалежної України на противагу до розбудови Всеросійської Федерації, складовою частиною якої повинна була стати Україна. Цим Гетьман назавше відвернув від себе українців і не зміг привернути московитів. Лінія балансування між жертвою і катом, серединна лінія толерування одвічного ворога – московита, білого, червоного чи сірого – призвела до повного краху його "малоросійської місії" порятувати Україну. Влада перейшла до рук ураженої соціялізмом Директорії.
Хоч про які досягнення Скоропадського йдеться у царині культурно-освітній (відкриття АН України, низки університетів та 150 зукраїнізованих гімназій), аграрній та промисловій (опертя на середнього власника, одержавлення стратегічних підприємств) чи політичній (громадянське суспільство) – він у політиці, як Гоголь у літературі, наша найбільша ментальна поразка, що сама собі написала вирок цими словами: "Я не приховую, що хочу лише широко централізованої Росії, я хочу, щоб жила Україна й українська національність, я хочу, щоб у тіснішому союзі окремих областей і держав Україна посідала гідне місце й щоб усі ці області та держави зливалися як рівні з рівними в одному могутньому організмі, названому Великою Росією". Монолог, гідний малоросійського раба, виплеканого московською імперією. На щастя, перебуваючи на еміграції, він дещо відкорегував свої погляди щодо Росії, зазначивши, що "віра в Росію" та її прихильне ставлення до України стала однією з причин його провалу у 1918 році.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
