ФРАНКО: "В нашій хаті наша воля, / А всім зайдам зась!"
У час загасання літа прийшов у цей світ (27 серпня 1856 р.). У час травневої оргії природи пішов у вічність (28 травня 1916 р.). Значна частина українського суспільства знайомство з творчістю та життям Івана Франка завершує і не почавши – у школі. Він – автор 6 тисяч художніх творів, наукових праць та інших розвідок – один із найсамотніших і непрочитаних українських авторів. Чому цього класика і людину – "академію наук в одній особі" – треба безперервно читати зараз? Тому що він перейшов через усі етапи буттєвого пошуку: помилки, сумніви, пориви, віднайдення, втому і просвітлення. Короною цього стала невсипуща праця ("у праці сконать") як основне добриво його палючого інтелекту – "фільтру" почуттів.
1. Франкове життя – це пошук у пастках часу. Його перша пастка юности – розворот від ідеалістичного романтизму до москвофільства, до язичія замість мови, до модного соціялізму й атеїзму. У 20-22 роки в оригіналі читає "Капітал" Маркса та "Анти-Дюринг" Енгельса як нову релігію визволення від суспільного гніту та інтернаціональної єдности всіх "гнаних і голодних". Його ідолом стає космополітично-соціялістичний Драгоманов – ця згубна омана світової та української суспільно-політичної думки.
2. Казав, що "неполітична культура та освіта – це суперечність у визначенні". Тому бурхливо творив політику через створення1890 р. Радикальної партії модного соціял-демократичного спрямування. Після поразки на виборах до австрійського парламенту в 1897 і 1898 рр. різко змінив свої погляди: усвідомив, що не інтереси класів чи груп людей рухають людством, а інтереси кровно-духових спільнот - націй, чи етносів. Тому 1899 р. заснував Націонал-Демократичну партію і подарував нам базовий імператив: "Все, що йде поза рами нації, – се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими "вселюдськими" фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації" ("Поза межами можливого", 1900 р.). Ці слова – шпіцрутени в лице кожному, хто певен в економічному піднесенні без національних перемог – своєї мови і своєї культури.
3. Ішов життям – неначе "мінним полем", де найбільші битви терпів у СЕРЕДИНІ СЕБЕ (поема "Похорон", вірш "Поєдинок", поема "Мойсей"). Сумніви – злі духи слабкої віри. Сумніваються ті, хто "вічно хитається між своєю і чужою правдою, а в нашім випадку між націоналізмом та фальшивим інтернаціоналізмом, що є завжди маскою носіїв чужої правди" (Д. Донцов "Душевна драма Франка і його сучасників"). Його сумніви тяглися шлейфом із демонського матеріялістичного соціял-демократизму та атеїзму.
4. Попри "знесиленість журбою" і "розбитість сумнівами", він став найбільшим секуляризатором культури наскрізь клерикальної і москвофільської Галичини та її европеїзатором не через злиття у глобально-інтернаціональному казані, а через УКРАЇНОЦЕНТРИЧНІ виміри: "Хоч в сусіда там пиха багацька / У порфирі сяє та атласі – / На чуже багатство ми не ласі, / Ласа лиш твоя душа жебрацька" ("Антошкові П."). Після середини дев'ятдесятих років він віднаходить національну душу на противагу інтернаціональному тягареві як рятівний човен у розбурханому морі спокус, оман, облуд і фарисейства. Він усвідомлює, "що світ не рай, а праліс дикий, в якім самому треба мати ікла і пазурі, тверде серце і непохитну віру" (Д. Донцов).
5. Він еволюціонує від наївної, хибної і гнилої драгоманівської мантри про добрий російський народ та добру ліберальну російську інтелігенцію та поганого російського царя і перший в історії нашої суспільно-політичної думки стверджує дві визначальні характеристики росіян як етносу: а) російська експансія та агресія – це єдина і провідна форма їхнього національного ствердження, б) неймовірна покірність росіян перед їхньою владою – їхня незмінна ментальна карма: раби з заздрости та ненависти хочуть інших також зробити рабами. Франко закликає прочитати російських класиків як стовпів деспотичного московського режиму: "Читайте найбільших представників російської думки миколаївського часу – Пушкіна і Лєрмонтова, читайте те, що вони говорять про Кавказ, – ані сліду думки, що ті кавказькі гірняки мають якесь право до самостійного життя в своїх горах і що війна проти них – се властиво наїзд і душення, затоплювання в кривавих потоках свобідних етнічних одиниць, а не ніяка цивілізація" ("Подуви весни з Росії", 1904 р.). Під московським панславізмом, себто тепер "ідєєй рускава міра" Франко бачить винятково московську агресію і кидає москалям у писок блискучу сентенцію: "Чого вам ще від нас треба? Щоб ми у внутрішній і зовнішній політиці танцювали під вашу дудку? Але ми цього ніяким чином не допустимо. З одного боку, знаємо аж занадто добре вашу деспотичну дудку, а з іншого боку, наші ноги потрібні нам для наших власних танців" ("Успіхи панславізму", 1888 р.).
6. Він еволюціонував від москвофільського язичія до народної мови з імперативом "від Дністра на Дніпро, з Заходу на Схід" (М. Зеров) і сам розповів про це: "Що в моїх давніших віршах мова не все чиста, це ще тим легше зрозуміти, що я особисто переходив деякі такі ступні розвитку (а хто в Галичині не переходив їх в тім часі!), де панувало намагання притлумити почуття живої чистої мови, котре ще змалку було у мене сильно розвите. На мені в мініятюрі повторилося те, що в великім розмірі бачимо на всій галицько-руській літературі: школа, граматика і спори язикові прибили і закаламутили чистоту народної мови" ("З вершин і низин". Передмова, 1893 р.). Він перший в історичному розрізі розкрив основну, зовсім не комунікативну функцію мови, - а націєтворчу і репрезентативну.
У статті "Двоязичність і дволичність" (1905 р.) перехід на мову колонізатора-чужинця трактував у психологічній, а не політичній площині, а примітивне виправдання послуговуватися цією мовою називав "шиночком дуже нечистих інтересів" і "вербунком на службу темним силам". Скільки у нас сьогодні розвелося того мотлоху під патріотичними прапорами, що вимагає свого плебейського права "штокати" і "какати" по-окупантському.
Франко відійшов у вічність у час Першої світової війни, коли на кін історії з його віршем-славнем "Не пора, не пора, не пора / Москалеві й ляхові служить" вийшла українська мілітарна сила – Січові Стрільці. Його словесна зброя стала найсильнішими патронами у самострілах наших воїнів. Отож стріляймо у них із місійним натхненням: "Гей, Січ іде! / Підківками брязь! / В нашій хаті наша воля, / А всім зайдам зась!".
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
