ОЛЕКСАНДР ПОТЕБНЯ У КОНТЕКСТІ СОЦІОЛІНГВІСТИКИ

Без мови всі українські бажання збудовані на піску.

Олександр Потебня

Хронологічні межі земного шляху видатного філософа мови Олександра Потебні вписані у водночас німе і промовисте для українськомовної науки та словесности ХIХ століття: 10 (22) вересня 1835 року-29 листопада (11 грудня) 1891 року. Життя наукового генія у час вбивства його нації.



Соціолінгвальне тло

На його очах через низку російських указів викорінюється відроджена українська мова і знищується перспектива розвитку української нації як самостійної культурно-політичної спільноти. Йдеться про таємний циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва від 18 липня 1863 року, спровокований національно-культурним піднесенням українців та водночас атаками й доносами на український рух з боку євреїв (одеська газета "Сіон") та поляків, що напередодні свого повстання 1863 року мали намір закріпити свій вплив на етнічних українських землях. Збудником до указу була також неспинна праця українських громадських діячів та науковців, зокрема переклад від Пилипа Морачевського Євангелія українською мовою 1861 року, заснування тоді ж суспільно-політичного та літературно-мистецького журналу "Основа" (1861-1862), відкриття у підросійській Україні у 1859-1860 роках 68 недільних українських шкіл та виникнення по всій країні культурно-просвітницьких народницьких товариств "Громада" [3, с. 93-99; 2, с. 47-49].

Усе це разом з подання малоросійських одворянених пристосуванців призвело до їхнього ж формулювання у циркулярі: "Они (себто самі малороси – І. Ф.) весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского язика не было, нет и не может быть и что наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язик" [3, с. 94]. Отож добре знаний українцям Валуєвський циркуляр – це витвір чотирьох негативних чинників тодішнього суспільно-політичного життя українців: єврейського, польського, московського і малоросійського як символу української зради та пристосуванства. Це був діягноз політичної неспроможности тодішнього українського суспільства, у вирі якого опинився дуже талановитий науковець із самого серця України – Полтавщини.

Характерно, що саме 1863 рік в особистій та науковій долі двадцятивосьмилітнього Олександра Потебні стає переломним. Як відстежив Юрій Шевельов, до 1863 року "бачимо енергійного, життєрадісного Потебню в проводі харківської "Громади", що в той час об'єднувала переважно студентів, нараховувала близько 80-ти членів і ставила собі за мету зблизитися з простими людьми, навчити їх грамоти, приєднати до культурного життя, для чого друкувала й розповсюджувала відповідні брошурки. Алчевська так згадує про цю пору: "Мені показали кумира їхнього гуртка професора Потебню з античним, чітко витесаним профілем і світлим золотистим волоссям, з якимось натхненним поглядом голубих очей. Він притягував до себе найгарячіші симпатії молоді; і коли розповідав нам про історичне минуле нашої Батьківщини, про нашу пісню, про нашу поезію і закликав нас вивчати і любити її, – ми захоплено слухали його цілими годинами" [9, с. 7].

Спершу він вступив на юридичний факультет Харківського університету, а з другого курсу 1852 року перевівся на історико-філологічний. Там він знову почув мову свого дитинства, зокрема на лекціях відомого українського поета і професора, автора збірника "Південноруських народних пісень" Амвросія Метлинського. Їхні погляди щодо потреби самостійного розвитку української мови цілком збігалися [7, с. 18]. Вже викладачем Харківського університету 1862 року Потебня разом із кількома товаришами відбули в експедицію до Охтирського й Полтавського повітів, щоб зібрати фольклор. Вислідом цього 1863 року стала видана збірка українських пісень, слова і мелодії яких записав Потебня. Один з молодших членів Харківської "Громади" згадує про нього: "Теплий парень, спасибі йому, ніяк не переслухаєш його, як піде балакати, і до пісень аж труситься, бо певно зна в них силу" [9, с. 7-8]. Результатом діяльности Потебні у харківській "Громаді" став також український "Буквар", створений на питомій основі: системний і доступний з вимогою викладати винятково рідною мовою. Через заборону українських недільних шкіл 1862 року "Буквар" надруковано вже по смерти у журналі "Київська старовина" аж 1899 року.

Напередодні злощасного 1863 року Потебня висловився і про знаковий для українського культурно-політичного життя журнал "Основа". Як згадує пані Соханська, Потебня говорив їй, що інколи скаженіє від нападів консервативного "Дня" на "Основу". Це було ще до Валуєвського указу. Пані Соханська пише, що Потебня вірив у майбутнє української мови і мав звичку говорити: "Розвиток українського письменства буде корисним для народу, дасть йому рідну шкільну грамоту і допоможе українцям, що мають поняття краси і правди, знайти добрі шляхи і до всеросійського або великоруського письменства... адже російський літературний язик ще довго пануватиме в науковому вжитку, може років сто, а що буде далі – не варт гадати" [9, с. 8].

Переломного 1863 року він поспішно, не добувши терміну закордонного наукового відрядження у Берліні і довідавшись про трагічну загибель трьох своїх братів, що брали активну участь в антиурядовому політичному житті країни, зокрема у польському повстанні 1863 року, повертається додому через підавстрійський Львів. Тут австрійська поліція, трактуючи його "як російського агента", змушує негайно покинути Львів у ніч з 20 на 21 липня. Характерно, що саме 20 липня Валуєв підписав свій указ про те, "чтобы в печати дозволялись только такие произведения на этом языке, которые принадлежат к области изящной литературы; с пропуском же книг на малороссийском языке как духовного содержания, так и учебных вообще назначаемых для первоначального чтения народа, приостановиться" [3, с. 96].

Звісно, Потебня не міг читати текст указу, бо указ був таємний, але він міг здогадуватися про його суть. У Росії через пресу, зокрема у "Московских ведомостях" (М. Катков), на нього чекали звинувачення у "малорусском сепаратизме", а в Харкові "розмова" з університетським начальством. Як припустив Юрій Шевельов, "Такі речі, як правило, лишають травму. А вона спричинює зміну в поведінці. З видимих наслідків можна судити про глибину пережитого. Існує разючий контраст між молодим Потебнею до 1863 року і Потебнею в зрілому віці. Зміну слід покласти на рахунок пережитого в 1863-4 роках: загин братів, безпосереднє зіткнення з поліцією двох держав, з авторитарним тиском. Вгадуються також відлуння загальних подій: розгром польського повстання, а отже, й втрата щільно пов'язаного з ним сподівання на пробудження України, повсюдна перемога реакції. До кінця його днів над Потебнею витав дух розчарування й гіркоти. Втрачене в житті він намагався надолужити науковою працею" [9, с. 15].

Так жорстока реальність увірвалась у його наукове життя, вплинула на світогляд та манери поведінки. Після 1864 року і до смерти – його життєпис переважно зведено до реєстрації висхідної службової кар'єри та переліку численних наукових праць. Проте його сучасники згадують: "Зникла юнацька безтурботність і веселощі, відкритість і товариськість. Він і далі ставився приязно й доброзичливо до студентів і колег, яких уважав порядними і чесними (і ніколи не приховував зневаги до непорядних). На великі свята в його домі відбувалися прийняття для знайомих і шанувальників. Але поза цим він повністю віддавався розумовій праці, будь то наукова розвідка чи університетські лекції, про які говорять, що вони полонили слухачів блиском викладу, чародійною грою думки. А коли кінчалося буяння творчої мислі перед завороженою авдиторією, мінявся Потебня і здавався "на вигляд сухий, холодний, а почасти і різкий", "суворий щодо моралі", мовчазний і наче неприступний; тримається осторонь, "строгий і суворий і ще й до того характер прямий і незалежний" [цит. за 9, с.11].

8 жовтня 1863 року флігель-ад'ютант полковник Мезенцов пропонував із Києва III Відділові Канцелярії: "...надлежит иметь правительству ввиду отнюдь не дозволять преподавания на малорусском наречии..., объяснять по малорусски некоторые слова было бы крайне опасно" [3, с. 97]. Вже у липні 1864 року уряд Росії прийняв новий статут про початкову школу винятково з російською мовою навчання (підтверджено у новому статуті за 1874 рік). Попри те, українці не вгавали у своєму бажанні творити свою Україну, що виявилося у їхній діяльності у Південно-Західному відділі Імператорського Географічного Товариства як осередка українського науково-культурницького життя. Проте саме ця діяльність із доносу уродженця Полтавщини, високопосадовця в царині освіти, русофіла та українофоба, а також посередника у справі субсидій царського уряду для львівської москвофільської газети "Слово" М. Юзефовича спричинилася до Емського указу від 18 травня 1876 року, який до попередніх утисків долучав заборону сценічних вистав українською мовою та текстів до музичних нот, а також закривав газету – орган київських громадівців – "Київський телеграф" і припиняв діяльність Географічного Товариства. Ця суспільно-політична трагедія була інспірована передусім зсередини: "У Харкові сама українська інтелігенція власними коштами організовує російський університет, російський жіночий інститут і російський театр. Через те цей найбільший у тих часах центр освіти на Україні, де майже чверть століття зосереджується український літературний рух, стає розсадником російської культури і одним із чинників денаціоналізації українців" [8, с. 137].

У цьому середовищі працював О. Потебня, де ще й на додачу наказано звернути особливу увагу на особовий склад викладачів у навчальних округах Харківщини, Київщини та Одещини з вимогою від керівників цих округів іменного списку викладачів з позначкою їхньої надійности щодо українофільських тенденцій. Натомість ненадійних чи сумнівних слід було перевести до великоросійських губерній, а на їхнє місце скерувати росіян з Петербурзького, Казанського та Оренбурзького округів: "...перед нашими очима виринає яскрава картина всього того духового каліцтва української нації, каліцтва, викликаного натиском систематичної денаціоналізації, через що і такий геніяльний мислитель, як Потебня не міг органічно підтримати природнього розвитку українських національних сил – і всі свої твори і виклади складав чужою, російською мовою" [8, с. 92].

Маємо на меті простежити погляди Олександра Потебні у надскладних мовно-суспільних обставинах другої половини ХIХ століття щодо зв'язків між мовою та суспільством, які викладені у його наукових працях та листах, виявити специфіку їхньої кореляції та соціолінгвальну і соціолінгвістичну перспективу.

Мова. Народність. Націоналізм. Денаціоналізація.

Свою українськість Потебня виписав в автобіографічному листі до Адольфа Патери у Празі 1886 року: "По происхождению с отцовской и материнской сторони я принадлежу к тому меньшинству Малороссийского козачества, которое в течение XVIII века получило права Российского дворянства"; "В раннем детстве подолгу живал на другом хуторе... в доме своей бабки по матери, где в то время говорили по Малороссийски". Про пізніші, студентські роки: "В Харькове, который был тогда городом более Малороссийским, чем теперь, я освежил впечатления своего детства". Почавши листа з наголосу на своєму українському корінні, Потебня закінчує його ще промовистіше: "Обстоятельствами моей жизни условлено то, что при научных моих занятиях исходною точкою моєю, иногда заметною, иногда незаметною для других, бил Малоруський язык и Малорусская народная словесность. Если бы эта исходная точка й связанное с нею чувство не были мне даны и если бы я вырос вне связи с преданием, то, мне кажеться, едва ли я стал бы заниматься наукою" [9, с. 6-7].

Водночас всі його філософські й наукові роботи писані російською мовою, крім поетичного перекладу українською мовою Гомерової "Одіссеї", який, звісно, не міг бути опублікований через відомі укази заборон мови. Якщо в батьківському домі мовою щоденного вжитку була українська, то у його власному в Харкові вже стала російська. Він ніколи не цитував Тараса Шевченка, пропагуючи другорядних українськомовних авторів на зразок П. Гулака-Артемовського, Г. Квітку-Основ'яненка чи І. Манжуру, хоч у молодості 1861 року організовув вечір пам'яти Тараса Шевченка, щоб помогти зібрати кошти для його родини...[7, с. 38]. Попри те, як слушно зауважує Юрій Шевельов, "Не було в ті часи послідовнішої й конкретнішої програми українського націоналізму, поминаючи поезію Шевченка..." [9, с. 9].

У чому ж все-таки теоретичний мовний націоналізм О. Потебні, попри його вимушену російськомовну практику?

2.1. Історичність і символічність. Серед учителів О. Потебні був російський лінгвіст Ф. Буслаєв, що у праці "Про викладання рідної мови" (1844 р.) висловив дуже близьку і суголосну зі світоглядом О. Потебні думку: "У мові відображено все життя народу. Мова, яку зараз використовуємо, – це плід тисячолітнього історичного руху і низки переворотів. Її неможливо інакше визначити, лише як генетичним шляхом. Звідси і потреба історичного дослідження" [цит. за 7, с. 32]. Мислитель взяв цю думку на озброєння, через що його магістерська дисертація присвячена глибині народних символів, сфокусованих у словесному знакові: "Про деякі символи у слов'янській народній поезії" (1860 р.). Цю тему історичного заглиблення у психотип народу через мову, зокрема слово як мистецтво, вчений продовжує у докторській дисертації "Про мітологічне значення деяких обрядів та повір'їв" (1866 р.), яку тоді захистити не вдалося. Проте Потебня, гідно перейшовши через невдачу, взявся до найскладнішого в мові і найхарактернішого у її самобутності – порівняльно-історичного синтаксису східнослов'янських мов. 1874 року він блискуче захистив докторську дисертацію зі скромною назвою "Із записок по руській (східнослов'янській) граматиці" у двох томах (т. III, 1899 р., т. IV, посмертно 1941 р.). Термін русская, під яким він має на увазі українську (за тодішнім узусом – малоруську) та російську (русский) учений уживає як вербальне відображення політичного поглинення України Росією і перетворення її у частину російських губерній із географічною назвою "Юго-Западная Россия". Цей політично зманіпульований і неадекватний лінгвономен відображає повноту втрати українцями своєї ідентичности, зокрема, у науковій практиці. Колоніяльне буття створило колоніяльний термін, у якому зникли українці як окремий народ і окрема мова. Проте О. Потебня насичує свою працю українським ілюстративним матеріялом із народної творчости та історичних пам'яток, позначаючи його як мр. (себто малоруське у протиставленні до общерусск., ст.-русск., др.-русск., русск. [4, с. 31, 34, 38, 44]).

Цією працею філософ-граматист і поет мови продовжив ідеї ще одного свого вчителя І. Срезневського, який висловив їх 8 лютого 1849 року у промові "Думки про історію руської мови". Учений зауважив на проблемі зовнішніх та внутрішніх чинників, які впливають на мову та змінюють її. Зовнішні обставини – це "зв'язки народу економічні (промислові), розумові, політичні, релігійні, кровнородинні з іншими народами", а внутрішні – це чинні в мові суперечності, які проявляються у постійній "боротьбі, постійних поступках старовини новизні" [7, с. 84]. Саме ця боротьба внутрішніх протиставлень і зовнішнього впливу визначає розвиток мови. Минуле, історія мови цікавили вченого як засіб пояснення сучасного стану мови. Водночас мислитель наголосив на невід'ємному зв'язкові між історією мовою та історією літератури народу і довів це своєю поліфонійною творчістю мовознавця-філософа і літературознавця-теоретика: "Історія літератури повинна все більше зближуватися з історією мови, без якої вона так само ненаукова, як фізіологія без хемії" [6, с. 38].

Чи не найбільшу шану українській мові як знакові української традиції та окремішности О. Потебня віддав, досліджуючи мову фольклору – прямої і символічної мови нашої землі: "Малоруська народна пісня за списком ХVI ст. Текст і примітки", 1877 р., "Пояснення малоруських і споріднених народних пісень", 1883 р.; "Огляд поетичних мотивів колядок і щедрівок", 1884, 1885 1886, 1887 рр.

2.2. Окремішність і самостійність. О. Потебня здійснив фонетико-діялектологічну наукову аргументацію окремішности української мови у праці "Замітки про малоруське наріччя", 1870 р. Це перше наукове дослідження у сфері східнослов'янської діялектології і формування її як окремої дисципліни, де визначено межі визначальних діялектних звукових явищ, а також диференційні фонетичні ознаки української мови [7, с. 64]. Зокрема, Потебня наголошує, що "різниця між "русскими говорами" така велика, що сповна зрозумілі один одному лише суміжні говори, і то через звичку" [7, с. 128]. На кардинальних звукових відмінностях між українською та російською мовами він вказав у праці "Про звукові особливості руських (русских) наріч. З додатком зразків маловідомих малоросійських (малорусских) говорів" [7, с. 65]. Ще повніше цю проблематику розкрив у посмертно опублікованій праці "Загальна літературна мова і місцеві говори (наріччя) ", яку можна вважати найвищою апологією діялектам, що під тиском суспільних обставин приречені стати літературними мовами: "Хіба не на очах історії розходяться між собою "руські говори"? [5, с. 134].

Мовознавець, перебуваючи у безвихідній пастці неадекватного політичного лінгвономена руский, намагався розмежувати понятття "русского литературного языка и русского языка в смысле совокупности русских говоров" [5, с. 125], довести право самостійного існування "малоруського наріччя", яке він водночас називає "український говор", закликаючи: "...зрозумійте силу малоруського слова..." [5, с. 125, 129]. В основу окремішности і самостійности мови мовознавець кладе відстані між двома найближчими мовами, їхню рівність і право кожної мови-діялекту (з огляду на політичне сприйняття свого часу) на свою літературну мову.

На особливу увагу заслуговує соціолінгвальне зауваження мовознавця: потребу створити умови для подальшого розвитку "всіх руських говорів" (звісно, що йдеться лише про українську мову, бо в поняття руских мовознавець вкладав сприйняття двох мов: української і російської), серед яких їхнє літературне опрацювання [5, с. 131, 133], а також "нерозумність" упередженого сприйняття в імперському суспільстві того "наріччя", що має право на свою літературну мову. Як приклад, він наводить творчість Г. Квітки, що, пишучи "загальнолітературною мовою" (тобто російською), виявляє себе всього лиш як посередність, натомість його твори "рідним наріччям" можна вважати безсмертними [5, с. 137, 134]. Мислитель окреслює єдиний шлях утвердження мови-діялекту: крім практичного використання, уважне читання з виписками таких слів і зворотів, які в літературному "общерускому язику" не трапляються [5, с. 64]

Такий погляд в умовах панування політичної тези про українську мову з відомого указу, що "такого язика нєт, нє било і бить нє может", засвідчував гідність і сміливість свідомого українця та поважного науковця.

Як аргумент щодо глибокої окремішности кожної мови, мислитель вдається до образного порівняння: мови – це не різні плаття, якими можна легко мінятися. Це глибоко інша система мислення зі своїм шляхом творення естетичних і моральних ідеалів [5, с. 84].

2.3. Свій-чужий. Свідомий-несвідомий. Зовнішню оцінку мови крізь призму свій – чужий і свідомий – несвідомий він найповніше дав у працях "Народні пісні Галицької та Угорської Руси, зібрані Я. Головацьким", 1878 р. (рецензія на збірник пісень Якова Головацького) та у посмертно надрукованій праці "Мова і народність", 1895 р., які Юрій Шевельов назвав двома точками "на довгому шляху, що його пройшов Потебня від молодечого захоплення українством до гіркої тверезости пізніх висловлювань" [9, с. 6]. Не менш цікаві міркування на цю тему він висловив у трьох листах до Івана Белікова та Олени Штейн у статті "Проблема денаціоналізації" та у фраґменті "Про націоналізм".

Найгостріший зв'язок між мовою та суспільством, космополітизмом та націоналізмом (загальнолюдським та народним – [5, с. 107]) мислитель відтворює на прикладі університетського життя як мікроклітиною суспільного організму. Зауважуючи на прірві між студентами-українцями та викладачами чужинцями-росіянами, Потебня всупереч відомим приписам Емського указу про пріоритет благонадійних викладачів-росіян в українських вишах, закликає студентів віднайти своє українське "я", а відтак і університет зробити українським [5, с. 55]. У зв'язку з цим він порушує мегаважливу проблему української "племінної окремішности", що зависла між власним недоусвідомленням і московською дистанційованістю: від свого берега відбилися – до чужого не пристали. Якщо батьки наші усвідомлювали себе мимоволі і могли ще зоставатися українцями, то ми можемо бути міцні лише "усвідомленням своєї окремішности" [5, с. 55, 63-64]. Як аргумент мислитель вдається до етнічної єдности всіх українських земель (разом з Галичиною, Волинню, Поділлям), що опинились у складі різних держав, і, як науковець, наголошує на тому, що саме етнографія "має стати найпопулярнішою наукою" [5, с. 63].

У праці "Мова і народність" мислитель заглиблюється у відому хрестоматійну тезу про те, "що ідея людства втілюється в історії окремих народів", буття яких визначається мовою як потоком самобутньої думки, що через мову виносить на поверхню "всю глибину людського духу" [5, с. 83, 109. 113]. У перспективі кореляцію між загальнолюдським та народним мовознавець бачить у зменшенні сили загальнолюдського у сенсі подібностей та збільшення його у сенсі посилення взаємовпливів між окремими народами, а також у загостренні боротьби між відцентровими та доцентровими тенденціями. Народні, чи національні ознаки сягають свого апотеозу чи навіть месіянства винятково внаслідок умов народного життя [5, с. 114, 100, 102]. Звісно, мислитель не називає ці умови життя суспільно-політичними, проте від цього не зникають його виразні соціолінгвальні акценти.

Винятково цікавими і повчальними є його спостереження щодо взаємин між рівноправними народами у контексті саркастично зауважених глобалізаційних процесів. За логікою космополіта, різниці межи двома сильними рівноправними народами мали б стиратися, проте, як демонструє досвід Европи, "внутрішнє спілкування народів набагато тісніше за міжнародне спілкування" [5, с. 94]. Себто кореляція внутрішньо-зовнішніх взаємин між народами має явну перевагу у внутрішньому тяжінні усередині того ж народу.

Наріжним каменем розвитку нації Потебня вважав СВІДОМІСТЬ, без якої не було б зв'язку між людьми (себто суспільства), ні руху вперед (прогрес, історія), "життя людини було б вічним повторенням тісного кола явищ, встановлених зовнішніми обставинами, тобто людина була б скотиною" [5, с. 58]. І ця свідомість, переходячи через посередність слова і мистецтва, вивершується національною мовою: без знання мови всі українські бажання збудовані на піску [5, с.64]. Усвідомлення народної єдности через мову є "глибоко давнім" явищем і навіть неможливим для точного часу виникнення [5, с. 101]. Способом пробудження цієї свідомости мислитель вважав широку перекладацьку діяльність із іноземних мов на рідні: це "могутній засіб укріплення учнів у духові і переказах рідної мови і збудження самостійної творчости тією мовою" [5, с. 92].

2.4. Націоналізм і денаціоналізація. Розмірковуючи над поняттям націоналізму, Потебня неодноразово цитує знакові думки Л. Рюдиґера про виняткову роль цієї політичної доктрини у зміні засад існування світу і трактування у цьому контексті мови. Позитив ідеї національности в тому, що вона ослабила аскетизм християнства, змінила погляди на династичні права, зруйнувала муніципальну і станову замкнутість, забезпечила перемогу демократії [5, с. 119, 103]. Шукаючи відповіді на запитання, що ж забезпечує єдність нації і що є її найпевнішою ознакою, Потебня формулює розлогу однозначну відповідь – мова: "...не тільки найкраща, але і найпевніша ознака, за якою ми пізнаємо народ, і разом з тим єдина, незамінна нічим і безсумнівна умова існування народу – це єдність мови" [5, с. 118]. На його думку, ідея національности – єдина, що здатна пробудити "любов до мистецтва, науки і розумні суспільні прагнення". В іншому випадкові, зокрема, університети як мікроорганізми і моделі суспільства, приречені на "тривале убозтво" [5, с. 56].

Окремим предметом аналізу вченого є проблема денаціоналізації, яку він розглядає у тісному зв'язку з суспільством і станом національного самоусвідомлення. Порівнюючи історичну долю "Южної Руси" з "горохом при дорозі", мовознавець серед "цілих юрб її відступників" виокремлює дві категорії: вільних і мимовільних (зрештою, у широкому сенсі вони всі мимовільні, крім самовдоволених) і наголошує на негативній суспільній вмотивованості відступництва. Йдеться передусім про приклад суржикомовного (німецько-українського) жовніра, морально покаліченого австрійською службою, і, як наслідок, – відчуженого від рідної матері, хоч ще більшою мірою це стосується підросійської України, про що відверто автор, звісно, що писати не міг [5, с. 69]. У праці "Мова і народність" автор ніби побіжно зауважує, що люди зазвичай добровільно не зрікаються своєї мови, і то через "несвідомий страх перед спустошенням свідомости" [5, с. 98].

За мислителем, денаціоналізація – це перерваність традиції народу передусім через мову, а це, своєю чергою, ослабленість зв'язків між дорослим і юним поколінням. Інструментом знищення цього зв'язку і гармонійних взаємин між родиною та школою є характерний суспільний чинник – чужомовна школа, яку Потебня називає "виховним сурогатом родини" [5, с. 97, 89]. Так формується розумова підлеглість, що на місці витіснених форм неминуче призводить до "мерзоти запустіння". Водночас поневолений народ разом із поневоленою мовою тим швидше вносить у мову окупації розклад, що численнішим і сильнішим він є. І, звісно, навпаки [5, с. 97]. У листі до Олени Штейн він розширює цей аналіз із взаємин між поколіннями до зв'язків між суспільними станами і наголошує на суспільній приреченості і поневоленого, і поневолювача водночас: "Країни, де порушено зв'язок єдности між станами розірваний, самі приречені на загибель і принесуть загибель іншим. Це велике море горя" [5, с. 140].

Мислитель вважає денаціоналізацію не лише моральною хворобою (себто спідленням) з ослабленою енергією думки та втратою зв'язків поколінь і станів, але й причиною "економічної і розумової залежности" та джерелом страждань [5, с.73]. Будучи високим ідеалістом за своїм світосприйняттям, Потебня завше занурювався у глибину мовно-суспільних явищ, які можна також назвати етносоціологічними явищами (йдеться про процеси мовної та культурної асиміляції і формування так званої марґінальної людини, що стоїть на межі двох світів у сенсі інтерференції та збіднення різних картин світу і спустошення психічного та етнокультурного досвіду людини) [1, с. 37-38].

Серед денаціоналізаційних процесів його викриття мотивів людської поведінки щодо сприйняття іноземних мов. Він категорично не поділяв суспільної тенденції навчати кількох іноземних мов у ранньому віці ("...чи не дурнем є той, хто, бажаючи з дитини зробити віртуоза, буде одночасно вчити її грати на 5-ьох інструментах?" [5, с. 139]), з огляду передусім "на ницість мотивів". Ця "ницість мотивів" полягала у тому, що "росіяни дивляться на знання іноземних мов як на засіб відрізнятися від чорного люду і як на засіб взаємин із іноземцями", що не має нічого спільного з опануванням потоку мислення чужою мовою. Так через "душевне холопство батьків" творяться діти-"напів ідіоти". Водночас мовознавець негативно трактує поширення двомовности на всі стани суспільства [5, с. 93].

До винятково важливих позамовних чинників існування кожного народу та його мови автор долучає інші народи і мови та їхнє обов'язкове рівноправне існування: "Для існування людини потрібні інші люди; для народності – інші народності. Послідовний націоналізм – це інтернаціоналізм" [...] "...послідовний націоналізм не хоче влади, підтримуваної насильством" [5, с.70].

Післяслово: contra spem spero

Зосталися спогади Д. Овсянико-Куликовського з останніх років життя О. Потебні. Розмова сповнена гіркої правди, пекучої критики і національного болю... про національну недієздатність українців. Мислитель уважав, що українці не скористалися шансом історії наприкінці ХVIII до половини ХIХ століття, як це зробили чехи, словаки, серби, що зуміли протистояти тискові понімечення: "Проте українське суспільство виявилось не на висоті національного завдання, – і ось тепер справа дійшла до того, що саме подальше існування української національности опинилося під знаком запитання..." [5, с. 146]. На контраргумент Д. Овсянико-Куликовського про непоборну живучість нашої мови, літератури і культури – і, врешті, самого Шевченка як найяскравішого доказу цього Олександр Потебня відповів з гіркотою сарказму та нотками національного жалю: "Шевченко! Життєвість нації! Етнографічний матеріял, а не нація!" [5, с. 146].

Цієї осени минуло 180 років від дня уродин філософа і поета МОВИ. Його слова хай стануть за привід до поважної наукової та політичної аналітики, за одвічне застереження правдолюбця і за керівництво до дії. Його сучасниця О. Єфименко у "Листі з хутора" 1918 року наводить іншу знаменну відповідь Потебні на запитання, чи можна вважати українську мову й український народ окремішніми: "Вістимо, коли самі українці того забажають" [8, с. 116]. Ось вона, сила українського волюнтаризму: volo, ergo sum ("я хочу, отже, існую"). Сильні і геніяльні не просто живуть своє життя – вони живуть усе життя своєї нації та мови. Тільки наша свідомість і наші дії сьогодні можуть підтвердити чи спростувати їхні вчорашні розмисли і генерувати одвічну колоніяльну хворобу чи вирватися з її лещат. Зрозуміймо, ми невіддільно разом: минулі, теперішні і майбутні.

Духа не угашаймо!

Література

1.Лизанчук Василь. Навічно кайдани кували: факти, документи, коментарі про русифікацію в Україні / Василь Лизанчук. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 1995. – 412 с.

2.Кісь Роман. О. Потебня і проблематика мовного релятивізму / Роман Кісь // Львівська потебніяна. Матеріали наукових читань, присвячених 160-річчю з дня народження Олександра Потебні. – Львів: "Світ", 1997. – С. 30-53.

Кубайчук Віктор. Хронологія мовних подій в Україні (зовнішня історія української мови) / Віктор Кубайчук. – Київ: "К.І.С.", 2004. – 168 с.

Потебня А. А. Из записок по русской грамматике / А. А. Потебня. – Москва, 1968. – т. III.

Потебня Олександер. Мова. Національність. Денаціоналізація. Статті і фраґменти; [упорядк. і вступна стаття Юрія Шевельова] / Олександер Потебня. – Нью-Йорк, 1992. – 157 с.

Потебня Олександр. Думка і мова (фраґменти) // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст.; [за ред. Марії Зубрицької] / Олександр Потебня. – Львів: Літопис, 1996. – С. 25-39.

Франчук В. Ю. А. А. Потебня / В. Ю. Франчук. – М.: "Просвещение", 1986. – 141 с.

Чехович Константин. Олександер Потебня – український мислитель-лінгвіст / Константин Чехович. – Варшава, 1931. – 175 с.

9. Шевельов Юрій. Олександер Потебня і українське питання. Спроба реконструкції цілісного образу науковця. – Режим доступу: http://www.scribd.com/doc/31482276/; 07.11.2015.

Див. "Слово Просвіти". Ч. 46, 19-25 листопада 2015, с. 10; Ч. 47, 26-2 грудня 2015, с. 10-11.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.