Конституційний Суд: ДУМИ НАД МОВОЮ...
17 листопада 2016 року Конституційний Суд України (винятково завдяки нашому невідступному тискові впродовж ДВОХ років) нарешті розпочав слухання в справі зініційованого мною подання 57 народних депутатів України VII скликання про неконституційність Закону України "Про засади державної мовної політики" від 3 липня 2012 року N5029-VI (автори відверті агенти Росії В. Колесніченко, С. Ківалов). Конституційне подання зареєстроване в секретаріяті КСУ ще 10 липня 2014 року.
Із порушенням усіх часових процедур щойно 13-14 грудня 2016 року відбулася безпосередня процедура усних слухань, де з аргументаційними промовами виступив суддя-доповідач Ігор Сліденко, представники суб'єктів подання Ірина Фаріон, Олег Бондарчук, експерти Павло Гриценко, Сергій Головатий, Тарас Марусик та свідки Я. Кендзьор, Ю. Кармазін, Ю. Ключковський, М. Томенко, І. Заєць. У залі засідань не прозвучало ЖОДНОГО аргументу на предмет конституційности вказаного закону, а навпаки, наведено десятки експертних оцінок від УСІХ провідних наукових установ України про його антидержавний характер і фактичну передумову неминучої гострої фази війни з Росією.
Щойно 13 січня 2017 р. КС розпочав закриту процедуру розгляду питання і продовжив її в знакове християнське свято 19 січня 2017 року. Рішення нема й досі, бо, по-перше, склад КС у своїй більшості такий, як і за Януковича; по-друге, судова гілка влади, попри зміни Президентів, не зазнала жодних змін, бо обраним Президентам саме такою, залежною від них, вона й потрібна. Отож сподіватися можна лише на постріздвяне чудо, викликане позитивним світоглядовим стресом окремих суддів...
Ця майже детективна ретардація в розвиткові мовних судних днів нагадала мені трагічні перипетії Шевченкової долі як основного символу нашої МОВИ. Після арешту поета везли під пильною охороною й дуже швидко як небезпечного злочинця. Згодом він про це іронічно згадав у своєму Щоденнику: "...мене з Пітера на восьму добу доставили до Оренбурга, убивши лише одного поштового коня на всьому просторі". А дороги було, нагадаємо, 2500 км через Москву, Симбірськ, Самару, Бузулук... Після десятьох років каторги без права писати і малювати наступило геть загальмоване повернення.
Як пише Іван Дзюба у своєму знаменитому творі "Тарас Шевченко: життя і творчість" (2008), від першої звістки про близьке звільнення (1 січня 1857, лист графині А. Толстої) та першого повідомлення про дозвіл царя на звільнення Шевченка (17 січня, лист М. Лазаревського) до одержання офіційного наказу минуло 7 місяців. Ось як оповів це Шевченко в Щоденнику: "Як швидко, як із жаром виконують наказ арештувати, так, навпаки, мляво й холодно справляють наказ визволити. А наказ іде від тієї ж самої особи, і справляють його ті ж самі органи. Чому така різниця? Року 1847 в сьому ж таки місяці мене на сьомий день примчали з Петербурга до Оренбурга. А тепер дай Боже на сьомий місяць одержати наказ якого-будь батальйонного командира, щоб забрали в мене казенні речі та спинили харчове утримання мене. Форма, але ж я не тямлю такої нелюдської форми" (18 червня 1857 р.).
Ми, притомні українці, також "не тямимо такої нелюдської форми" скасовування путінського мовного закону від 2012 до 2017 року, що був ґвалтом "проголосований" і "обговорений" за 2 хвилини 4 секунди при 2 тисячах 54 пропозиціях. Мабуть, у ньому, як у тому казковому яйці Чахлика Невмирущого, душа українця схована? Ось тобі і маєш вторинність "язикового вопроса" в країні та ще й істерика ментальних пораженців про недоречність його скасування в найвідповідніший і найпотрібніший для цього день – 23 лютого 2014 року. Хоч добре було б і 21 лютого у Міжнародний день рідної мови це зробити. Принаймні я саме для цього і ставала депутатом ВР.
А Шевченко таки повернувся в Україну і ще жоден політичний діяч не сягнув його внутрішньої сили та неспинного чину: "... в ці роки, в дні найбільшого вияву національної думки, над усіма корогвами, кулеметами, оркестрами, гарматами, процесіями, гетьманами, політиками, партіями, ватажками, і парляментарями...панував він один – Український поет! Монархічна Росія, ідеологи централізму, міжнародні політики й місцеві педанти мусять схилити свої голови перед ним, великим і непоборним властителем іржавого пера. Ти переміг, Поете! Українську переможну революцію зробив ШЕВЧЕНКО, – не полководець, не герой, не цар, не дипломат і не німецький народний учитель, – зробив поет!" (А. Ніковський) .
Судді! Почуйте ШЕВЧЕНКА (а не Пораженка) і добре буде ВАМ з ним.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
