ЯКІВ ГОЛОВАЦЬКИЙ: ''ВІДКИ ТАКИЙ НАГЛИЙ УПАДОК?'' (І. Франко)

З нагоди 170-ліття заснування

катедри руської словесности у Львівському університеті

В основі нашої розвідки карколомна еволюція суспільно-політичних поглядів одного з членів легендарної Руської трійці (1837 р.), ровесника Тараса Шевченка – Якова Головацького (17.10.1814-13.05.1888): від служіння українській ("руській") ідеї до агресивного москвофільства та підлости в оцінках діяльности свого колишнього побратима Маркіяна Шашкевича. Важливість цього аналізу зумовлена не лише природною потребою дослідити історичні кульбіти нашої суспільно-політичної думки в головах знакових історичних постатей, але екстраполювати на теперішні дуже подібні історичні обставини, що визначають (не) спроможність нації творити національну державу. Знакові постаті, серед яких Яків Головацький, – це фокус ідеологічної тенденції свого часу і водночас характерна ментальна риса непоодиноких представників інтелектуального середовища, безвольність, продажність і безхарактерність яких значною мірою спричиняється до загального занепаду суспільства: "Історія колись розсудить, чого більше зробив для Галичини Яків Головацький – користи чи зла. У 30-40-х роках він прислужився до пробудження національної свідомости галичан, але в 50-60-х роках робив усе, щоб її приспати або спрямувати в глухий кут, а точніше, на схід" [6, с.  89].

Такий контроверсійний контекст проблеми свого часу зацікавлював І. Франка [16, с.  190-224], М.  Возняка [2], С.  Єфремова [4, с.  111-121], а серед сучасних дослідників М.  Гнатюка [3], М.  Лесюка [6, с.  80-89], О. Петраша [9, с.  100-105], О.  Багана [1] та ін.

Наше завдання розкрити причини та глибину ідейної кризи в інтелектуальному середовищі Галичини половини ХIХ ст., репрезентованої москвофільством. Мета – убезпечити сучасників від подібних дій сьогодні та уміння дати їм належну оцінку і відсіч. У питаннях зради неприйнятна і дуже небезпечна ліберальна релятивістська оцінка, позаяк надто велику суспільну відповідальність має за своєю природою інтелектуальне середовище в кожен історичний період. С. Єфремов ті "раптові скоки од свого до чужого" слушно називає "моральною гидотою", порівнюючи зміну переконань зі скиданням "зношеного одягу" [4, с.  113-114].

Москвофільство як мовно-літературна течія набуло загрозливого поширення в другій половині ХIХ ст., що поряд із церковним напрямом (через церковнослов'янську мову) стало основою для подальшого ідеологічного політичного руху. Загальновідома роль "Русалки Дністрової" (1837) і "руської трійці" – М. Шашкевича (1811-1843), І. Вагилевича (1811-1866) і Я. Головацького – у формуванні національного самоусвідомлення Галичини й передусім Львова. Проте саме побратими М. Шашкевича І. Вагилевич і Я. Головацький зрадили українську національну ідею: "Було се немовби якесь прокляття над галицькою землею, що два люди, які її будили зі сну, скінчили не то що зневірою, але зрадою своїх найкращих мрій, виплеканих у молодості, вилеліяних серед переслідувань і поневірки" [13, с.  190]. Якщо І. Вагилевич, попри свої незаперечні й поважні наукові заслуги в царині мовознавства, етнографії та фольклористики, подався служити полякам і очолив недовготривалий орган полонізованих українців "Дневник руський" (1848 р. у Львові), гасло якого полягало в єднанні поляків та українців (особливо польськомовних) як єдиного (!) народу в складі Польщі, то Я. Головацький, попри свої можливості професора катедри руської (української) словесности у Львівському університеті, став яскравим представником інтелектуального москвофільського табору.

Москвофільський вибір Я. Головацького, науковця з солідними розвідками в царині українознавства [6, с.  80-89], тим цинічніший, що він під час революції 1848 року був символом української тожсамости завдяки його дуже прогресивній статті під знаковим псевдом Гаврило Русин "Становище русинів у Галичині" (1846 р.), що абсолютно спрямована в сьогодення: "Передусім бракує руському народові здібних керівників і проводирів, центру і органічного зв'язку окремих частин, а освіченим русинам – необхідної моральної сили, знання справи, любови до батьківщини і самопожертвування. Народ розчленований, пригноблений і ледве животіє без самосвідомости, а його вожді, денаціоналізовані і чужі йому, спокійно присипляють його дальше в цьому сні" [10, с.  248-249].

У жовтні того ж року він стає одним із найактивніших учасників першого з'їзду діячів української культури, освіти і науки у Львові, де виступає з блискучою промовою про мовно-етнічну єдність усіх гілок українського народу (стаття "Розправа о язиці южноруськім і єго нарічіях" з епіграфом до неї П.  Шафарика "Народ, що усвідомлює значення рідної мови для свого вищого духовного життя і сам її покидає та зрікається, здійснює самогубство") і в грудні стає завідувачем катедри української словесности (української мови і літератури) Львівського університету [12, с.  78-79; 8, с. 94]. Прикметно, що, думаючи над пропозицією очолити офіційний українськомовний часопис у Львові, Головацький в одному з листів висловлює стрижневі світоглядові судження, яких він зречеться вже за рік: "...лиш боюся, чи не треба би під час припадком виречися коли свого переконання, свого правого становища яко русин, підсуватися під яке не наське знамя, зрдити тій хоругві, котрій присягав-єм не тепер, не перед урядом яким людським, але ще тоді, коли-м прийшов до сознанія, перед совістю, перед Богом, перед судом роду свого. Тої барви я боюся зрадити і тої барви я не скину нізащо, не продам за ніякі почесті" [12, с.  80].

Що ж стало причиною того страшного відступництва супроти власної совісти "яко русина"? Чому він втратив те, що абсолютно безпомильно сам як Гаврило Русин визначив для блага нації: "моральна сила, знання справи, любов до батьківщини і самопожертвування"? Гадаємо, що значною мірою спричинилися до цього суспільно-політичні обставини та індивідуальні особливості характеру. Як вторинні чинники долучилися і персональні впливи москвофільського греко-католицького церковного діяча М.  Малиновського, московського протоієрея з посольства у Відні М. Раєвського, галицьких істориків-москвофілів А. Петрушевича та Д.  Зубрицького, московського історика М.  Погодіна як ідеолога російського панславізму.

Як блискуче зауважив І.  Франко, "Перший удар на ту громаду показав відразу її слабкість і брак дійсної ідейности, брак охоти і здібности до боротьби" [16, с.  220]. Замість боротьби запропоновано "мир" через програмовий вірш типового галицького ренегата, "світоча" москвофілів І. Гушалевича "Мир вам, браття", що на 30 років став програмою для тисяч галицьких інтелігентів [1]. Відтак із гущі москвофільства "повиринало багато спеціялістів від роблення миру і згоди, багато підлих спекулянтів, кар'єровичів, інтриганів. І кождий русин поневолі мав запитувати себе: невже й з усім тим хробацтвом треба мати мир і згоду, а не ворогування і боротьбу?" [17, т.  35, с. 11].

Чи не про те саме кричить сьогодні з рекламних носіїв та змі так звана "партія миру" Медведчука та опоблоку (розумій путінського окупаційного блоку), чи не те саме керувало більшістю суспільства після Майдану, який, на їхню думку, треба була припиняти і шукати компромісів та порозуміння? Іван Франко називає це гімном "рутенського фарисейства, що під шумними фразами любить ховати зовсім не блискучі, дрібні, самолюбні та брудні заходи, того самого рутенства, що підняло у нас свою голову і швидко показало себе силою, забруднило та висмоктало народний рух і верствою рідкого болота покрило всю історію Галицької Руси на довгі десятиліття" [17,  т. 35, с. 12−13]. Чи не спроєктовані ці слова генія в модерновий політпроєкт, показово названий Самопоміч, бо помочі від нього для України не може бути саме через його рутенсько-фарисейську сутність? Сьогодні саме ця сила є лобістом мовного закону (5670д), що знищує державний статус української мови.

К. Студинський, який опублікував промовисте листування з Яковом Головацьким, залишає питання відступництва галицьких інтелектуалів відкритим: "Що повело Якова Головацького, члена "руської трійці" до обєдинительного табору, ми не можемо на певно сказати. Чи був се акт вдячности для Зубрицького, який, без відомости Головацького, вніс в його імени просьбу о професуру і в сей спосіб видвигнув його на се становисько, чи відгривав тут вплив Зубрицького, або Погодіна, чи склались на те політичні події, – все те для нас поки що невияснене" [5, с.  СХLIV].

Натомість Іван Франко у своїй блискучій і купюрованій у совєцькі часи статті "Стара Русь" (1906) разом із глибокою аналітикою кризи суспільно-політичної думки в Галичині та в Угорській Русі після 1848 року (йдеться передусім про ідейну прірву між 1848 і 1851 роками, "що зламала, зістарила нашу Русь, що з гарячих молодців та борців 1848 року зробила похилих дідів", с. 192) розглядає причину цієї кризи таки в ментальній площині постійної сліпоти щодо власного джерела сили та пошуку сторонньої підтримки: "Почуття безсильности і безнадійности, почуття якогось невилазного загрузнення в болоті, зневіра в свої сили і в можність тривкого порозуміння з найближчими людьми, гарячкове шукання союзників, помічників, протекторів та меценатів скрізь, тільки не там, де лежить натуральне джерело сили та відродження, і ненастанний лемент: "Ой, помогите, любезнейшие братцы!" [16, с.  191].

Щодо персоналістичного чинника, то І.  Франко неабияк проливає світло на роль Якового брата Івана Головацького, що був "невисоким маніпуляційним урядником" у Відні, працював там у москвофільському "Вістнику" та все "чіплявся за поли щораз нових великих панів" – себто був типовим холуєм та зрадником: "...такий чоловік був як не можна краще підготований на те, щоб відіграти ролю політичного агента в тих бурливих часах" [16, с. 198, 202-203]. І це підтверджує видане К. Студинським листування з Яковом Головацьким упродовж 1850-1862  рр., де листи брата Івана посідають чільне місце: "Основним рупором москвофільства, що голосив з Відня, зокрема, з часопису "Вістник", був брат Якова Головацького Іван" [5, с. ХХХVIII]. Саме він, прикриваючись ідеєю спільної церковнослов'янської мови, готував ґрунт для панування в Галичині так званої "великоруської" мови.

Як відомо, після революції "весни народів" 1848 року наступила контрреволюція, що остаточно запанувала після заклику австрійців до Росії приборкати відцентрову революцію в Угорщині. Революцію приборкано! Як наслідок, улітку 1851 року розпущено Головну Руську раду – і на десятиліття запанувала стара система австрійського абсолютизму, що запустила з новою силою польські окупаційно-колонізаційні процеси у Львові, що відлунюють і зараз у дикому намаганні поляків накинути українцям шовіністичний польський погляд на нашу, українську історію. Себто, як і сьогодні, "львівська Рутенія показалася зовсім безопірною і непорадною", чорною хмарою її вкрила "загальна апатія та політична безкритичність" [16, с.  223]. Саме ця "львівська Рутенія" з допомогою зрадника з Відня Івана Головацького та його брата Якова намагалися "затоптати в болото" ідеали революції 1848 року, "не тямлячи, що тим самим підрізує свій корінь, засипає джерело живої води, без якої неможливий її ріст" [Там само].

Щойно відроджена, слабка і хитка віра русинів (українців) у себе, зокрема інтелектуально-духовного проводу, зазнала краху: "Вони стратили віру, щоб наш нарід своїми власними силами міг коли дорівняти Полякам, їх напав страх, що Поляки готові наш нарід зовсім спольщити" [7, с.  7]. Не маючи морально-духових та економічних сил вистояти перед польським натиском, підсиленим позірною австрійською нейтральністю в польсько-українському протистоянні, ці високі прошарки українського суспільства, духівництво та інтелектуали, шукали порятунку в начебто єдиновірній Московії та начебто спорідненій із нею мові. Незрілість національного самоусвідомлення, чужа австрійська держава, сильний польський гніт і як наслідок політична депресія в постреволюційний час і реставрація австрійського абсолютизму 1849-1859 років призвели до навального у Львові (як і в Галичині, Буковині, Закарпатті) москвофільства. Наголосимо, що москвофільство зародилося у середовищі саме української (руської) інтелігенції і, як слушно доводить І. Франко, не мало під собою "хлопської" основи [11, с.  116; 16, с.  193-196].

У газеті "Слово" 1866 року (редактор Б.  Дідицький) було відверто проголошено курс на злиття з Росією: "...наш нарід і нарід російський, се один нарід, а наша мова і мова російська, се одна мова" [7, с.  8] (порівняй із констатацією цього ж ще 1621 року в галичанина, православного митрополита Й.  Борецького (1620-1631) в праці "Протестація": "Природніше було і патріярхові, і нам, і козакам діяти на боці Москви, з якою у нас одна віра і служба Божа, один рід, одна мова і спільні звичаї" [13, с.  290]). Неспинні грошові субсидії з Росії в інформаційно-видавничу і науково-освітню царини лише максимально посилювали цю нову залежність. Абсолютна більшість львівської так званої інтелігенції та тодішній провід греко-католицької церкви змосквофілилися! Звідси їхні численні установи: Ставропігійський інститут, Народний Дім у Львові, Галицько-Руська Матиця, Товариство ім.  Качковського, часописи "Слово", "Русская Рада", "Наука", "Галичанинъ", "Проломъ" та ін.

Отож Я.  Головацький, що мав всі можливості в університеті викладати українську словесність, перетворився в нудного зневіреного вченого: "...в той час у його душі вже померкли колишні ідеали, а в серці не лишилося ні запалу, ні віри [...]. Великі можливості були втрачені назавжди" [9, с.  101]. Показником цієї зради і зневіри у спроможність українців до самостійного розвитку відразу стала МОВА. Із 1851 року він переходить у своїй викладацькій діяльності на катедрі української мови (задля цієї мови вона була створена!) з народної мови на горезвісне "язичіє" – гібридну мішанину церковнослов'янської, староукраїнської та ін. мов, бо мовляв, "не на утлім дереві самого простонародного язика побудуємо храм народного просвіщеня" [9, с.  95].

Як згадує Огоновський, "В університетських викладах не сповнив Головацький своєї обітниці про плян лєкций, який розвинув у своїх вступних "преподаваніях". Він говорив з катедри широко, на основі твору Шевирйова, про старинне письменство та доходив у своїх викладах щонайбільше тілько до ХV віку, о митр. Григ. Цамвлака. Про письменників нового періоду не говорив він майже нічого. Доперва в лїтнім семестрі 1863 р. читав він виклади про літературні твори від р. 1772. Студенти фільозофічного факультету рідко коли вписували ся на його виклади і лише студентам богословія приказувала митрополича консисторія, слухати лєкций руської мови і письменства, але і они вдоволяли ся тим, що на виклади Головацького висилали з поміж себе по черзі лише по кілька своїх відпоручників". Відтак додає Кирило Студинський: "Лєкциї Головацького на унїверситетї були крайно сухі, держані мовби від нехочу. До відродженя письменства на рідній мові Головацький не загрів нікого, бо і сам дуже вчасно перестав до сеї ціли стреміти. Над писанями новійших українських і галицьких письменників переходив він у своїх викладах до порядку дневного – а сею неґативною роботою він учив молодіж легковажити перші літературні почини, на яких росло наше духове житє. В обєденительнім напрямі Головацький на унїверситетї не виступив одверто, слухаючи пересторог свого брата Івана Головацького" [5, с.  СIII]. Про "мертвеччину університетських викладів Головацького" пише також Наталя Кобринська, наголошуючи, що саме в пік відступництва цього чоловіка виходить у Ляйпцигу знаменита книжка "Новые стихотворенiя Пушкина и Шевченки" (1859) з ідеологічно програмовими творами "Кавказ", "Посланіє", "Заповіт" [8, с. 22].

Натомість Головацький провадив "обєдинительну пропаґанду" через катехитів та учителів на гроші відомого москвофіла М.  Качковського, а згодом зініціював видавництво так званої "Семейнои библиотеки", що заводила "до нашого письменства великоруську мову" [5, с.  СХVII]. На щастя, це видання не мало успіху в Галичині ("хахлаки", як свідчить сам Я. Головацький і Д.  Зубрицький у листах до М. Погодіна, всупереч щедрим грошовим винагородам М. Качковського і М. Погодіна, її не читали). Про це опосередковано промовляє обурлива стаття Я.  Головацького ("Литературный споръ de lana caprina") щодо мови цієї "Семейнои библиотеки". Професор руської мови злостиво дивувався, що люди "такъ задерливы, что не могутъ воздержати ся от гнева, если кто небудь...напишетъ место якъ – какъ, или вместо що – что и тем подобныя безделицы или дурницы". Він бо переконаний, "что на Руси отъ найдавнейшихъ временъ служилъ церковный языкъ первымъ и единственнымъ руководствомъ и что простонародный выговоръ никогда, и даже самому Г. Правдолюбу не служитъ руководствомъ" [5, с.  СХХII].

Проте найбільший шок викликає лист редактора київського "Вестника Юго-западной Россіи" шовініста Ґоворського до Я.  Головацького (ймовірно 1866 рік), який Головацький намагався опублікувати спершу в тому ж москвофільському "Слові", а потім у "Сербскому Дневнику" (Новий Сад), але отримав відмову: "Вы не можете поверить, с каким презрением относятся теперь к сепаративной шайке последователей гибельного для целости России учения Костомаровых, Кулишей, Основы, Шевченка и других все малороссийские помещики и духовенство. Имена их произносятся с проклятием с тех пор, когда узнали, что эти выродки из русской семьи под благовидным предлогом обучения народа на простолюдинном его наречии, котрому вздумали было дать право гражданства под именем малороссийского языка, хотели приготовить народ к расторжению неразторжимого никакими человеческими усилиями естественного союза с великороссами и к слитию, во вред всего славянского мира, с латинствующими поляками" (виправлено за чинним московським правописом – І. Ф.) [5, с.  CLVI].

Із 1866 року він остаточно вливається до табору москвофілів і збирає пожертви "на поддержку русского дела в Галиции", що призводить до його звільнення з університету, де він встиг побувати і деканом (1858-1859), і ректором (1864), себто мав виняткові можливості розгорнути колосальну роботу з розвитку української народної мови... Натомість, як слушно зауважив К.  Студинський, "Робота Головацького була нещастєм для галицької Руси. Серед його страшних промахів не лише розстрій між руською суспільностию в Галичинї, не лише знеохочували ся і деморалїзували ся люди, але й упадала руська справа, а галицька суспільність тратила права та привілеї, якими наділено її в 1848 і пїзнїйших роках. Зручний політик і свідомий польський патріот Ґолуховський умів використати кожний крок Головацького в користь свого народа" [5, с.  СLIХ].

Переїхавши з родиною до Московії, він очолив "Археографічну комісію для розгляду древніх актів", систематично писав до галицьких, фінансованих з Московії москвофільських органів "Слово", "Пролом", "Беседа", "Страхопуд". В останньому з них 1887-1888 рр. він опублікував принизливий для українців твір начебто від Маркіяна Шашкевича "Не-Овидовы Heroides" ("Посланіє Маркіяна къ своимъ просвитнымъ интерпретамъ"), що вражає своїм цинізмом. Поряд зі злісною зневагою до всього українського (найбільше ненавидять те, що зрадили!), зокрема гетьманів І. Мазепи та І. Виговського, він ще й висміює фонетичний правопис свого колишнього побратима М. Шашкевича від його ж імени...[13, с.  199-201].

Як свідчать сучасники, на схилі літ Я. Головацький начебто гірко розкаювався за свою зраду, звинувачуючи в цьому ідейного батька галицького москвофільства історика Дениса Зубрицького, проте, видається, що за бáтьків переступ сповна заплатили його діти: син Ярослав, судовий слідчий, наклав на себе руки; син Всеволод, відомий своїм вільнолюбством, не міг як лікар знайти роботи в Росії; а доньку з політичних мотивів ув'язнено в одиночній камері. Прохання до царя помилувати залишилося без відгуку. Цей моральний удар і призвів до смерти Головацького. Як справедливо висловився Іван Франко, його "пожвякало і виплюнуло галицьке москвофільство" [9, с.  105].

Отже, показовий і шкідливий для суспільства світоглядовий регрес Я. Головацького як чільного представника українського національного відродження кінця 30-х-40- х років і типового ренегата-москвофіла у 50-і-80-і роки ХIХ ст. засвідчує не поодиноке персональне історичне явище, а наскрізну історичну й сучасну тенденцію зрадофільства як невиліковної ментальної хвороби самозаперечення, самоприниження і як наслідок – неминучого самознищення. Це явище, що має передусім психологічну, а не соціяльну природу, очевидно доведеться "ізживати" (за Є.  Маланюком) ще дуже довго.

1. Баган О. Іван Франко про галицьке москвофільство (Націософський етюд) / [Е-ресурс]: http://vgolos.com.ua/blogs/ivan-franko-pro-galytske-moskvofilstvo-natsiosofskyj-etyud_292142.html,

2. Возняк М. Передмова Головацького до викладів української філології (В 60-ліття керування кафедри української мови у Львівському університеті) // Діло. 1908. 31 (18).ХII.

3. Гнатюк М. Метаморфози Маркіянового сподвижника. Яків Головацький: від "Русалки Дністрової" до москвофільства / [Е-ресурс]: https://day.kyiv.ua/uk/article/ukrayina-incognita/metamorfozi-markiyanovogo-spodvizhnika,

4. Єфремов С. Історія українського письменства. Видання четверте, з одмінами й додатками. Т. I-II. Ню Йорк, 1991.

5. Кореспонденция Якова Головацького в лїтах 1850-62 // Збірник фільольоґічної секції Наукового товариства імени Шевченка. Т. VIII. Видав Др. Кирило Студинський. Т. I. Львів, 1905.

6. Лесюк М. Становлення і розвиток української літературної мови в Галичині. Івано-Франківськ, 2014.

7. Лозинський М. Українство і москвофільство серед українськ-руського народу в Галичині. Стрий, 1994.

8. Новые стихотворенія Пушкина и Шевченки. Лейпциг, 1859. К., 1990.

9. Петраш О. Подвижники української ідеї. Маркіян Шашкевич та його побратими. Тернопіль, 1996.

10. "Русалка Дністрова": Документи і матеріали. К., 1989.

11. Сухий О. Галицькі москвофіли в оцінці Івана Франка // Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин. Львів, 1998.

12. Стеблій Ф. Галичина на перехресті історії. Постаті. Львів, 2011.

13. Студинський К. Псевдо-посланіє Маркіяна Шашкевича. Відбитка з ЗНТШ. Т. 153. Львів, 1935.

14. Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. К., 2001. Т. II. Кн. 2. Перша пол. ХVII ст.

15. Франко І. "Ідеї" й "ідеали" галицької москвофільської молодежі // Будівничий української державности. Хрестоматія політологічних статей Івана Франка / Упоряд. Дмитро Павличко. К., 2006.

16. Франко І. Стара Русь / Покажчик купюр. К., 2009.

17. Франко І. Зібрання творів: у 50 т. К., 1976-1986.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.