20 листопада 2021, 13:38

БАЗАР 1921: 100 років ГЕРОЇЗМУ і ТРАГЕДІЇ

Надій не лишалося ніяких.

Тепер ішла мова лише про гідну смерть
...

Гриць Рогозний

100 років самотности національного здвигу українців. Сьогодні одна частина країни воює – инша паразитує. Одні з усіх сил просувають національну ідею – инші з не меншою силою її знищуть, нейтралізують, оббріхують, використовують в ницих інтересах. Історія столітньої давнини зловісно дихає нам в обличчя: трагедія і героїзм Базару з 360-ма воїнами розстріляними московськими бандитами впритул – це сьогоднішній Іловайськ, де мішенню стали майже ті ж 366...Отже, історія – це те, що завжди, якщо нація не відплачує за смерть своїх найкращих синів.

21 листопада 1920 року Армія УНР (а це 26 тисяч воїнів) з боями відступила за Збруч і була інтернована польською владою. Проте в окупованій більшовиками Україні боротьба тривала: 1921 року діяло близько 40 тисяч повстанців з відсутнім центром координації. С. Петлюра визнав найвищим військовим і цивільним органом національної влади в Україні Всеукраїнський центральний повстанський комітет на чолі з Іваном Чепілком (1880-1921). Проте у вересні 1921 року чекісти під виглядом посланця Єлисаветградського повстанського комітету завели до цієї структури чекіста Сергія Даниленка, який отримав доступ до всієї інформації про підготовку повстання в Україні. Наслідок: 28 серпня 1921 року їх викрито і 39 осіб знищено.

В середовищі інтернованих не могла не визріти ідея допомогти повстанцям в Україні, щоб визволити країну від большевиків: "Краще там на Україні згинути, ніж тут примирати добровільною смертю в ляхів" (3, с. 15).

23 жовтня 1921 року у Львові створено "Штаб Повстанської армії на Україні" на чолі з генерал-хорунжим Юрком Тютюнником і начальником штабу полковником Юрієм Отмарштайном. Усупереч думці польських офіцерів та українських військовиків на зразок полковника О. Вишнівського чи Є. Коновальця, які знали, що в Україні розгромлено центр повстання, а людність деморалізована, – провід УНР ухвалив рішення про Другий зимовий похід.

Сформовано три групи: Бессарабська, Подільська і Волинська: "Окремо треба сказати про стан взуття і одягу тих старшин і козаків, що відбули на повстання. Взуття: 35% цілком роззуті (босі), а решта в дуже кепському стані. Одяг: 50% без шинелів, одяг решти старшин і козаків старий і подертий" (з рапорту Ю. Тютюнника до Симона Петлюри від 2 листопада 1921 р.; 4, с. 82).

Волинська група на чолі з Ю. Тютюнником 4 листопада 1921 року перейшла польсько-радянський кордон. Радости повстанців, які опинилися на рідній землі, не було меж:

"Був прекрасний приморозний осінній ранок. Сонце світило нам в очі, немов вітало ясно й радісно наші перші кроки по рідній землі. Всі звернули на це увагу. По колоні пронеслося: "Яке ясне українське сонце! Слава українському сонцю!" Всіма опанувала загальна радість. Колона прискорила кроки... Полковник Отмарштайн п'янів від радости" (полковник Роман Сушко, командир однієї з повстанських бригад: 2).

Перший серйозний бій під Коростенем закінчився поразкою. Попри те, як згадує Гриць Рогозний: "Нищився всякий, хто попадав до наших рук. Весь шлях армії був устелений трупами червоних вояків і комісарів" (3, с. 55).

Серед узятих полонених знаковий діялог з колишнім старшиною армії УНР, що, зрадивши, демонструє чуда української гідности, викуповуючи зраду власною смертю:

"Брати! Я українець...Говорю це не для того, щоб просити пощади. Знаю, що її не заслуговую. Болить мені душа!... Я бувший старшина український... Зрадив своїх... Козаки, слухайте старшин! Б'єтеся за свою справу...Одне молю, не вішайте...Стріляйте..." (3, с. 62-63).

Після здачі Коростеня Ю. Отмарштайн радив Ю. Тютюннику повертатися до Польщі. Натомість Ю. Тютюнник вирішив іти на Київ, щоб з'єднатися з Подільською групою. Рішення стало фатальним. Сили ворога перевищували Армію УНР в 40 разів!

17 листопада 1921 року оточена група біля села Малі Міньки вступила в особливо жорсткий бій з кавалерією Г. Котовського (9-а кавалерійська дивізія). Загинуло близько 400 повстанців, у полон захоплено – 537, до розстрілу засуджено 360 (1). Порівняймо з Іловайською трагедією і героїзмом 6-31 серпня 2014 року: 429 поранено, 300 полонено, 19 зникло безвісти, 366 загинуло (з них 254 особи розстріляно в притул на марші).

Всіх оточених очолив полковник Іван ГАЄВСЬКИЙ – вони боролися до останнього набою: "Большевицькі кулемети на тачанках під'їхали близько і, бачучи, що ми вже не маємо чим відбиватись, строчили по нас... Кіннота оточила село уже з усіх боків і тікати вже було нікуди. Серед нас було багато поранених та забитих, все перемішалось, кіннота большевицька рубала наших полонених, коли під'їхав Котовський і заборонив рубати, а начав брати в полон. Кіннота зібрала всіх живих в одну кучу, а ранені ще лишилися на полі, декотрі з них були добиті большевиками. Це продовжувалося до 2-х годин ночі" (хорунжий Спартак: 2).

На ніч їх закрили в церкві села Малі Міньки, де Г. Котовський проводив допит і змушував заповнювати анкети: національність (85.88% українців), місце народження, освіта, родина, військова служба. Саме українська мова в устах воїнів ставала для них вироком:

"На другий день... нас вивели на двір, построїли по два, явився Котовський і Гаркавий. Котовський заявив, що, хто служив в червоній армії – вийшли в перед. Вийшла більша половина. Цих знов построїли по два і стали перевіряти коли і в яких частинах вони служили. Були такі, що мали документи про службу в большевицькій армії і показували ці документи, але ж коли вони відповідали Котовському на українській мові, то він відправляв на розстріл, кажучи, що "там тебя зрозуміють". Гаркавий, коли до нього звертались по українськи, питав чи давно він став українцем і теж відправляв на розстріл" (хорунжий Спартак: 2).

Під селом Базар большевики змусили селян викопати глибоку й велику могилу. Першу партію до розстрілу вивели 21 листопада. Запропонували покаятися і перейти до червоних. Слово взяв воїн СТЕПАН ЩЕРБАК:

"До вас служити не підемо. Стріляйте. Український народ вам цього не пробачить" (2). Розстрілювали невеликими групами 22 і 23 листопада: "Ранених не добивали, а кидали живцем до ями, разом з забитими – закидуючи скривавлену масу людлей грудами замерзлої землі, що ще довго ворушилася...це були вже відрухові конвульсії конаючих людей – злегка присипаних землею. В час розстрілу всі засуджені проявили надзвичайну мужність. Вмирали в обіймах, співаючи: "Ще не вмерла!..." (1; 3, с. 76).

Розстріляли 360 воїнів! Наймолодшому Олександру Барбарину – 16! Більшість із Київщини, 5 – з Галичини. Більшість – українці. Вісьмох полонених командирів вивезли для допитів до Києва. Знищили.

Серед командирів однієї сотні був німець – старшина, поручник, що є неабияким прикладом для теперішнього москвомовного мотлоху на восьмому році сучасної московсько-української війни: "У найтяжчі менти він завжди, ніби якась мара, з'являвся зі своїми кулеметами на допомогу. Не володіючи добре українською мовою, він одначе дуже не любив, коли хтось говорив зі старшинами по московськи... "касапи похані" (3, с. 57).

Після цієї поразки Ю. Тютюнник прорвався зі штабом, кінною сотнею і тяжко пораненим на передніх підводах до Польщі (близько 120 осіб).

Хто цей чоловік, Юрко Тютюнник? Передусім нащадок Тараса Шевченка: онук сестри Тараса Шевченка – Ярини. Йому належать програмові слова, якщо ми хочемо відбутися як нація в національній державі: "Пригноблена нація – визволяючись, перш за все мусить встановити національну диктатуру" (4, с. 114).

Ю. Смолич у книзі спогадів "Розповідь про неспокій", пишучи про диспут навколо виходу його роману "Фальшива Мельпомена" (1928 р.), згадує: "З глибини залу, від вхідних дверей попрямував до трибуни якийсь не відомий мені чоловік: невисокий на зріст, але кремезний, з широкими плечима й чіткою, військової муштри ходою. Його чисто виголене підборіддя було майже квадратове, на лоба спадав русявий чубчик, сірі глибокі очі поглядали якимсь холодним сталевим блиском – пильно і пронизливо.

- Хто це? Хто це? – питали всі один в одного: ніхто цієї людини не знав

- Ваше прізвище? – поцікавився й голова, коли оратор став на трибуні.

- Мене звуть Юрко Тютюнник.

- Що за ідіотські жарти! – гукнув хтось із першого ряду.

- Ніяких жартів, – відказав чоловік на трибуні, – я той самий Тютюнник. Тут розійшлися думки з приводу визначення ідейного сенсу роману: частина промовців вважає, що автор картає, ганьбить та засуджує націоналістів, інші, навпаки, що автор націоналістів ідеалізує, ошляхетнює, отже, наче й виправдовує. Можливо, авдиторію буде важливо почути й мою думку? Вважаю себе дещо компетентним у цьому питанні:

Я був не тільки лідером націоналізму, а й командиром армії націоналістів та керівником націоналістичного підпілля. Отже, маю певний досвід у цій справі (...). Заявляю: коли б отакою, як описано в роомані, виявилася у своїй підпільній діяльності боївка націоналістів, яких я посилав у підпілля на Україну (...), то я наказав би тих нікчем розстріляти!" І пішов із трибуни геть!"
(4, с. 105).

Народився 20 квітня 1981 року в селі Будище Звенигородського повіту в селянській родині колишніх кріпаків Йосипа й Марини. Навчався в агрошколі в Умані. Із 1913 року на військовій службі в Сибірському стрілецькому полку (Владивосток). 1915 року закінчив військову службу в місті Горі (Грузія). Останнє звання в московській армії – прапорщик.

Після утворення Української Центральної Ради бере участь в українізації частин московської армії. 1917 року заснував Український військовий клуб, що згодом перетворився на 1-й Сімферопольський полк ім. П. Дорошенка. 31 травня загальне засідання Сімферопольського клубу на чолі з прапорщиком Тютюнником постановило: "Негайно відтелеграфувати військовому міністру про те, що зорганізувався український запасний полк м. Сімферополя в кількості 5811 солдатів і 36 офіцерів, які просять затвердження".

Після такого маніфесту української військової сили Тютюнника переведено до Катеринослава в 228-й запасний полк. Проте на ту пору Ю. Тютюнник вже був обраний делегатом від Сімферопольської залоги на Другий Всеукраїнський військовий з'їзд, де його обрано членом Центральної Ради. Залишившись у Києві, підтримував найрадикальніші течії в Центральній Раді. Саме тоді в його свідомості формується погляд на революцію як на національний зрив народу.

З січня 1918 року, після захоплення Києва большевиками, повертається на Звенигородщину для організації Вільного Козацтва і стає його отаманом (до 20 тисяч повстанців). Веде нещадну боротьбу з більшовиками, німцями, денікінцями. Видає універсал зі знаковим посилом, що не менше злободенний сьогодні: "Народе український₴! Народе змучений!...замість землі і волі тобі насильницьки нав'язують комуну, надзвичайку й комісарів з московської обжорки і тої землі, де розп'яли Христа..." (4, с. 23-24).

1918 року арештований і кинутий до Лук'янівської тюрми (період Гетьманату). Підняв повстання в тюрмі – як наслідок в'язні захопили частину Києва і дали змогу військам Директорії зайти до міста.

8 листопада 1919 року С. Петлюра призначив Ю. Тютюнника командувачем армії УНР.

Був одним з ініціяторів та керівників Першого Зимового походу, за що отримав орден "Залізного Хреста". 5 жовтня 1920 року здобув генеральське звання (генерал-хорунжий).

Після інтернування українських частин до Польщі С. Петлюра доручив йому сформувати апарат Партизансько-повстанського штабу. 22 червня 1921 року штаб переїхав до Львова, де почалася підготовка плану Другого Зимового походу на територію України: "Перед очима цілого світу ми здаємо іспит і покажемо, що наймитами у чужинців уже ніколи не будемо. Ми є окрема нація, чуємо в собі силу, в нас палає любов до свого краю і ненависть до ворогів його" (з листівки в перші дні повстання).

Останні роки життя

Першу половину 1922 року жив у Львові, в готелі Жорж, де співпрацював із Вісником Д. Донцова. Під псевдо Г. Юртик опублікував: "Звенигородський кіш Вільного Козацтва", "Другий всеукраїнський військовий з'їзд", "Перший універсал", "Перший Сімферопольський полк ім. гетьмана П. Дорошенка", "Стихія", "Творимо!", "Зимовий похід. 1919-1920", Коломия, 1923 (мемуари).

Влітку 1922 року большевики в Україні створили фіктивний орган "Вища військова рада", куди завербували людей з оточення генерала, щоб його захопити (Й. Добровський, Г. Заярний, М. Очеретько, Ю. Пирогів). Цетром збору інформації проти Тютюнника було Представництво УСРР в Польщі, зокрема канонізовані радянські письменники Ю. Яновський і О. Довженко. Керівник цієї фіктивної організації М. Дорошенко закликав Ю. Тютюнника очолити революційне повстання в Україні. Спершу зволікав, проте 16 червня 1923 року після переправи через Дністер Ю. Тютюнника заарештовано. Для широкої публіки повідомлено, що він здався добровільно задля співпраці з урядом УСРР.

Москва наполягала на розстрілі. В Україні вважали, що його слід використати у своїх інтересах. Чекісти організовують його зустріч у камері з дружиною і малою донькою і ставлять ультиматум: або лист, або усім смерть. 15 серпня оприлюднює звернення "До всіх українських вояків, перебуваючих на еміграції" і пише покаянного листа В. Затонському. Помилувано.

Переїздить до Харкова. Працює сценаристом у Всеукраїнському фотокіноуправлінні (зокрема фільм "Звенигора"). У художньо-документальному фільмі "П.К.П." – "Пілсудський купив Петлюру" грає самого себе...: "Замість історичної драми, де вони брали участь як воїни, їм довелося на баских конях перед кіноапаратами витанцьовувати образливий для їх гідности водевіль. У цій країні переможені не мають права на честь і минуле. Своє минуле вони мають самі спаплюжити і спотворити" (адвокат О. Семененко; 4, с. 104).

12 лютого 1929 року арештований, де повідомив на допиті: "Від своїх поглядів не відмовлявся і досі не відмовляюся. Якщо позиції Донцова не змінилися, то я до них ставлюся, як і раніше – тобто поділяв і поділяю" (4).

Звинуватили в "пропаганді українського фашизму та приховуванні контрреволюційного елементу". Розстріляний 20 жовтня 1930 року. Така страшна плата за боротьбу за свою національну свободу.

То чи був Другий Зимовий похід поразкою чи помилкою? Найбільше право складати цьому оцінку можуть лише його учасники:

"...в анналах боєвої історії Української Армії ˂бій під Базаром˃ буде колись записаний, як клясичний приклад її незрівнянного героїзму" (3, с. 69).

П.Н. У понеділок, 22.11.21, на каналі НТА студія "Гену українців": Базар 1921: 100 років ГЕРОЇЗМУ і ТРАГЕДІЇ.

Базар та Іловайськ невіддільні. Історія – це неспокутувані і невиправлені помилки. Не може змінюватися наша історія, якщо ми не змінюємо лінії своєї поведінки. Історія – це кожен наш день. Навіть більше: сучасне – це лише мить, записана в літописі історії. Історія надто жорстка Пані, аби з нею сперечатися чи щось їй доводити. Хіба приймати і змінювати цю летючу мить життя.

1.Бій під Малими Міньками. Вікіпедія. Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%96%D0%B9_%D0%BF%D1%96%D0%B4_%D0%9C%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D0%BC%D0%B8_%D0%9C%D1%96%D0%BD%D1%8C%D0%BA%D0%B0%D0%BC%D0%B8 (дата звернення 20.11.21)

2.Гінда Володимир. Невідомщена трагедія під Базаром. Режим доступу: https://zbruc.eu/node/58900 (дата звернення 17.11.21)

3.Рогозний Гриць. Базар. Івано-Франківськ: Лілея НВ, 2019. 94 с.

4.Шатайло Олег. Генерал Юрко Тютюнник. Львів: Світ, 2000. 144 с.

powered by lun.ua

БАЗАР 1921: 100 років ГЕРОЇЗМУ і ТРАГЕДІЇ

Надій не лишалося ніяких. Тепер ішла мова лише про гідну смерть... Гриць Рогозний 100 років самотности національного здвигу українців...

МОВА СЬОГОДНІ – ЦІНА ЖИТТЯ

Мова – кордон і зброя, дім і фортеця, шлях з минулого в майбутнє – в безсмертя. І.Ф. Особливість українських реалій в тому, що саме МОВА тривалий час заступила собою відсутність Української Держави...

СВІТЛІЙ ПАМ'ЯТІ ВИДАТНОГО НАУКОВЦЯ і ПОЛІТИКА ВОЛОДИМИРА КУБІЙОВИЧА (23.09.1900-2.11.1985)

Найкращою зброєю поневоленого народу в часи миру є наука. В. Кубійович 23 вересня 1900, Новий Санч, Лемківщина, Україна, тепер Польща -2 листопада 1985, Париж...

З НАГОДИ УРОДИН ОЛЕНИ КУРИЛО

Олена Курило – чужинка родом, що визначила мовну норму української мови у ХХ-ХХI столітті. Навчала не правил, а любови до нашої мови...

Люстро для Д. Разумкова: мова як лакмус світогляду

У контексті неминучого самопоїдання павуків у банці, себто відставки голови Верховної Ради Разумкова, – варто нагадати про його ставлення до української мови та хоч якось отямити його теперішніх наївних адораторів...

Зеновій Красівський: аристократ націоналістичної ідеї

Я твердо переконаний, що права народу ніхто ніколи не підносив нікому на тарілці. Той стан, у якому перебуває нарід, є наслідком обставин і потенції його духа...