Історія, що творить: 950 років від дня відходу св. Антонія Печерського
Антоній не мав ні золота, ні срібла,
але всього досяг словами та постом...
літописець Нестор
7 травня минає 950 років від дня відходу у вічність Антонія (Антипа) Печерського (близько 983 – 7 травня 1073). Подія тисячолітньої давнини, що має концепційний перегук сьогодні в царині духовного звільнення українців, вкотре підтверджуючи, що минуле не минає, а животворить в найнесподіваніших сенсах і формах.
Антоній Печерський. Християнський святий. Той, що приховував свої чудодійні справи і навіть після смерти накликав кару на ворогів. Засновник Києво-Печерського монастиря, печерного монастиря на Болдиних горах у Чернігові та будівничий Собору на честь Успіння Пресвятої Богородиці. Родоначальник організованого українського чернецтва та співавтор його статутного існування.
Нестор, що був головним ченцем-літописцем Печерського монастиря, так згадує про його народження: "За князювання самодержця Руської землі, благовірного великого князя Володимира Святославича, зволив Бог показати світильника Руській землі і наставника інокам Був-бо один благочестивий чоловік із града Любеча (на Чернігівщині – І.Ф.), в якого замолоду вселився страх Божий, і бажав він набути чернечого образу..." (4, с. 491).
Припускають, що він народився 983 р. і згодом виявив бажання служити Богові через чернечий сан. У пошуках чернечої істини вирушив на Святу гору Афон – осередок чернечого життя. Там жили подвижники духу, постом та молитвою досягаючи внутрішньої гармонії. Обійшовши чи не всі афонські монастирі, Антип в одному з них прийняв постриг і отримав ім'я Антоній: "Прийшов до однієї обителі з тамтешніх монастирів і молив ігумена, аби наклав на нього янгольський образ іноцького чину. Ігумен же, прозрівши в ньому майбутні добродійства, згодившись, постриг його і нарік йому ім'я Антоній..." (4, с. 491).
Антоній не був першою руською людиною на Святій горі. Уже в першій половині XI ст. русини-українці на Афоні були згруповані в монастирі Ксілурга ("Деревообробника"). 1947 року опубліковано афонський документ від 1016 р., що підписаний "Герасимом ченцем, Божою милістю пресвітером і ігуменом обителі Руської" (3).
За час свого служіння на Афоні він заслужив повагу серед ченців. Відтак ігумен повелів Антонію: "Іди назад в Русь, аби там бути іншим на успіх і утвердження. І буде на тобі благословення Святої Гори" (4, с. 492).
1013 року Антоній прибув до Києва. Відвідавши чернечі обителі, він не вподобав собі жодної й оселився в окремій печері в Берестовому, що в передмісті Києва. Після смерти князя Володимира Великого (15.07.1015 р.), коли почалася боротьба за владу (Святополк убиває своїх братів Бориса та Гліба), Антоній, не приймаючи братовбивства, покидає свою обитель і знову мандрує на Афон.
Повертається після утвердження на престолі Ярослава Мудрого (1015-1018, 1019-1054) й обрання 1051 р. митрополитом (1051-1054) першого з місцевих ченців русина Іларіона (у чернецтві Никона Великого), який у цьому Берестовому і викопав першу печеру: "І тут розкажемо, чому Печерський монастир так названо: коли боголюбивий князь Ярослав уподобав Берестове і церкву Святих апостолів сущу там, і попів багатьох прикликав, то між ними був пресвітер на ім'я Ларіон, муж благий, і книжник, і пісник. І ходив він з Берестового на Дніпро, на пагорб, де нині старий монастир Печерський, і тут молитви діяв. А був ліс тут великий, і викопав він тут печерку малу, двосаженну, і, приходячи з Берестового, одспівував церковні години і молився тут Богу потай. Потім же вклав Бог князю в серце добрий намір, і поставив він його митрополитом у святій Софії, а ся печерка так осталася" (5, с. 6).
Щодо Іларіона, то призначення його на посаду митрополита, всупереч погодженню з Константинополем, було наслідком ідеологічно-релігійного та церковно-адміністративного протистояння з Візантією, себто "Іларіон був ідеологом Ярослава Мудрого у відпорі імперським зазіханням Константинополя" (5, с. 5) і бажанням Ярослава всамостійнити українську церкву. Іларіон як автор славетного "Слова про Закон і Благодать" (вперше озвучене 26 березня 1049 р.) обґрунтовував право Руської Церкви на самостійний устрій поза Візантійською опікою – тобто це була боротьба за незалежність Київської митрополії, така знакова для нас сьогодні (3).
Іларіон був тим, хто окреслив пріоритет національної еліти в світі і першим вмотивував "ідею слави як архетип національної ідеї – слава Руської землі, слава князя як виразника героїки і державотворення, як особистості, що має втілювати ідеал моралі, особистісної совісти, бути зразком для наслідування" (5, с. 11-12). Його усувають від релігійної влади 1054 року після смерти Ярослава і київським митрополитом знову стає грек Єфрем. Натомість Іларіон, на думку більшости істориків, провадить свою діяльність як Никон у Печерському монастирі.
Але повернімося до Антонія: "І почав жити тут, молячи Бога. Їжа ж його була – хліб сухий і води в міру споживав. Викопав печеру, не даючи собі спокою вдень і вночі..." (4, с. 492).
Про ченця-аскета пішла слава Києвом та всією Руською землею. До Антонія сходяться подвижники та учні, молитвами і постом досягаючи релігійно-моральної досконалости. Потерпаючи від щоденних відвідувачів і прагнучи самотности, Антоній перебрався на сусідню гору й викопав собі нову печеру. З часом поруч оселилося щораз більше нових відлюдників.
На прохання Антонія великий князь Ізяслав віддав монастиреві гору над печерами й з благословення Антонія тут згодом споруджено дерев'яну церкву й довкола обведено гостроколом. Монастир став жити за єдиними правилами та статутом, перейнятими з Афону. Так постав Києво-Печерський монастир: "Багато-бо монастирів царями й боярами і багатством поставлені, але не такі є, як ті, котрі поставлені сльозами, і постом, і молитвою, і бдінням. Антоній не мав ні золота, ні срібла, але всього досяг словами та постом" (4, с. 494).
Антоній зі своїми сподвижниками створював таку обитель, рівної якій не було в сучасній йому Візантії, рівної якій не могли створити греки-митрополити. Нова обитель, ще до закінчення "печерної стадії" свого існування, підтверджувала думку Іларіона зі "Слова про закон і благодать", що Русь у церковному плані рівноправна з усіма країнами і не потребує нічиєї примусової опіки, бо "Християнське ж спасіння благодатне і щедре і шириться на всі краї земнії" (1, с. 53).
Водночас Антоній реагував на політичні події. Він виступив грізним викривачем великого князя Ізяслава, коли той став клятвопорушником. 1067 р. полоцький князь Всеслав зайняв місто Великий Новгород. Об'єднавши свої сили, проти нього рушили князі-брати Ярославичі: Ізяслав Київський, Всеволод Переяславський і Святослав Чернігівський. У бою, в районі Мінська, Всеслав зазнав поразки. Ізяслав, нібито з бажання встановити мир, запросив Всеслава до себе, гарантуючи йому недоторканність присягою через цілування хреста. Всеслав довірливо приїхав на місце зустрічі і був підступно схоплений і посаджений у "поруб" (в'язницю в формі порожнього колодязя). Антоній не міг залишити факт клятвопорушення без викриття, але це не змусило Ізяслава отямитися.
Проте наступного, 1068 року, на південь Руси напали половці. У бою на річці Альті об'єднані сили тих же руських князів, які не діяли злагоджено, були відбиті. Ізяслав зі Всеволодом із залишками дружин утекли до Києва. Міське населення обурилося, зажадало роздачі зброї і бойових коней людям для оборони, у чому сторопілий Ізяслав відмовив. Кияни озброїлися самі і випустили з поруба Всеслава і проголосили його своїм князем замість Ізяслава, який, рятуючись від народного гніву, втік до Польщі. Антоній вважав гірку долю Ізяслава справедливою Божественною відплатою за гріх клятвопорушення.
За сім місяців син утеклого великого князя Мстислав Ізяславич за участю поляків раптовим ударом захопив Київ: порубав, засліпив і потопив масу абсолютно мирних людей, серед них і декількох ченців.
За таких обставин Чернігівський князь Святослав 1069 р. запросив Антонія до себе, благаючи побути хоч деякий час поблизу своєї батьківщини – Любеча. Антоній прийняв пропозицію і оселився на Болдиній горі під Черніговом, викопавши собі на цій горі, покритій густим лісом, печеру, біля якої князь Святослав Ярославич, на прохання преподобного, збудував церкву на честь св. пророка Іллі (3).
Згодом Ізяслав наполегливо просив Антонія повернутися до Києва: незважаючи на величезну славу, яку придбав Печерський монастир на чолі з Феодосієм, відсутність святого основоположника була відчутною.
Антоній знову прибув до Києво-Печерського монастиря і разом з Никоном (Іларіоном), а згодом і з Феодосієм започаткував на Русі перші правила суворого монашого життя. Таким способом: а) Києво-Печерський монастир не став "великокнязівським", бо збудований не княжо-боярським сріблом і золотом, тому зберіг свою матеріяльну незалежність від влади; б) Києво-Печерський монастир "не був і митрополичим... і зберігав свою самостійність у відносинах з київськими митрополитами-греками"; в) монастир став осередком руського літописання і найбільшою школою, яка виховувала місіонерів і кандидатів на архієрейські катедри; г) монастир став і центром літературно-політичного руху, який мав характер боротьби за церковну і культурну свободу від грецької опіки, за політичну і культурну єдність Руси (3).
Серед виняткової заслуги Антонія – ініціятива спорудити Успенський храм (початок будівництва 1075 року, закінчення – 1 липня 1078). Проте йому не судилося побачити збудовану твердиню Української Церкви: 7 травня 1073 р. на 90-му році життя святий і відданий Господові і Русі чоловік відійшов у Вічність у тій печері, де пробув 16 років. Нагадаю, що з 2000 року до 31 грудня 2022 року цей храм використовувала у своїй політичній потребі православна квазіцерква московського патріярхату, яку категорично не можна називати українською.
Як і за життя своє він віддалявся від очей людських, молячись Богові на самоті і в таємниці, так і просив, аби віддалили від очей людських і мощі його. Ті, що осмілювалися розкопати місце тіла отця Антонія, – кажуть, що зазнавали всілякої покари...
Київська митрополія, абсолютно грецька за складом предстоятелів, з міркувань політичного характеру, а саме церковно-ідеологічного впливу на Русь, протягом усього домонгольського періоду затримувала канонізацію Антонія. Попри те, на Русі вже за 20-25 років після смерти почалося його шанування (3).
Православна церква канонізувала Антонія на межі 13-14 ст., а на Афоні досі збережено його печеру (2). За даними Атанасія Кальнофойського, була спроба перенесення мощей святого до Москви – але "провалилася". Після початку "робіт з перенесення мощей" з-під землі почали прориватись вогонь, вода, які завадили забрати мощі. Часу події не вказано.
Він ретельно приховував свої добрі та чудодійні справи, бо був певний, що все робить лише Господь, а він лише знаряддя в його руках. Так само є чудодійною і пам'ять про слугу Божого і слугу Руси нашої, що сильна нашими незламними і відданими людьми. Духа не угашаймо. Переможемо!
1.Митрополит Іларіон. Про закон, Мойсеєм даний і про Благодать та істину в Ісусі Христі втілених. К., 2004.
2.Ричка В. М. Антоній Печерський / Енциклопедія історії України: Т. 1: А-В К.: В-во "Наукова думка", 2003. 688 с. Доступ: http://www.history.org.ua/?termin=Antonij_P.
3.Преподобний Антоній Печерський. Доступ: https://web.archive.org/web/20180816194523/http://kyiv-pravosl.info/2018/07/25/prepodobnyj-antonij-pecherskyj/.
4.Тисяча років української суспільно-політичної думки. У дев'яти томах. Том I. Київ, 2001.
5. Яременко Василь. Перший світоч землі української. Митрополит Іларіон. Про закон, Мойсеєм даний і про Благодать та істину в Ісусі Христі втілених. К., 2004. С. 3-28.
П.Н. 8 травня о 21.15. на каналі НТА та моєму ютуб-каналі (https://www.youtube.com/c/IrynaFarion) студія про Антонія Печерського. Запрошую до перегляду та фінансової підтримки цього єдиного інтелектуально-просвітницького проєкту в нашому телепросторі. До перемоги.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
