ЛЕВКО ЛУК'ЯНЕНКО: СИМВОЛ НЕЗАЛЕЖНОСТИ

У генетичному коді українців закладено

прагнення до незалежности.

І хоч русичі втратили своє державне утворення Русь,

народ зберіг пам'ять про своє коріння

і прагнення до відновлення державности.

Левко Лук'яненко

Від штатного пропагандиста райкому компартії – до авторства Акта проголошення (було "відновлення") незалежности України, голови Української Гельсинської Спілки та засновника й очільника Української республіканської партії право-центристського спрямування.

Від випускника юридичного факультету московського університету – до спадщини письменника у 13-х томах "Шлях до відродження" (2015), за що здобув Шевченківську премію (2016).

Від засудженого до смерти і камери смертника (27 років ув'язнення, з них 450 днів у камерах і карцерах) за від'єднання України від СРСР – до депутата Верховної Ради України (I-II, IV-V скл.) і кандидата в президенти України 1991 р. з третім результатом 4,49% (1.432.556 голосів) після Чорновола 23.27%, Кравчука 61.59%.

Герой України (2005), кавалер ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня, кавалер ордена Свободи (2016). Дітей не мав. Володів англійською, польською, німецькою мовами. Виростав у козацькій родині з Чернігівщини (село Хрипівка), де вперше від матері почув "Ще не вмерла Україна". (https://web.archive.org/web/20200629170336/https://www.pravda.com.ua/articles/2018/07/7/7177986/).

Така лише пунктирами лінія життя людини-історії.

Народився разом з відновленою ним самим Незалежністю – 24 серпня, 1928 року. Роки власної декомунізації провів на Львівщині, де 1961 р. був засуджений до розстрілу. Згодом Чернігівський суд не перевершив Львівський та Верховний Суд, тому 12 грудня 1977 року засудив Лук'яненка на 15 років як "особливо небезпечного рецидивіста" (1977-1988).

У дитинстві Він пережив Голодомор і вижив завдяки батькові, що сховав картоплю в ямі під стежкою, з крохмалю якої мати спекла пампушки з кропиви... Мабуть, провіденційно, аби 1998-го року стати Головою Української асоціяції дослідників голодоморів в Україні. Перед тим принципово і зумисне голодував під час ув'язнення на знак протесту щодо всебічної дискримінації українців.

У 15 років! (наприкінці 1944 р.) взятий до совєцької армії, де служив в Австрії та на Кавказі. Згадує, що в Україні тоді помирали з голоду, а він день за днем безпомічно спостерігав, як через Баден ешелони везуть українську пшеницю в Європу.

"То було велике обурення і несправедливість, яку я усвідомлював поступово. Врешті, вирішив, що піду шляхом Северина Наливайка – буду боротися за самостійну Україну. Я тоді став і поклявся перед небом. Був звичайний день – нічого не сталося. Земля як крутилася, так і продовжила крутитися. Але клятву я витримав".

Приїхавши додому 1950 р. у відпустку, побачив страшні злидні: "Тоді я вирішив: найбільше для України зможу зробити на високій посаді в партії, що неможливо без вищої освіти".

У 1951-1953 роках вступив у комсомол, компартію і юридичний факультет Московського університету: "Усі великі революцінери – юристи. Значить, це найкраща освіта, щоб боротися".

Досвід, який засвоїв з московського університету:"Взаємини росіянина й українця вони (московські інтелігенти – І.Ф.) уявляють як взаємини вершника і коня: з погляду вершника справедливо, що він на коні, з погляду коня справедливо, що вершник на його спині. Яке ж може бути співжиття з таким народом?".

Був вписаний у тодішню систему, був партійним організатором і старостою курсу. Проте "мазепинський шлях", як він сам казав, перестав його задовольняти після прочитання 1956 р. М. Грушевського і рішень ХХ з'їзду партії: "Я перестав удавати з себе партійця. Арешт мене не лякав. Я не хотів давати москалям підставу казати, що вони вже розгромили УПА, розгромили УНР, і тепер Україна лягла на лопатки. Вирішив: продовжу нести блакитно-жовтий прапор боротьби. І якщо помру, знайдеться інший хлопець, який підніме той прапор і понесе далі. Поки Україна не стане незалежною".

НОВИЙ ЕТАП ЖИТТЯ

У вересні 1958 року попросився за розподілом штатним пропагандистом райкому партії до Радехівського району Львівської области. Ввважав свою діяльність там продовженням справи ОУН-УПА, що ніколи не капітулювали! Як вислід і продовження цієї боротьби створення підпільної партії Українська Робітничо-Селянська Спілка (УРСС). Усвідомлював, що збройно боротися з імперією НЕМОЖЛИВО, хоч дуже хотілося. Вирішив боротися в законодавчому полі – праві союзних республік на самовизначення (див. відео, https://www.radiosvoboda.org/a/29350518.html). Це була наступність поколінь у незавершеній боротьбі: "Кожну велику війну веде нове покоління" (Л.Л.).

У середині 1959 року переїздить до Глинянського району, що на Львівщині, і переводиться до адвокатури, де знаходить однодумців Івана Кандибу та Олександра Лібовича. 7 листопада 1960 року у Львові відбулася перша організаційна зустріч, на якій обговорили програму. Через її гостроту і потребу змін вирішили знову зустрітися для обговорення, але 21 січня 1961 року Левка Лук'яненка, Івана Кандибу та інших заарештовано.

Засудження, вирок, заслання

У травні 1961 року Львівський обласний суд засудив Лук'яненка до розстрілу за ст. 56 ч. 1 і 64 КК УРСР: "з 1957 виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму".

Через 72 доби Верховний Суд замінив розстріл на 15 років позбавлення волі. Покарання відбував у Мордовській АРСР, зокрема у Володимирському централі, потім знову в Мордовії.

9 листопада 1976 року (відбувши термін), на пропозицію Миколи Руденка, увійшов до складу Української Гельсінської групи (УГГ). Написав звернення до Бєлградської наради 35 країн про дискримінацію українців, відтак статтю "Зупиніть кривосуддя!", нарис "Рік свободи".

Другий арешт

12 грудня 1977 року знову заарештований. На знак протесту оголосив голодування, відмовився давати показання і відмовився від громадянства. 17-20 червня 1978 року Чернігівський обласний суд засудив Лук'яненка за ст. 62 ч. 2 КК УРСР до 10 років позбавлення волі та 5 років заслання та визнав особливо небезпечним рецидивістом.

Відбував заслання в таборі особливо суворого режиму в селі Сосновці в Мордовській АРСР. 13 грудня 1986 року Лук'яненка перевезли до Чернігівської тюрми, намагаючись схилити до співпраці з КДБ. Відтак відправлено до Томської области. 23 квітня 1988 року запропоновано виїхати за кордон. Відмовився!

Після звільнення

30 листопада 1988 року Левка Лук'яненка звільнено. На початку 1989 року він повернувся до України, а 1990 року на установчому з'їзді УГС його обрано головою Української республіканської партії, що виникла на основі спілки. Це була ПЕРША ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ, зареєстрована Міністерством юстиції УРСР 15 листопада 1990 р.

До слова, В'ячеслав Чорновіл та ще одинадцять делегатів з'їзду УГС підписали заяву, якою відмежувалися від новоствореної партії, звинувачуючи її в тому, що вона базована на авторитарних засадах.

Головна програмна мета партії – створення Української незалежної соборної держави. Політично – це була партія правого центру, з традиційними консервативно-ліберальними і християнськими цінностями і категоричним неприйняття федералізму та двомовности. Від цієї партії Лук'яненко балотувався на посаду Президента України 1991 року.

Здобув 4.49%. Найбільше голосів у Тернопільській обл. 19,60%, Рівенській – 13,38% і Франківській -11,81. Львівська обл. дала всього лиш 4,70%, як і, наприклад, Полтавська 4,21%, Донецька не дуже відстала від цих областей – 3,11 % і випередила Черкаську – 1,96%. Ось це і був старт правої ідеології на початку 90-х років: "Я використав цей період на всю котушку, щоб донести націоналістичну ідею. Об'їздив усі області. Майже кожен виступ закінчував словами "Ваша справа, за якого президента голосувати, але молю: проголосуйте за незалежність України" (перші вибори президента України відбувалися в один день з референдумом – І.Ф.) ".

До цього в березні 1990 року Лук'яненко обраний депутатом ВР України І скликання від Залізничного в/о N196, Івано-Франківська область. Очолив опозиційну в парламенті Народну раду. Став співавтором Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року.

Важливо, що Декларація передбачала державний суверенітет не Української РСР, а України. Хоча під час її ухвалення не вдалося уникнути згадки про союзний договір. Через це Левко Лук'яненко навіть думав над тим, щоб не голосувати за Декларацію. Але її позитивний зміст був такий великий, "що бочку меду мусили прийняти з тою ложкою дьогтю". Чи не найбільша ложка дьогтю звучить так: "Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї".

Після путчу у Москві 1991 року Левко Лук'яненко був серед тих, хто пропонував проголосити незалежність України. Тоді він у своєму зошиті написав проєкт Акту про проголошення незалежности України. Позачергова сесія Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 року ухвалила цей документ і проголосила створення самостійної української держави – України.

Сам Левко Лук'яненко згадує про це по-іншому: "23 серпня 1991 року в мою голову прийшла найважливіша думка. Ми обговорювали порядок денний на 24 серпня. І я запропонував проголосити Україну незалежною державою. Якби я промовчав, то ми б наступного дня ухвалювали закони Української радянської соціалістичної республіки" (див.: https://web.archive.org/web/20200629170336/https://www.pravda.com.ua/articles/2018/07/7/7177986/).

У зв'язку з призначенням у травні 1992 р. Левка Лук'яненка Надзвичайним і Повноважним послом України в Канаді, головою УРП обрано Михайла Гориня. Проте в листопаді 1993 року через незгоду з політикою уряду (прем'єр Л. Кучма) України подав у відставку і повернувся в Україну.

"Що сталося далі? Після проголошення незалежності почала діяти арифметика. Так, комуністи проголосували за незалежність. Але залишилися при владі. Хто б їх усунув? Самі себе вони не усунуть. А опозиції була третя частина...Тому закони проходили в їхній редакції, а не нашій. І ми втратили вплив. В України не вийшло переходу від колоніального стану до незалежності. Було переповзання. Воно до сьогоднішнього дня не завершилося".

В партії тривала нескінченна турбулентність і постійний розкол та дроблення. За три місяці до смерти Лук'яненко означив це вичерпно: "Не вистачило твердості" (https://web.archive.org/web/20200629170336/https://www.pravda.com.ua/articles/2018/07/7/7177986/).

Напередодні виборів 1998 р. створено блок правих сил "Національний фронт", що об'єднав праві націоналістичні партії, і Лук'яненко став одним з керівників. Проте "Національний фронт" отримав лише 2,7% голосів виборців і не здобув представництва у ВР. Він не вірив у поганий націоналізм. Казав, що є погані люди. (https://web.archive.org/web/20200629170336/https://www.pravda.com.ua/articles/2018/07/7/7177986/)

У 2000 році головою партії знову став Левко Лук'яненко. Відтак 9 лютого 2001 року у протиборстві з Л. Кучмою створено Форум національного порятунку, з чого розпочався спільний шлях УРП і "Батьківщини".

Л.Л. був народним депутатом України IV (2002-2006) і V (25.05.2006-23.11.2007) скликання від "Блоку Юлії Тимошенко" (N5 і 6 у списку). Брав активну участь у Помаранчевій Революції.

НОВА ПАРТІЯ

2006 року разом з прихильниками заснував нову партію – Українську республіканську партію Лук'яненка. 15 червня 2007 року відмовився від висування на позачергових виборах 2007 року, з огляду на поважний вік.

16 квітня 2013 року ухвалив рішення піти у відставку з посади голови Української республіканської партії Лук'яненка, залишившись її почесним головою. Згодом вийшов із партії.

2017 року група депутатів ВР України з 35 осіб порушили питання про присудження Левкові Лук'яненку Нобелівської премії Миру. Документи подали вчасно й отримали відповідь про їхнє отримання. У жовтні 2018 року мало відбутися засідання Комітету, але Левко Лук'яненко не дожив до того часу, а після смерті премії не присуджують.

"Тих, хто іде проти системи, завжди небагато, але вони перемагають" Л. Лукяненко.

Смерть і поховання

7 липня 2018 року Левко Лук'яненко відійшов у Вічність, залишивши недописані мемуари про 15-річне ув'язнення "З часів неволі" та книгу про те, "за що треба любити Україну" зі знаковими слова з чи не з останнього інтерв'ю:

"Уже немає тієї сили й енергії, що були раніше. Але я працюватиму, доки пам'ять не з'їсть склероз. Я – ланочка. Малесенька. Чи довго, чи недовго – лиш Господь знає" (18 квітня 2018 р.).

Після тих слів зоставалося до Відходу три місяці. Господь відміряв 90 літ – цілу епоху колосальних змін у житті України, на вістрі яких був він – козак Левко Лук'яненко.

Лук'яненко – найповніший портрет

нашої сучасної історії в її героїзмі

та політики в її падінні та буденщині.

Ірина Фаріон

П.Н. Матеріял за студією "Ген українців" https://www.youtube.com/watch?v=HYUouZb1S8s&t=76s

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.