Ірина Фаріон, винятки у військових строях...і українські тартюфи
Ну що рідненькі лицемірчики...Ну що українські тартюфи...ті, що нині голосять, як і властиво масі на мережевому ярмарку слововиблювання, ті, що після 24 лютого раптом возговорили українською; ті, що так само раптово почепили на себе футболки з Бандерою, ті, що свято увірували, як миттєво, без жадної внутрішньої інтелектуально-світоглядової роботи, перетворилися на радикальних українських націоналістів, і то до нестями непримиренних до всього московського... Надовго стало вашого спектаклю? Мімікрія під новий тренд, якою здатні були замилуватися хіба наївні і дурні. Нова тенденція – відкат до слямазарности. Рік тому – на позір радикальність, сьогодні – "розумне" примиренство. Та лакмус пристосуванства загалу незмінний. Ірина Фаріон. Це вже клясика. Як добре вино.
Її слова, незмінно пасіонарні протягом років і років, про потребу радикальної мовної політики без жадних компромісів і улягань, про непаперовий жорсткий контроль за дотриманням мовного закону, про українську як єдину мову українського війська в Українській Державі, зрештою про "політичну упередженість або розумову відсталість" не зродилися сьогодні. Ані 24 лютого. Вони відверто звучали на тих самих медія-майданчиках впродовж усіх двох років великої війни. Впродовж сливе десятьох років чергової фази московсько-української бойні. Врешті, з часу обгорткової Незалежности, коли українська направду була зведена до мови хатнього вжитку. Почули лише сьогодні? Два роки тому аплодували, стоячи? А нині гнівно вибухнули? Маски нарешті злетіли. Солодке відчуття.
Війна йде не лише за терени. Кров проливають за бачення прийдешньої України. За те, що робить Україну Україною – окремішньою і крицевою. Московити прекрасно розуміють, за що відправлюють свої легіони м'яса на наші криваві землі. А чи розуміємо ми, що саме захищаємо? Чи боронимося сліпо й інертно, множачи винятки у військових строях? Військовий однострій – не індульгенція.
Та, що стрижнево стійка, вистоїть усупереч усіх вітрів. Зовнішніх і насамперед внутрішніх. Не вперше. Ті, що вітряно минущі, хилитимуться під свіженьким медійним бризом, що завжди має свого лялькаря. Вони завжди в множині. Ти завжди в однині, бо осібна. Світи палко, Чародійко вогниста. І ширяй ще вище. Там, де не видко гієн.
Галина Помилуйко
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
