"Справа Ірини Фаріон". Драма в трьох актах
Необільшовикам зі студентськими квитками присвячую
Кілька днів тому я вже писала про взірцеве лицемірство новітніх українських тартюфів...тих, що мають серійний номер "новоспечений український "націоналіст", радикальний борець з усім московським. Дата виготовлення 24.02.2022" (). Конвеєрність їхньої "свідомости", як і властиво серійному виробництву оновленої версії дрібоньких українчиків, яскраво оприявнила себе супроти правдивого радикалізму Ірини Фаріон. Супроти не тенденційного, натомість вкоріненого національного світогляду. Це вже українська клясика, чи не так? І саме це злостить юрбу найбільше – поряд бо надто відчутна власна плиткість.
Акти драми
У першому акті "всеукраїнського голосіння голоти" поборникам "радикальної боротьби з московством", зарадикальною видалася вимога послуговуватися українською мовою у війську. Ох, як то неочікувано! Українська мова всюди і без винятків? Ще й згідно з законами Української Держави? То вже, людоньки, збавте, ...притримайте коні...то зарано. То ж лише другий рік повномасштабної війни, десятий рік московсько-української бійні та тридцять другі роковини Незалежности. Поволі...поволі...легенько. Радикальними варто лише патосно назватися та вбратися в модну футболку з Шевченковими пекучими словами. І ось свідомий люд, сповнений "критичного мислення", головний рушій демо-...себто охло-кратії, чемно з'їсть усе на черговий швидкостравний медія-сніданок.
Перед очі радикального українського панства дають акт другий. "Патріота з Криму здано ФСБ", – кричить роз'ятрена юрба. Ще й студента – українського філолога, що там, на окупованих землях стоїть на сторожі українського націоналізму. Питань, про дивовижу такого збігу юрбисько, звісно, не ставить. Як і, засліплене у своїй ненависті до Ірини Фаріон, не бачить суперечности межи, з одного боку, прославою чинів Бандери, Лемика, Басараб, Стуса, Лук'яненка, що не відмовлялися від своїх переконань перед лицем репресивних машин антиукраїнських режимів кількох країн, і свідомо сплатили ціну за маніфестовані цінності, а з иншого – зі студентом, що вмент після інформбесіди визнав власну провину й відмовився від написаних слів. Та й чи не підставна це особа – що в дописі, що наяву? Щиро довірились московським джерелам і лялькарям?
Що є нині патріотизм, коли поставимо знак дорівнює? Або/або. Або чавте безкомпромісний радикалізм національної ідеї, або зніміть светрики з висловами Бандери. Суспільство симулякрів не проросте Правдою і Силою. Як і Перемогою.
Третій акт за законами жанру мусів розчулити струбованих глядачів і довести драму до її сценарного апогею. На сцені з'явилося студентство. До нестями стурбоване так званими "претензіями" до воїнів, воно в пориві юнацького гарячого серця зорганізувало...мітинг...під революційними гаслами "Геть Фаріон з Політехніки". Бо хто ж в університетській царині, яку свідомо роками перетворювали на сферу послуг, вирішує кадрову політику, як не той, хто платить? Ректорате, професуро, хутко мусите скоритися своєму новому колективному господарю. Монструозному "ми". Й не важить, що за плечима в того займенникового покруча освіта хіба з 11 кляс. У ліпшому випадку плюс кілька курсів. Галаслива кількість завжди заб'є якість. Бо "свобода, рівність, братерство"...чи знайоме нам "пролетарии студенты всех стран объединяйтесь" (Плакатик московською мовою, до речі, жадним ЗМІ не муляв око).
Збіговисько цілковито на кшталт большевиків 1917 р. (не дарма ті студентські профспілки, межи яких "Пряма дія", відверто зазначають про власне лівацтво...цікаво, що б про їхні "загальнолюдські цінності" сказали б вояки тих батальйонів, за яких вони буцімто заступаються) не лишень порозмахувало блюзнірськими плакатиками, але й урочисто проспацерувало залою Львівської політехніки, галасливо прикликаючи на поміч пса Патрона. Просто-таки штурм Зимового палацу, версія 2.0. Направду, сучасний неолібералізм під українською національною поливкою – генетичне поріддя надто добре нам відомого московського большевизму. Тільки замість червоних краваток новітні комсомольці вбралися в гуді. Інститут павликів морозових, як бачимо, теж квітне. Традиційно, анонімний. Гідні продовжувачі традицій. Московити, певно, самі здивовані, скільки своїх юних однодухів знайшли у місті Лева.
Виняткової сентиментальности описаній сценці мав додати студентський спів гімну Січових Стрільців. Чи то пак зредукованої версії, аби не напружувати себе правдивими сенсами:
"Марширують наші добровольці у кривавий тан / Визволяти братів-українців з московських кайдан". Але штука в тім, що стрільці, як і більшість воїнів національно-визвольних змагань, зокрема ОУН-УПА, відклали питання освіти на потім і насамперед взяли зброю до рук. Що ж ми бачимо помежи мітингарів? Тьма-тьменна осіб чоловічої статі... несамовито обурених методами українізації в часі війни. Той мітинг і є вся ваша боротьба? Вся ваша діяльність, коли ЗСУ прямо говорить про конечну потребу молодої сили? Завіса.
Епілог
Шарль Моррас, батько французького інтегрального націоналізму, колись писав: "Нема краси без порядку, порядку без ієрархії цінностей та ієрархії – без влади". Коли силою влади не боронитимемо ієрархію, університетські мури скоро перетворяться на ярмарковий намет. Коли безкомпромісну радикальність, яка в усі часи одинична, чавитимемо криками мас, країна скоро скидатиметься на великий колгосп. А військова Перемога є лише там, де панує дисципліна й вертикаль. А ще здатність триматися обраного курсу – всупереч усіх вітрів.
П.Н. Ти вже перемогла, вогниста Воїтелько слова.
Галина Помилуйко
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
