БОРИС ГРІНЧЕНКО – ВОЇН на полі МОВИ. 160 літ вічности

...кожен, хто приносить хоть крихту

обмоскалення в наш народ (чи словом з уст, чи книжкою), -

робить йому шкоду, бо відбиває його від національного ґрунту.

Борис Грінченко (с. 104)

Суспільно-політичний діяч націоналістичного спрямування. Письменник. Перекладач. Етнограф. Педагог. Видавець. Просвітянин. Мовознавець. Автор знаменитого публіцистичного твору "Листи з України Наддніпрянської" (1892-1893 рр.) – маніфесту українського націоналізму в супротиві до космополітизму, мовознавчої статті "Галицькі вірші" (1891 р.) як початку історичної дискусії про основи соборности української мови, упорядник найповнішої на ту пору "мовної конституції" "Словаря української мови".

Народився Борис Дмитрович Грінченко 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр, що на Харківщині, в родині відставного штабс-капітана, дворянина (родича письменника Григорія Квітки-Основ'яненка – Мовчун 2001, с. 65), що категорично забороняв дітям вживати "мужицького наріччя". Мати була етнічною московкою. "...в сім'ї у Грінченків ніколи не говорено по-вкраїнському"? – згадував видатний український лексикограф (Грінченко 1963, с. 598). Але саме йому судилося створити мовний пам'ятник українській мові "Словарь української мови" (1907-1909) як енциклопедію життя нескорених українців від "Енеїди" Івана Котляревського до 1870 року, стати оскаржником "хохлацької двоєдушности" як огидного суспільного прошарку "перевертнів" та вивести українську мову на чоло всіх національно-визвольних змагань (Діалоги 1994, с. 38).

У тринадцять років, у третьому класі реальної школи Борис Грінченко випадково почув від однієї пані про вірші Тараса Шевченка. По приїзді додому знайшов у батька в скрині "Кобзаря", який справив на нього величезне враження: "Він уподобав "Кобзаря" більше за всі книжки, що прочитав до того часу, й "Кобзарь" зробився його Євангелією" (цит. за Кобижча 2017, с. 44). Під впливом "Кобзаря" відбулося духовне пробудження молодого парубка до свідомого національно-ідейного життя. В "Автобіографії" він зазначив: "...почав писати по-українському всячину: вірші, повісті, драми, навіть складав словник український, видавав для товаришів-школярів журнали... Зазнав за все це чимало глузування, а часом і кари" (Там само).

Єдину неповну освіту, яку він здобув – Харківську реальну гімназію. З гімназії його відраховано через читання нелегальної дуже популярної тоді соціялістичної літератури. За це відбув півторамісячне ув'язнення і був позбавлений права здобути навіть середню освіту. Працював дрібним канцеляристом у Харківській казенній палаті, а відтак склав іспит на народного вчителя, що кардинально змінило його долю, бо на вчительських курсах зустрів своє кохання Марію Гладиліну. Запальний народолюбець так вплинув на чистокровну московку Марію Гладиліну, що вона відчула свій обов'язок перед Україною, вивчила українську мову і стала її дослідником і популяризатором.

"Буває іноді в природі таке з'явище, що зіходяться в небі проти наших очей дві зірки й горять вони якийсь час подвійним світом. Ця зустріч зірок нагадує мені подружжя Грінченків. За цю зустріч Грінченко повинен був дякувати долі"

Микола Чернявський

(цит. за Мовчун, е-ресурс)

Разом вчителюючи, зокрема, в Олексіївці, що на Луганщині, подружжя перетворило її в один з центрів літературно-громадського життя. Борис Грінченко зреалізовує себе і як педагог-методист, пишучи читанку "Рідне слово" та буквар під назвою "Українська граматика до науки читання й писання" 1988 р. – тоді, коли "не вільно було друкувати ніяких українських книжок до науки дітям чи дорослим":

"Я сам написав усю граматику друкованими літерами

та й учив по ній читання й писання свою

дитину і чужих дітей, щоб рідною мовою озивалася до їх наука".

(Івасенко, е-ресурс)

На початку 90-х років, у свої 29 років, пише знамениту програмову ідейну публіцистику "Галицькі вірші" (1892) і "Листи з України Наддніпрянської" (1892-1893), вступаючи в гостру полеміку з видатними й авторитетними постатями того часу Іваном Франком (1856-1916) і Михайлом Драгомановим (1841-1895).

Роки написання програмових творів Грінченка логічно збігаються з його вступом до першої української націоналістичної організації "Братство тарасівців", співзасновником якого він виступив поряд з Іваном Липою, Миколою Міхновським, Віталієм Боровиком, а згодом до них доєдналися Михайло Коцюбинський, Володимир Самійленко, Євген Тимченко, Микола Вороний, О. Черняхівський, Володимир Шемет. Знаково, що цю акцію задумав Олександр Русов. Прикриваючись статистичною експедицією на Полтавщину, він зібрав групу свідомих студентів Одеського, Київського, Харківського університетів, аби вони познайомилися межи собою і перед початком статистичних робіт з'їхалися до Канева, на Чернечу гору, щоб на могилі Тараса Шевченка присягнути працювати все життя задля національного відродження України (Яременко, е-ресурс). Всі ці молоді люди, згодом ставши видатними письменниками і громадсько-політичними діячами, свою присягу виконали – дехто, як Микола Міхновський та Микола Вороний, ціною втрати життя. Тоді вони й не уявляли, який московський терор на них чекає: тюрми, репресії, вбивства.

Основні ідеї "Братерства тарасівців" викладено в "Рrofessione de foi молодих українців" і прочитано на Шевченківські роковини у Харкові 1893 р. та опубліковано в часописі "Правда" у Львові у квітні 1893 р.:

"...як діти України, як сини свого народу, єсьмо націоналами і передусім дбаємо о те, щоб дати свому народові волю національну" (Міхновський 2015, с. 420)

- Кожна нація – це власне психічне "Я"

- Україна була, є і буде окремою нацією

- Ми, діти, України, – є націоналами

- За повну автономію всіх народів

- Ні Галичина без нас, ні ми – без Галичини: ідеї Духа не розірвати

- Перший і основний обов'язок українця: писати і говорити українською мовою

- Національна культурно-просвітня і виховна діяльність

- Соціяльно-економічна рівність і релігійна толерантність

"...мова єсть одною з найважливіших прикмет, що найдужче виявляє внутрішній зміст національний, що мова орган духу і виявляч психології народної. Нарід, що не має письменства на рідній мові, не становить нації. Тим дбаємо про те, щоб українська мова запанувала скрізь на Вкраїні: в родині, в усяких справах, як приватних, так і загальносуспільних, у громаді, у літературі і навіть у зносинах з усіма іншими народами, що живуть на Україні. Так кожен з нас, свідомих українців, має промовляти в родині, в товаристві і взагалі скрізь, де його розуміють, по-вкраїнському"

З "Рrofessione de foi молодих українців" (Міхновський 2015 с. 423)

Через обшук у справі "Братерства тарасівців" Борис Грінченко змушений був покинути вчителювання у школі Христі Алчевської на Луганщині і переїхати до Чернігова, де обійняв посаду секретаря земської управи. Тут він разом із дружиною Марією Загірньою (Гладиліною) організував перше в Україні народне видавництво, що випустило 45 просвітницьких українськомовних книжечок.

Українська книжка "виробляє народну свідомість, піднімає, зміцнює, а не пригнічує духа, пособляє нашому народові ставати народом мужнім, смілим, свідомим своїх сил, певних у своїх надіях на ліпшу будущину".

Борис Грінченко (цит. за Погрібний, с. 12)

Водночас очолює нелегальну "Чернігівську громаду", що обстоювала неминуче насильне повалення московського самодержавства, де апробовує свою політичну публіцистику "Нарід в неволі" "Було, є, буде" та ін.

Працює над укладанням каталогу знаменитої колекції української старовини Василя Тарновського, серед яких персонально рятує від загибелі 758 Шевченкових експонатів. Віднаходить час та можливості, щоб видати власну унікальну етнографічну працю "Етнографічні матеріяли, зібрані в Чернігівській і сусідній з нею губерніях" (цит. за А. Погрібний. с. 10).

Там, у Чернігові, в жовтні 1894 року, виголошує вкрай актуальну і сьогодні промову:

"Згадаймо, чим ми були, за віщо боролись! Згадаймо, що ми, як і всі люде, маємо право жити своїм власним життям! Візьмімо цю думку собі в душу, в серце, зробімо її частиною нашого Я, і тоді ми станемо вільні духом. А вільні духом не бояться ˂...˃ ніяких перешкод, бо знають, що вони – вільні, що їх ідея – правда, і що та ідея не вмре, а подужає" (Яременко, е-ресурс).

Знову звільнений владою переїздить до Києва 1902 року і з фінансовою допомогою Евгена Чикаленка планує зосередитися на письменницькій діяльності (дебютував як український письменник 1881 р. віршами на сторінках львівського журналу "Світ", серед епічних прозових творів "Сонячний промінь" (1890), "На розпутті" (1891), дилогія "Серед темної ночі" (1900) і "Під тихими вербами" (1901), "Брат на брата" (1907) та ін.). Проте доля готувала для нього мовознавчу працю над епохальним словником української мови, що, за влучним висловом професора Яременка, став нашою "мовною конституцією".

Попри пекельну роботу над словником, Борис Грінченко засновує Київське товариство "Просвіта" (26 травня 1906 р.), редагує першу щоденну українську газету "Громадська думка" (1906) та журнал "Нова громада". Проте вершиною його суспільно-політичної діяльности того періоду стає створення "Української радикальної партії", що єдина на ту пору не мала у своїй назві надпопулярної прикладки "соціалістична": соціалісти-федералісти, соціалісти-автономісти, соціалісти-революціонери, соціалісти-самостійники, що насправді було тріюмфом драгоманівської ідеї абсолютного нехтування національним питанням і нав'язування соціялістичного і космополітичного шляху України. Ось як висловився про Михайла Драгоманова колишній його палкий шанувальник Іван Франко:

"Як політик він до кінця життя лишиться тим, чим був при виїзді з Росії – gente Ukrainus, Natione Russus; Росія як політична цілість була дорога йому головно задля тих задатків духовної культури, які бачив у ній. України без близького звязку з Росією він не міг уявити собі, хоч годі заперечити, що його погляди на границі обласної і національної автономії підлягали з часом змінам на користь національного принципу" (Діялоги 1994, с. 27)

Натомість Борис Грінченко "шукав прихильників шевченківської ідеї національного шляху розвитку, на який він безоглядно став" (Яременко 2019, е-ресурс).

Проте революція 1905-1907 рр. зазнала краху. Письменника заарештовують, убивають у тюрмі його єдину донечку Настю, забороняють товариство "Просвіта". Родині Грінченків після смерти донечки не вдається врятувати і її немовля. Удари для Бориса Грінченка були непосильні. Загострилася хвороба туберкульозу. Позичивши гроші в батька, він виїздить на лікування до Італії, проте, нестерпно переживаючи розлуку з Україною, відходить у вічність у розповені весни 6 травня 1910 року всього в 47 років, як і його натхненник – Тарас Шевченко.

"Щоденна невидима для ока робота Б. Грінченка нагадує легенду про будівництво Лаврської дзвіниці. Згідно з легендою все, що зводили будівничі за день, вночі опускалось у землю, і тільки коли дзвіницю було увінчано хрестом, вона наступного ранку несподівано постала в усій своїй красі, величі й віковічній сутності. Вся важка щоденна робота Б. Грінченка всотувалася в народні глибини, щоб в один із днів 1917 року постати нацією, державним народом і возвістити світові про своє народження з ім'ям УНР,

а 1991 р. – з ім'ям Держава Україна".

Василь Яременко (2019, е-ресурс).

СПАДЩИНА, ЩО ВИЗВОЛЯЄ

Про мовну соборність у статті "Галицькі вірші"

Полемічна стаття "Галицькі вірші" (часопис "Правда", 1891) під псевдонімом Василь Чайченко започаткувала першу загальноукраїнську дискусію про основу розвитку української літературної мови з метою об'єднати політично розрізнені частини України. Висловлюючи не завжди слушні зауваження галицьким авторам через надмір уживання полонізмів (фаля, тручати, коруна), церковнослов'янізмів (луч, струя, бездна) та, на його думку, "рутенізмів" (дійство, ручай, їдло, людство, дяк, яр, крівля), Борис Грінченко насправді порушив проблему діялектної бази формування української літературної мови, ролі внормованої мови в об'єднанні політично роз'єднаних та окупованих чужинцями частин України, чистоту (культури) мови в контексті трактування запозичень та новотворів (неологізмів).

"Мова тоді тільки і буде найкращою, і найзрозумілішою, коли в основі її буде народна мова Наддніпрянської України з потрібними додатками з народної мови буковинців та галичан, і коли в їй буде якомога менше тієї штучної й недотепної літературщини, якої так багато натворили галичани на польський копил, а ми – на московський".

Борис Грінченко (цит. за Кобижча, 2017, с. 147-148).

Гострота проблеми викликала справедливу Франкову відповідь у статті "Говоримо на вовка – скажімо і за вовка" ("Зоря", 1891). Проте, попри певну розбіжність у поглядах та гостроту висловів, учасники дискусії зійшлися на визначальному для об'єднання нації: орієнтуватися на мову письменників Великої України, себто на її південно-східну основу (див. більше: Статєєва 1997, с. 286-344).

"Насамперед: який це "язик галицько-руський"? – Видима річ – той, що його вживають у Галичині. Що таке Галичина? Частина великої України-Руси – така саме частина, як Буковина, Київщина, Полтавщина, Херсонщина... Чи може бути "язик буковинсько-руський", "київсько-руський", "херсонсько-руський"? Зрозуміло, що – ні... Над усіма цими частинами з одного великого цілого... стоїть одно загальне ім'я: Україна-Русь; по всіх цих частинах живе один народ: українсько-руський і балака однією мовою: українсько-руською... Так я дивлюсь на нашу справу"

Василь Чайченко

(Чайченко 1961, с. 145-146).

"Листи з України Наддніпрянської" – дискусія, що триває досі, попри повний крах ідей Драгоманова, але не їхній чин

"Листи з України Наддніпрянської" – це програма майбутньої національної української самостійної держави зі своєю мовою та національною проблематикою на противагу громадівському соціялізму, космополітизму та замилуванню московською літературою від Михайла Драгоманова (іронічне від Б. Грінченка "Прийдіте, поклонімося московській великій культурі!", с. 95), що вступив у гарячу полеміку з націоналістом Борисом Грінченком "Листами на Україну Наддніпрянську".

"Листи" Бориса Грінченка за символічним підписом "П. Вартовий" (бо на варті національного шляху) опубліковано 1892-1893 рр. в газеті "Буковина" (Чернівці), що підтримувала народовців. Ця газета підтримувала народовців. Опублікувано 18 листів (розділів) і частину відповіді Михайла Драгоманова.

"Листи на Наддніпрянську Україну" М. Драгоманова, що перебував у Женеві, мали ширше розповсюдження. Перше видання у вигляді статей з'явилося в органі галицьких радикалів "Народ" (Коломия) та у Львові 1893 та1894 рр., а деякі "Листи" опубліковано в "Буковині" 1894 р.

Дискусія Б. Грінченка та М. Драгоманова – це тогочасні ідейні змагання, коли українська інтелігенція вперше публічно обговорювала питання московсько-українських взаємин у мові, літературі й політиці. Це була сутичка двох поколінь і двох ідеологій: старшого покоління "толерантних" українців в особі Драгоманова, що не мислили себе за межами московії та московської культури і поширювали звабливі космополітичні гасла про права людини, а не нації; про гуманізм, а не боротьбу з ворогом; про змагання за демократичну московію, а не самостійну Україну; про єдність культурного простору, а не національну ідентичність, виявлену через українську мову і культуру.

Молоде повстале покоління, що об'єдналося в "Братство тарасівців", устами Бориса Грінченка проголосило за пріоритет національні, а не космополітичні цінності, самодостатність української мови та літератури, а не її підлеглість московській і змагання за самостійну Україну ("Самостійна Україна" Миколи Міхновського, 1900 р.) та виняткову роль Шевченка в українському націєтворенні. "Братчики" спиралися на його ідеологію:

"Шевченко своєю національною самосвідомістю є геній, а своєю незмірною вагою, значенням у справі національного відродження свого рідного краю є з'явищем феноменальним, єдиним, може, на світі. В той час, як його попередники ледве насмілювались у своїх творах згадувати про вкраїнську самостійність, а коли й згадували, то розуміли її не як самостійність нації, а як самостійність (дуже невелику) частини "єдіного і недєлімого русского народа", самостійність з ласки сього "єдіного" народу, чи тобто "старшого брата", – Шевченко виразно становить у своїх творах самостійність нашу як нації".

Борис Грінченко (Діалоги 1994, с. 65)

Тобто молодий учитель з Луганщини давав фору загальновизнаному авторитетові з політичних питань, засновникові українського соціялізму, історикові, філософові, літературознавцеві, представникові відомого роду Драгоманових, з якого, до речі, вийшла перша жінка-націоналістка Ольга Драгоманова – Олена Пчілка. Так публічно схрестився молодий націоналіст зі старим соціялістом. Перемогу, на жаль, здобув останній. І досі ідеологія соціялізму в шатах демолібералізму (чи неолібералізму), що протиставляє европейський лібералізм та демократію "етнографічному" (на їхню збочену думку) українському націоналізму, панує в Европі та Америці і має за основне завдання ослаблювати і знищувати націоналістичний рух, особливо коли йдеться про посідання влади (Іванишин 2023).

"Молодь 80-х та 90-х років дивилася на Драгоманова, як на учителя, пророка, вождя, – політично-громадський його світогляд, драгомановство було її катехізисом. Але молодь дальшого покоління вже переросла Драгоманова, його поклони перед московськими богами – аж до фактичного пересаджування московської культури на галицький ґрунт – вже не викликали співчуття серед новітньої молоді".

Олександр Лотоцький

(цит. за Кобижча 2017, с. 11).

Питання мови в цій дискусії було визначальне, бо саме мова кордон межи українцями та московитами.

"...якою мовою говоримо й думаємо, – та нам і рідна; яка мова, такі наші й думки будуть: московська мова – московські й думки у людини будуть ˂...˃.

Пишучи по-московському, ми спиняємо нашу літературу, не виробляючи нашої мови; бо, пишучи по-московському наукові речі, ми саме тим даємо змогу казати, що української науки нема і не може бути...".

Борис Грінченко (1994, с. 134, 46)

Водночас, закликаючи жити своєю рідною мовою, Борис у 13 років читав твори польською мовою, а далі досконало опанував французьку й німецьку мови, слабше володів англійською і до самої смерти вивчав італійську, переклавши з італійської "Серце" Амічіса (Яременко, Достиглий овоч). До його перекладацького подвигу належать твори Шиллера, Гете, Гайне та Гюго.

Дуже важливо, що, ідентифікуючи московитів, Борис Грінченко вживає історично вмотивовані терміни, а не поширені сьогодні росія, росіяни, зросійщення: змосковлює, москалізатори (с. 38), обмосковлюють, література, книжка, мова московська (с. 38, 40), змоскалити (с. 39), москалізми (с. 43, 44), писати по-московському (с. 43), обмоскалити (с. 106), москальчата (с. 134), варварська мова (с. 89) і водночас ідентифікує такі поняття, як "як українець, українство, нація, українофільство, націонал, національний, національність, країна, рідний край" (цит. за Кобижча 2017, с. 162). Саме Грінченко вперше вжив словосполуку "свідомий українець" на противагу до збанкрутілих українофілів, що починали, заграючи з народом, його мовою та піснею, а закінчували московізацією та недопуском української мови до наукових творів (Яременко 2020, е-ресурс).

Грінченко і Словник: праця, що виявилася більшою за самого автора

Історія словника, що приніс Грінченкові особливе визнання, сягає часів "Основи" – першого українського громадсько-політичного та літературно-мистецького журналу, що виходив у 1861-1862 рр. у Петербурзі. Пантелеймон Куліш на сторінках "Основи" оголосив про намір надрукувати український словник і повідомив прізвища осіб, що розпочали збір матеріялу – Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Опанас Маркович, Ганна Барвінок, Василь Білозерський та інші. Зібрані матеріяли потрапили 1864 року до Києва, де під керівництвом Павла Житецького їх почали опрацьовувати місцеві літератори та науковці. Наприкінці XIX ст. до збору матеріялів долучився цілий легіон відомих українських діячів (А. Свидницький, І. Манжура, М. Драгоманов, В. Антонович, О. Кониський, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, П. Чубинський, М. Старицький, М. Лисенко та багато інших). Серед тих, які пояснювали Борисові Грінченкові виняткову лексику були Володимир Гнатюк, Евген Чикаленко, Володимир Шухевич (Гр. СУМ, с. ХХVI – ХХVII, ХХХV).

"Якби котрий із тих складачів написав історію цього словника, це була б цікава сторінка в історії українського руху. Скільки разів ця наукова праця мусила припинятися, бо часто не було змоги зібратися 4-5-ом душам. Матеріали для словника переносились із помешкання, "ховались" від поліції. Як часто приходилось чути: "Бога ради заберіть від мене цей словник, бо в мене напевне буде трус" і треба було великої мудрості, щоб узяти словник до себе. Ділили його між собою за літерами"

Софія Русова

(цит. за Копиленко 1990, с. 60-63)

Попри несприйняття Бориса Грінченка через його категоричну критику українофілів ("толерантних патріотів") та філологічну недипломованість, 14 лютого 1902 р. підписано "Умову між редакцією "Київської старовини" й Борисом Грінченком щодо редагування "Малоруського Словаря" тлумачно-перекладного типу (українсько-російського), що водночас став і енциклопедичним словником. Укладачі розуміли, що за відданістю справі, неймовірній працьовитості та мовній обізнаності йому нема рівних – свого часу він долучився до видання "Словаря російсько-українського" М. Уманця та А. Спілки (1893-1898). Стислі терміни, обмеження в доборі джерел та часу пам'яток (від 1798 р. до 1870 р.), так звана "народна концепція словника" (тобто невиправдана орієнтація лише на народну основу з її вузькою інтерпретацією), мізерна платня, жодного помічника, крім своєї дружини, Марії Загірньої. Борис Дмитрович погодився. Перші зразки редагування мали одностайне схвалення від призначених експертів – видатних мовознавців Павла Житецького і Костя Михальчука. Грінченко добився права долучити зібрані ним же слова і довів їхню кількість із 49 тисяч до 68 тисяч власного матеріялу, а також певною мірою вийшов за приписані часові межі. Хоч, як він влучно висловився, і це була "мізерія перед справжніми скарбами нашої мови" (Тараненко, с. 59).

"...Про себе самого не знаю, що сказати, опріче звичайного:

роблю словарь, хіба що додати: і руками, і ногами, і зубами роблю, бо академічний термін близько – хоч розсядься, а постався...".

Борис Грінченко

(цит. за Яременко 2020, е-ресурс)

Працю як першу найповнішу лексичну "конституцію нашої мови" (Василь Яременко), енциклопедію народознавства та архів пам'яти, завершено 1904 р., а 1906 р. відзначено другою премією ім. Миколи Костомарова. Зауважено на винятковости цього словника за добором матеріялу та опрацюванням кожного слова. У 1907-1909 рр. 4-томний "Словарь української мови" побачив світ.

Сам Борис Грінченко вважав цю працю першою сходинкою на шляху створення наукового українського словника і, визнаючи низку недоліків, називав випущений словник "точкою опори для подальшої роботи у тому ж напрямі" (Гр. СУМ, с. ХХХVI). Чи думав він тоді, що цю "точку опори" використає по його смерти віддана і невтомна дружина, етнічна московка, що під впливом свого чоловіка стала непохитною українською патріоткою і невтомною трудівницею на українотворчій ниві.1924 року вона стала редактором "Російсько-українського словника" (1924-1933) за редакцією Агатангела Кримського та Сергія Єфремова. Цей словник живої української мови, з огляду на його колосальне синонімне українськомовне багатство порівняно з його московською частиною, названо "буржуазно-націоналістичним" і останній, четвертий том – знищено, видані три томи заборонено до вжитку, авторів Словника репресовано. Марія Загірня уникла арешту у справі Спілки визволення України лише через раптову смерть 15 липня 1928 року: "Змучене хворе серце не витримало грубого дотику життя" (Черкаська, е-ресурс).

Стоячи над її домовиною, незабаром репресований і вбитий редактор Словника Сергій Єфремов вказав на винятковість та наступність праці Марії Грінченкової:

"Іще одне порвалось кільце з того ланцюга, що в'язало нас з минулим, – без краю тяжким і сумним і таким героїчним, коли українство пробоєм, на груди-груди, боролось за свою будуччину і з надією йшло вперед. Серед робітників сього покоління, ти, дорога наша небіжка, була невідступно в перших рядах. Здалека ти прийшла до нас, з чужої, навіть чужонаціональної родини – але хто знав про це? Ти так міцно зв'язала себе з українством, що ні тебе вилучити з його, ні його уявити без тебе – неможливо. В славу Грінченків своєю скромною рукою вписала ти нестерті письмена".

Сергій Єфремов

(Єфремов 1997).

Проте історія з Грінченковим словником тривала: 1924 року Андрій Ніковський і Сергій Єфремов, вирішили перевидати "Словарь...", доповнивши власним матеріялом і долучивши випущені в першому виданні сторінки слів від захищатися до зацаринський. Через репресії в Україні наприкінці 20-х – 30-х років вийшло лише три томи доповненого "Словника...": від літери А до Н. 1929 року Сергія Єфремова та Андрія Ніковського заарештовано у так званій справі "Спілки визволення України", а "Словник..." названо проявом "націоналістичного шкідництва". І ось це "націоналістичне шкідництво" перевидано щойно 2017 року (Гр. СУМ, с. 8).

"...тепер ніяка словникова робота не може початися й обійтися без того, що ми називаємо словником Б. Грінченка"

Андрій Ніковський (Гр. СУМ, с. V)

Правопис "Словаря..."

Переломовим в розвиткові української мови виявився фонетичний (а не етимологічний) правопис Словника. Це був завершальний етап практичного закріплення фонетичного правопису як підсумку і вдосконалення більше ніж півстолітньої діяльности цілого грона українських інтелектуалів з Київської громади (1863-1910) і передусім Пантелеймовна Куліша. Цей правопис назвали "грінченківка" – і він став підґрунтям правопису, схваленого правописною комісією на чолі з професором Іваном Огієнком у 1918-1919 рр.

"Року 1907-1909 вийшов відомий "Словарь української мови", що його редагував Б. Грінченко, – правопис цього словника був прийнятий по всіх українських редакціях та виданнях. Ось цей правопис, як вислід збірної праці письменників всього ХIХ-го століття й усього українського народу, і запанував в Україні, і держиться в нас аж до сьогодні"

Іван Огієнко (1995, с. 238)

5 вересня 1902 року нарада у складі Павла Житецького, Костя Михальчука, Володимира Науменка, Євгена Трегубова та Бориса Грінченка постановила "приняти для словника фонетичний правопис, замісць офіціяльної "ярижки", якою складено всю попередню в словникові роботу" (Гр. СУМ, с. ХIХ). Крім того, до видання Словника були надані також рекомендації спеціяльно створеної комісії Другого відділення Імператорської академії наук, що рекомендувала:

1. Літери ї не вживати для позначення м'якости приголосних перед і (діти, а не дїти).

2. Не позначати через м'який знак м'якости приголосних з, с, ц перед сполуками губних приголосних із і: (сміх, а не сьміх).

3. Вживати ё для передачі йотації о та м'якости приголосних перед ним (лён).

4. Роздільну вимову позначати не апострофом, а за допомогою ь: пьять.

5. У відповідних іменниках середнього роду писати подвійний приголосний та я: знання, а не знанє.

6. Відповідні африкати позначати буквосполуками дж, дз.

7. Не відбивати асимілятивних змін у дієслівних формах перед -ся: даєшся, а не даєсся.

8. Передавати проривний дзвінкий задньоязиковий приголосний буквою ґ.

Показово, що Борис Грінченко більшість пропозицій врахував:

залишив ї лише зі значення йі (їхати),

проте поширив уживання апострофа після префікса з "желехівки" на губні перед я, ю, є, ї;

наполіг на вживанні йо, ьо;

вжив и в початковій позиції в 99-х словах (индик, ирій, ижиця), що, на жаль, не закріпив правопис 1928 року (Німчук, 2002, с. 9; Історія правопису, 2004, с. 5-26, с. 12-13; Сімович, 2005, с. 195).

Свої правописні принципи він вмотивував у статті "Три питання нашого правопису" (1908), що насправді була дискусією з прихильниками галицького правопису, тобто правописної системи Евгена Желехівського в його "Малоруско-нїмецкому словарі" (1886). Так звана "желехівка" з 1893 року стала загальноприйнятою в Галичині та Буковині.

Борис Грінченко висловився проти трьох рис "желехівки":

Ї після зубних (л, н, д, т, з, ц, с: дїяти, тїнь, цїна, де ї походить з ятя, а не з етимологічних о, е, як у позиціях стіл, зірка), щодо чого концепційно рації не мав, хоч саме з його подачі ця норма чинна сьогодні;

написання окремо частки -ся з дієсловом (сміяти ся), що не є питанням засадничим, а технічним (сміятися);

вживання апосторофа (паєрика) не лише після префіксів, як це було в словникові Евшена Желехівського (з'юшити), а також після губних б, п, в, м, ф перед я, ю, є, ї, в чому мав абсолютну рацію (Грінченко, 2004, с. 170-191).

"До нового українського письменства відновив старого паєрика (чи апострофа) і почав його послідовно вживати чи не перший М. Гатцук, що в своїй "Абетці" 1861 р. писав: б'ють і т. п. З того часу вживання паєрика по губних звуках стає все більше й більше послідовним. Паєрика-апосторофа вживав славний мовознавець. О. Потебня. З апострофом видав Є. Желехівський свого словника 1886 р., але писав його тільки по префіксах: з'юшити, з'явитися, під'яремний і т. п., що й поширилося скрізь в Галичині.

Б. Грінченко в своїх писаннях (а також і в відомім словнику його редакції, Київ, 1909 р.) уже завжди й цілком послідовно вживав апосторофа й писав: п'ять, м'ясо, в'ялий і т. ін.' Він же року 1908-го написав і першу статтю в обороні апострофа"

Іван Огієнко (2010, с. 400)

Так "грінченківка" перемогла "желехівку", але, на жаль, не у вживанні И в початковій позиції на зразок инший, ирод, индик і на тривалий час стала вмістилищем слів з ґ, що було вилучено з правопису 1933 р. до 1990 р.

"Взагалі можна запевне сказати, що ми, вкраїнці, ні відкіля і ні від кого не можемо сподіватися помочі, – і ми мусимо скрізь і у всьому рахувати на свої власні сили. Пособляють тільки тим, кому корисно, задля себе самого пособляти, а через те – тільки дужим, чи таким, яких можна тим чи иншим способом підгорнути під свою ласкаву протекцію. Єдиний наш рятунок – бути дужими. Добра порада народові, який двісті років виявляє за малим не саму несилу! Порада, що скидається на іронію! Може. Але иншої нема. Або се, або смерть.

Я певний, що ми не вмремо, отже – я певний, що ми будемо дужими. Які б тяжкі пригоди не траплялися нам на дорозі, – се все дочасне: ми мусимо стати й будемо дужими!" (лист до В. Гнатюка від 8.Х.1901 р.).

Борис Грінченко

(цит за Яременко, е-ресурс)

Література

Діалоги 1994 – Б. Грінченко – М. Драгоманов. Діалоги про українську національну справу. Київ: Інститут української арахеографії НАН України, 1994. 284 с.

Грінченко 1963 – Грінченко Б. Твори: В 2 т. Київ, 1963.Т. 1.

Грінченко 2004 – Грінченко Борис. Три питання нашого правопису / Історія українського правопису ХVI-ХХ століття. Хрестоматія. Київ: Наукова думка, 2004. С. 170-191.

Єфремов 1997 – Єфремов С. О. Щоденник, 1923-1929. Київ: ЗАТ "Газета "Рада", 1997.

Іванишин 2023 – Іванишин Петро. Феномен неолібералізму: ідеологічні сенси. Видання друге, доповнене. Тернопіль: Крила, 2023. 271 с.

Івасенко, е-ресурс – Івасенко Олександра Степанівна. Мовознавча діяльність Бориса Грінченка. Доступ: https://naurok.com.ua/prezentaciya-boris-grinchenko-movoznavec-32580.html

Історія правопису 2004 – Історія українського правопису ХVI-ХХ століття. Хрестоматія. Київ: Наукова думка, 2004. С. 5-26.

Кобижча 2017 – Кобижча Н. І. Культурницька діяльність Бориса Грінченка: світоглядний аспект: монографія. Київ: Вид-во Ліра-К, 2017. 204 с. Доступ: http://lib.knukim.edu.ua/wp-content/uploads/2017/03/kobuzhcha_boris-grinchenko.pdf

Копиленко 1990 – Копиленко Н. Б. З історії "Словаря української мови" Бориса Грінченка. Українська мова і література в школі. 1990. N7. С. 60-63.

Міхновський 2015 – Міхновський Микола. Суспільно-політичні твори. Київ: Смолоскип, 2015. 462 с.

Мовчун, е-ресурс – Мовчун Антоніна. Борис Грінченко і Марія Загірня: феномен родинного життя. Доступ: http://slovoprosvity.org/2013/02/22/borys-hrinchenko-i-mariia-zahirnia-fenom/ (дата звернення 1.09.2023)

Мовчун 2001 – Мовчун Лариса. Борис Грінченко й українська мова. Дивослово. 2001. N2. С. 65-76.

Німчук 2002 – Німчук Василь. Проблеми українського правопису в ХХ-ХХI ст. Кам'янець-Подільський, 2002. 116 с.

Огієнко 1995 – Іван Огієнко (Митрополит Іларіон). Історія української літературної мови. Київ: Либідь, 1995. 282 с.

Погрібний 1990 – Погрібний Анатолій. Борис Грінченко / Серія "Бібліотека української літератури". Київ: Наукова думка, 1990. С. 5-30.

Сімович 2005 – Сімович Василь. Українська мова і правопис / Праці в двох томах. Чернівці, 2005. С. 181-196.

Гр. СУМ – Словник української мови: у 3-х т. Т. 1. А-Ґ. Редактори: акад. Сергій Єфремов та Андрій Ніковський. Упорядкував: Б. Грінченко. Київ: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2017. Репринт з видання 1927 р. (Серія "Словникова спадщина України"). 428 с.

Статєєва 1997 – Статєєва Валентина. Українські письменники про проблеми літературної мови та мовознавства кінця XIX – поч. XX ст. (на матеріалах спадщини М. Коцюбинського, Лесі Українки, Б. Грінченка та ін.). Ужгород, 1997. С. 286-344. Доступ: https://zbruc.eu/node/57726

Тараненко? – Тараненко О. О. Борис Грінченко і "Словарь української мови". Мовознавство. N?? С. 58-64.

Чайченко 1961 – Чайченко Б. Кілька слів про нашу літературну мову / Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови: У 2 ч. К., 1961. Част. II.

Черкаська, е-ресурс – Черкаська Ганна. Марія Грінченко. https://uahistory.com/topics/famous_people/8652. (дата доступу 16.07.2023)

Яременко, е-ресурс – Яременко Василь. Публіцистична спадщина Бориса Грінченка. Доступ: http://slovoprosvity.org/2019/03/21/u-slovi-borysa-hrinchenka-syla-zbroji/ (дата звернення 15.08.2023).

Яременко 2020, е-ресурс – Яременко Василь. До Бориса Грінченка по "достиглий овоч". Доступ: http://slovoprosvity.org/2020/08/17/dovi-borysa-hrinchenka-рo-dostyhlyyovoch-2/ (дата звернення 15.08.2023).

П.Н. Цьогорічними лавреатами премії ім. Бориса Грінченка від Всеукраїнського об'єднання "Просвіта" стали професори Василь Яременко, Павло Гриценко, Ірина Фаріон, Микола Тимошик, письменник і лексикограф Олекса Сниченко.

Дивіться програму "Ген українців" про Бориса Грінченка https://www.youtube.com/watch?v=Msabz9pcSt4

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.