УХИЛЯНТИ і МОБІЛІЗАЦІЯ: НЕ БУДЕМО ВОЮВАТИ – НЕ БУДЕМО МАТИ

Про те, як ухилянство прямим шляхом веде Україну до поразки. Про те, як будь-який захист ухилянта – це насправді захист москви. Ухилятися від служби у війську в час війни – це те ж, що й десятиліттями ухилятися від української мови, шукаючи для себе найбожевільніші виправдання. Це весь час здавати територію Духу ворогу. Обструкція ухилянтам – це підтримка Воїнам. Про історичні паралелі столітньої давнини.

1. Ухилянт – це людина, яка ухиляється від чогось (переважно від служіння в армії). У час війни – це військовозобов'язаний, який ухилився від повістки для звірення військово-облікових даних, та той, хто уникнув відправлення до армії. За це йому загрожує або адміністративна, або кримінальна відповідальність.

Ухилятися від армії – це те ж, що ухилятися, наприклад, від своїх батьківських обов'язків, від обов'язку працювати, від обов'язку знати мову і культуру держави, де живеш. Чим завершується таке ухилянтство персонально для людини? Поразкою. Мені байдуже до особистої поразки таких людей. Вони стають маргіналами.

Натомість ухилянство у службі у війську під час війни – це загроза для існування нас всіх, нашого державного дому. Отже, такі люди – загроза для національної безпеки. За це слід жорстко КАРАТИ. Непокараний злочин відтворюється і наростає, збиваючи чесних і відданих людей. Не мають одні воювати, а инші жирувати. Це НЕСПРАВЕДЛИВО, як і те, що першим найвідомішим ухилянтом був сам Зеленський. Він посіяв цю заразу ухилянтства і зневагу до Конституції!

Ті, які заявляють про права ухилянтів, забули про їхні обов'язки. Ті, хто говорить про права ухилянтів, – їхні співучасники: аморальні, безхребетні і безпринципні. Такою, наприклад, на сьогодні є Гельсинська спілка, що скотилася у своєму лібералізмі до самозаперечення. Тому її представник з УКУ у Львові – Маринович – криве дзеркало в захисті зради, підлости і нікчемства.

Отже, про обов'язок: "Захист Вітчизни, незалежності та її територіяльної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону" (ст. 65 Конституції України).

2. Закон про мобілізацію ухвалено надто пізно, що і спричинило цілий комплекс проблем, а передусім неможливість належної ротації наших героїчних воїнів з лінії фронту. Бо думати треба передусім про них, а не про тих, хто ховається від війська в студентських авдиторіях та закордоном. Влада провалила мобілізацію і тепер заледве латає дірки.

Чому вони це провалили? Бо для них ніколи Україна не була країною ПОНАД УСЕ, а лише територією для заробляння грошей, тупої ржачки у 95 кварталі і глузливого стібання з українських, передусім націоналістичних цінностей. Ми своєю безхребетністю дозволи їм нас ненавидіти. Відтак ця влада вже не має довіри у суспільстві, а в час війни це дуже небезпечно. Це вічна проблема, а, може, щастя українців, коли вони, обравши владу, завжди її натужно зносять!

3. Щодо обмеження консульських послуг для ухилянтів за кордоном. Ідея прекрасна, про що свідчить реакція ухилянтів: це влучає в їхню ахіллесову п'яту. З них публічно вирвало всю їхню гидоту. На жаль, це бачить світ. Але без примусу до обов'язку навіть усілякої гидоти неможлива ні держава, ні втримання фронту. Для них обов'язково знайдеться робота на лінії вогню. Всі аргументи на користь ухилянтів насправді на користь москви. Моя найглибша зневага кожному, хто це робить.

Таки складно тепер боротися за закордонних ухилянтів, коли їх преспокійно випустили з країни, чи не так? Де Арестович, де діти порошенка і гардона, де вся ця нечисть, що мала рити криївки для наших воїнів???

Демократія – це не те, що зв'язує руки, а те, що є інструментом справедливости. Не може один воювати, а инший – розкошувати.

4. Чому толерування ухилянства – це програш? Наведу два історичні приклади, суть яких убивча: ми програли, бо не хотіли воювати. Згадує наш блискучий поет, мовознавець, багатолітній в'язень московських концтаборів донбасець, моколаївець і одесець Олекса Різників. Роздумуючи над нашими поразками 1917-1921 року, він цитує свого дядька Дем'яна: "Прийшли до нас у село в 1918 чи 1919 році гайдамаки. Скликали сход і кажуть: "Ми боремося за самостійну Україну! Хто до нас хоче йти, давайте записуйтесь, ми вас побриємо, буде оселедець у вас на голові"... Тато, який уже знав про звірства більшовиків, це як почув: "Ти що здурів? Як так? Іди сюди!". Загнав його у підвал, зачинив там, поки ті гайдамаки не бачили, що він бритий. А трохи пізніше заходять більшовики, зібрали сход і всіх чоловіків, які були, забрали з собою. Вони не просили: хто хоче, йдіть з нами. Вони силоміць забрали всіх, і пішли хлопці, і воювали за більшовиків – така у московитів була тактика. А ми, українці, так м'якенько, ніжно: "Хто хоче – то йдіть воюйте" Як от в пісні:

А хто піде з нами, буде славу мати! -

Ми йдем за Вкраїну воювати!

А якби ми були всіх юнаків мобілізували тоді, то в нас була б армія, в нас була б сила. Зашкодила м'якотілість українська...І соціялізм Винниченка та тодішніх провідників. А яку б ми мали тепер красиву державу! І не було б голодомору і збереглося б мільйонів 50 нашого народу" (Олекса Різників. Під пресом репресій. Спогади поета-дисидента. Київ: Вид-во М. Мельника, 2023. 344 с., с. 17-18).

5. А це не менш важлива аналітика з того ж часу сотника Армії УНР, видатного українського історіософа і поета Евгена Маланюка:

"Були величезні склади зброї. Був багатий людський матеріял. Була територія.

Але ми програли Визвольну Війну. Ми її майже не "грали" – ми не хотіли воювати.

Бог нам дав єдину на землі країну: немає на світі такого підсоння, таких краєвидів, такої щедрости ґрунту, такого здоров'я роси.

"Нема на світі України, Немає другого Дніпра!". Але ми не захистили цієї країни, бо ми її майже не захищали.

Не можна жити "на дурничку". Не можна довго існувати "в кредит". Не можна існувати історично, тобто посідати Землю, не виконуючи обов'язків, що їх та Земля покладає на насельників її. Обов'язків всіх: географічних, історичних, геополітичних, геокультурних і навіть історіософічних.

Але ми їх не виконали, бо не виконували.

Грушевськихй залишив біля десяти томів біблій, де оспівував улюблені маси і пропагував ненависть до власної влади.

Драгоманов підвів під те все "ідеологію", а Винниченко скеровував енергію еліти на статеві проблеми. Навіть ранній Петлюра був проти власного Війська.

Але ніхто з того покоління не розповів "масам", що таке Москва. Ані Польща, ані Туреччина, ані "Схід" і "Захід" – за винятком єдиного Донцова.

Ми програли Визвольну Війну. Підкреслюю – ми, хорунжі і поручники 1918-19 рр. Бо ми мусили "пазурями й зубами" робити те все, що Війна вимагала.

Але ми, бачачи, хто були ті міністри й ідеологи, відчуваючи трупний сморід драгоманівщини, ми – з морального ледарства нашого – ми воліли в них вдивлятися, як в справжніх людей і виконувати їхні отруєні рабством накази.

Навіть Великий Василь Тютюнник винен, як винен менший Тютюнник Юрко.

Винен – і страшно – Павло Скоропадський.

Винен – мазепинською своєю запізненістю – Симон Петлюра.

Винна – вся генерація, і винні в ній, саме, найліпші.

Чому про це згадуємо? Нащо це самобичування? Для того, що без усвідомлення всього цього – немає майбутнього" (Є. Маланюк. Нотатники (1936-1968). Києв: Темпора, 2008 336 с., с. 117-118).

Не будемо кому воювати – то і не будемо мати ні України, ні себе, вільного і сильного.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.