Тиждень до Вільнюса...
Я належу до тих небагатьох людей, хто, добре знаючи природу і характер Януковича, мотиви його дій і явно неєвропейську систему цінностей, тим не менше навіть зараз, після рішення Кабміну, зберігає спокій і не робить жодних заяв про зрив Угоди з Євросоюзом. Мабуть, буду останнім, хто визнає зрив Вільнюського саміту, напевно вже в момент його закриття.
Що за такою позицією, скажете, сліпий оптимізм? Бажане за дійсне? Ні. Навпаки – реалізм і прагматизм. А ще – певна надія. Не на Януковича, той уже все, що міг, зробив і навитворяв. Надія на наших партнерів, стратегічних партнерів – ЄС і США.
Щодо реалізму і прагматизму. Державним діячам країн Євросоюзу (не плутати з політиками, тим більше з political anymals) і експертам, які професійно готують відповідні рішення ЄС щодо України, – не треба нічого доводити, тим більше вишукуючи якісь нові аргументи.
Те, що Угода з Україною має бути підписана у Вільнюсі, їм було ясно і зрозуміло давно, без жодних сумнівів.
Зараз, на фоні шаленого тиску з боку Росії, а тим більше після отого незграбного рішення Кабміну, їхнє переконання у необхідності підписання Угоди про асоціацію – ще більше зміцнилося.
Вільнюс має історичне стратегічне значення – і тому він має завершитися успіхом. Крапка. Незалежно від чиїхось амбіцій, образ, фобій, непорозумінь, чи помилок.
Тому що Вільнюс – це критично важливий рубіж, визначальний для Історії. Не лише історії України, чи історії Євросоюзу – для Історії.
Брюссельським скептикам і шанувальникам стерильної чистоти інтеграційних експериментів варто задатися ззовні простим, а по суті своїй стратегічним питанням:
- Європі та її трансатлантичним союзникам краще (легше, комфортніше) мати справу нехай із тимчасово хворою під проводом отакого Януковича Україною, чи із відтвореним Кремлем євразійським монстром СРСР-junior під проводом довічного Путіна, набагато більш хворим, та ще й посиленим 46-мільйонною Україною, найбільшою за площею державою Європи, з її величезними ресурсами й поки що незадіяним потенціалом зростання?
Для державних діячів, які мислять стратегічно і діють відповідально, це питання – риторичне. Відповідь їм відома.
Для окремих європолітиків, які радше бавляться інтеграційними ігрищами, при тому абсолютно щиро й ретельно, по підручникам виписуючи купи дорожніх карт, критеріїв і домашніх завдань – це питання непідйомне, навіть для розуміння.
Якщо державні діячі не схиблять і Вільнюс стане успіхом, то не лише їм, але й задіяним окремим політикам буде заслужено відведено по кілька речень чи параграфів у підручниках з історії.
Про амбіції, образи, фобії, непорозуміння і помилки перед самітом Історія дуже швидко забуде. Вже через 10 років мало хто згадуватиме прізвища сьогоднішніх топ-речників і ньюзмейкерів, причому з обох сторін, повірте.
Більшість людей зараз переконана, що Янукович для себе уже все вирішив. Що він не збирається підписувати ніякої Угоди про асоціацію, тим більше за тиждень у Вільнюсі. Що домовився з Путіним і всі свої питання з ним уже повирішував...
Навіть не сперечатимуся, мабуть, це близько до правди, а може й правда. Але – правда Януковича, він може нею і собою, таким хитромудрим, тихенько тішитися...
Будь-які закулісні особисті домовленості Януковича з Путіним, приховані від України та її стратегічних партнерів, вони, стратегічні партнери, можуть легко і швидко обнулити, разом із чиїмись гарантіями довічного правління та особистої безпеки Януковича і Сім'ї. Можуть! Якщо захочуть?!
Тож зберігаю ще певну надію на стратегічних партнерів України, європейців і американців, на їхній тверезий розум, психологічну витримку і усвідомлення власної відповідальності. Не за Україну та її долю – насамперед за геополітичну стабільність у Європі й ширше на Євразійському континенті, причому на довготривалу перспективу.
Тижня, що залишився до саміту у Вільнюсі, більш ніж достатньо, аби "переконати" Януковича, що він має взяти в руки ручку і поставити свій підпис під історичним документом.
І аргументів (важелів впливу) у наших партнерів достатньо, аби переконати Януковича, що попри чиїсь запевнення – він ніколи не буде ні довічним Президентом, ні безпечним володарем найбагатших капіталів України.
Саме тому я не роблю жорстких заяв і терпеливо чекаю Вільнюського саміту. А питання – підпишуть, не підпишуть? – для мене стоїть в іншій площині – задіють вони, чи не задіють? – наявні й ефективні важелі, аби на перше питання була лише ствердна відповідь. А ми, українці, поки теж часу не марнуватимемо – Майданами допоможемо, правда?
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
