23 травня 2014, 11:58

Потрібно заохотити європейців чути правду!

Коли розпочалась агресія Росії проти України, багато з нас були майже впевнені: Європа такого безумства біля своїх кордонів не потерпить. Уява малювала різноманітні звернення європейських інтелектуалів, де вони б закликали своїх лідерів покарати Путіна по самий "Газпром". Європейських аналітиків, які будуть невтомно організовувати публічні дискусії, запрошуючи адекватних українських спікерів, а не російських лобістів. Відомих на Заході публіцистів, які бомбардуватимуть світові видання своїми авторськими колонками на тему, як зараз важливо захистити Україну. Уявляли європейських телевізійників, які запрошуватимуть на свої рейтингові ток-шоу послів України хоча б так само часто, як послів Росії, і критичних до дій Кремля політиків так само, як закоханих у Росію совєтологів чи інфікованих участю у Валдайському клубі при Путіні аналітиків.

Багато з нас були майже переконані, що якщо і буде слабка ланка, то це будуть лідери тих самих країн ЄС, які у свій час блокували План дій щодо членства України в НАТО. Мовляв, вони все життя ганяються за російським журавлем у небі, ніяк не збагнувши, що інколи набагато важливіше отримати українську синицю в руці. І тоді й за журавлем не доведеться ганятись, він сам прийде.

Що бачимо насправді? Бачимо, що якраз європейські лідери, включно з Меркель та Олландом, на подив багатьом в Україні виявились значно готовішими вказати на міжнародному рівні "хто є хто" в українсько-російському конфлікті. Так, йдеться, на жаль, не про всіх керівників. Один маленький, але дуже показовий приклад: коли посол однієї з південноєвропейських країн ЄС у Києві порадив своєму міністру більш активно налагоджувати контакт із новопризначеним на той момент українським урядом, останній відповів щось на кшталт: "Так вони ж там всі фашисти". Відповів серйозно, без жартів. І якщо міністр дозволяє собі таке сказати, що ми можемо вимагати від пересічного іспанця, кіпріота чи грека?

А саме на нижчих щаблях – на рівні громадської думки в країнах ЄС – маємо сьогодні найнесподіваніші проблеми. Соціологічні опитування, котрі в якийсь момент демонстрували, що понад 60% німців виступали проти санкцій щодо Росії – тому показник. Звісно, є нюанси: бути проти санкцій – не означає схвалювати дії Росії. Бо якщо для багатьох в Україні санкції Заходу проти Росії – це давно самоціль, то для багатьох європейців це все ще один з інструментів. Причому, у мене складається враження, поки немає консенсусу, наскільки цей інструмент дієвий. І якщо й дієвий, то на якому етапі: погроз чи запровадження? Цілком можливо, що Росія – той виняток із правил, коли санкції страшніші, як уже запроваджуються, а не коли ними лякають.

Що заважає відкрити очі? Брак інформації чи брак бажання чути правду? Очевидно, брак інформації через брак бажання чути правду. Бо правда – страшна і некомфортна. Правда заважає насолоджуватись спокійно келихом прохолодного вина на терасі у Провансі. Вона заважає з відкритими обіймами обслуговувати натовпи російських туристів у дорогих бутиках Мілана та в агентствах нерухомості Лондона.

Бо правда полягатиме у тому, що європейці своїми ж руками вигодували у своєму сусідстві монстра, і тепер або повинні набратись мужності й загнати його в капкан, або робити вигляд, що їх це не особливо стосується, чекаючи, коли він набереться сил й дозріє до того, щоб перелізти через євросоюзівський паркан.

Майже три дні я провела в компанії 20 представників провідних аналітичних центрів Європи – таких, як Chatham House у Британії, чи IFRI у Франції. Вони перебували у Києві на запрошення Інституту світової політики та нашого партнера з Іспанії – центру CIDOB. Ми запросили їх для того, щоб вони на власні очі побачили, що відбувається в Україні. Щоб відчули атмосферу, познайомились ближче зі своїми колегами-експертами з Києва та інших регіонів України, зустрілись із представниками уряду.

Спілкування з європейськими аналітиками з абсолютно різних країн ЄС, як і постійні бесіди з європейськими міністрами та дипломатами, допомагають зрозуміти, де наші найбільш вразливі місця у сприйнятті України і всього того, що відбувається на сході країни. Достатньо лише підсумувати питання та ремарки, які перекочовували з однієї робочої зустрічі на іншу. І зробити з них певні висновки, щоб розуміти, де потрібно посилити наші зусилля. А висновки, зокрема, наступні:

- Європейці все ще – свідомо чи навмисно – плутаються у дефініціях. Вони все ще допитуються, чи йде війна Росії з Україною, чи те, що відбувається сьогодні на сході та сталось у Криму, потрібно називати якось інакше. Відповідь "гібридна війна" влаштовує не всіх. Не тому що "гібридна", тому що "війна". Більшість із них не розуміють: якщо сьогодні не називати це війною у сучасному розумінні цього слова та відповідно реагувати, то завтра цілком ймовірно доведеться реагувати на війну у традиційному розумінні цього слова.

- Інше питання: "Чому ви їх (тих, хто орудує на сході. – Авт.) називаєте терористами? І як ви відрізняєте "сепаратистів" та "терористів"?". Тут, як на мене, дуже доречно пожартував після детальних роз'яснень європейцям про зброю, захоплення заручників, тортури і живі щити секретар РНБО Андрій Парубій: "Ми могли б назвати їх ще піратами, але моря там нема". До речі, він навіть був не проти, щоб європейці запропонували краще визначення, проте його не знайшлось.

- Наступний мій висновок: Європа все ще не відчуває реальної загрози з боку Росії для себе. Багато європейців різного рівня мені зізнавались, що лише від українських колег чули про те, що Росія почала війну не проти України, а проти західної цивілізації, і російські танки точно так само можуть опинитись де-небудь під Ригою. Вони явно вважають це перебільшенням і навіть такою собі інтелектуальною провокацією з боку України. Лише поодинокі уми розуміють: нинішня криза – це не російсько-українська криза. Це виключно російська криза, яка, на жаль, знайшла відображення саме в Україні. А завтра може знайти відображення у Молдові. Чи в Сербії. Чи ще десь. Це як із різко ослабленим імунітетом: ніколи не знаєш, на яких саме органах чи функціях організму він наступного разу проявиться.

- Сприйняття нинішньої ситуації ледве не як внутрішньої проблеми України частково пов'язане з тим, що європейцям бракує жорстких доказів (hard evidence) причетності до ситуації на сході ОФІЦІЙНОЇ Росії. Частково тому, що є відверте нерозуміння, наскільки донбаські сепаратисти-терористи породжені Кремлем, а наскільки – Януковичем (Сім'єю) чи ще кимось з українським паспортом. Тобто, кому належить копірайт – Путіну і Ко чи все ж Януковичу і Ко. Офіційній Росії чи неофіційній Україні? Історія про "Стрєлка" як офіцера російських спецслужб європейців не дуже переконує. Інших жорстких доказів, які б вели напряму до Кремля, на їхню думку, відверто бракує. Фактично, Україна опинилась у досить парадоксальній ситуації: ми все життя страждали від образу жертви. Сьогодні образ жертви у світі (зокрема, жертви Путіна) нам би не завадив, але нас нею визнати не поспішають. Тому що визнати Україну жертвою Кремля сьогодні – значить зробити все для того, щоб завтра жертвою став Кремль. Занадто ризикована для ослабленого Євросоюзу затія...

- Європейцям дуже важко розібратись, яким чином українська влада гарантує безпеку на сході України. Справжній хіт і, можливо, найбільша несподіванка для мене та колег з Інституту – це постійне питання про те, як можна волонтерам, людям без нормальної професійної підготовки, видавати зброю і кидати на передову. Доводиться постійно роз'яснювати, що ці волонтери не діють самостійно, а лише в рамках законодавства і в межах законних угрупувань. І спецоперацій їх ніхто не примушує виконувати, переважно – охороняти блокпости, для чого достатньо і місячної підготовки.

Це лише деякі зі спостережень. Питань у Європи набагато більше. Щоб їх розвіяти потрібен зовсім інший рівень комунікації – і з боку уряду, і з боку незалежних експертів та активістів, і з боку наших реальних та потенційних прихильників у ЄС. Потрібні зусилля українських олігархів для масштабної піар-кампанії України, а не себе коханих в Україні. Потрібно запустити наш, український Валдай-клуб при уряді, щоб колишні совєтологи поступово трансформувались у українофілів. Потрібно замінити послів у тих країнах ЄС, де в урядах все ще вважають, що фашисти у Києві, а не в Москві. Потрібно припинити перебільшувати роль Брюсселя і більше сконцентруватись в опорних столицях країн-членів ЄС (зокрема, додати присутності у чотирикутнику Берлін – Париж – Рим – Мадрид). Потрібно не просто доносити інформацію: потрібно заохотити європейців чути правду, бо правда, як не крути, на нашому боці.

Газета "День"

Курс на коаліцію рішучих. Кейс Японії

Деякі висновки за результатами нашого останнього адвокаційного візиту до Японії у рамках партнерства Центру "Нова Європа" та Міжнародного центру української перемоги (ICUV) напередодні низки важливих міжнародних заходів, в яких ця країна відіграє далеко не останню роль – саміт G7 в Італії, Берлінська конференція з відбудови, Саміт миру у Швейцарії...

Про візит, який справді важливий і гру на гітарі

Після перебування у Києві Держсекретаря Блінкена напрошується лише один висновок: у США досі не зрозуміли, що візити до Києва високопоставлених представників Адміністрації в умовах геноцидної війни вже не є самодостатньою цінністю, якими вони були у мирні та не завжди безхмарні у відносинах із США часи...

Клуб паралізованих страхом і коаліція рішучих

Провальну комунікацію західних лідерів, у якій повністю відсутній елемент стратегічної невизначеності, ми в Центрі "Нова Європа" визначили як одну з топ семи помилок Заходу за два роки великої війни...

Гарантований безпековий самообман

Отже, президент Володимир Зеленський (не кажучи вже про главу його офісу Андрія Єрмака) й далі публічно наполягає на тому, що Україна домовляється з низкою країн-партнерів саме про безпекові гарантії...

Після Брюсселя

У той момент, коли вже європейські партнери і друзі почали приречено розповідати, що нічого катастрофічного не станеться, якщо "чистого" рішення у Брюсселі щодо відкриття вступних переговорів не буде, бо Україна залишається кандидатом на членство (і це ключове), а переговори можна відкрити і в наступному році, ми таки отримали повноцінне "так"...

Про американський список

Чи варта країна, котра має проблеми з корупцією та верховенством права, підтримки США лише тому, що вона є жертвою безпрецедентної за понад півсторіччя військової агресії в Європі? Має, якщо її існуванню як держави загрожує смертельна небезпека...