15 травня 2024, 15:15

Про візит, який справді важливий і гру на гітарі

Після перебування у Києві Держсекретаря Блінкена напрошується лише один висновок: у США досі не зрозуміли, що візити до Києва високопоставлених представників Адміністрації в умовах геноцидної війни вже не є самодостатньою цінністю, якими вони були у мирні та не завжди безхмарні у відносинах із США часи. Солідарність та підтримка з Україною вже третій рік як вимірюється рівнем та швидкістю наданого озброєння, фінансової підтримки і рішеннями, які не пропускаються через фільтр "Як на це відреагує Росія?", а не просто фактом візиту, якою б виснажливою не була подорож зараз через океан до Києва. І тим паче не вимірюється грою на гітарі в київському барі. У розпал чергового загострення на фронті, котре відбулось, не в останню чергу, і через тривале блокування (не плутати з розглядом) допомоги у Конгресі, це виглядає не як вдалий елемент "мʼякої сили", а щонайменше як елемент мʼякої неадекватності.

Очевидно, що була й інша сторона візиту, за закритими дверима, з фокусом на некомфортні для України теми. Ухвалення багатостраждального пакету допомоги розвʼязало руки Вашингтону знову ставити руба питання про корупцію, про відходи від демократичних практик і принципів. Поки що це робиться непублічно, але робиться і в помітно жорсткішій формі.

Хоча інколи складається враження, що навіть після повномасштабного вторгнення РФ Байден та окремі представники його Адміністрації і надалі вважають, що найбільша загроза для України – це корупція, а не Росія. Один з показових моментів – традиція продовжувати зустрічі високопоставлених візитерів виключно з вузьким колом антикорупційних активістів.

Також незрозуміло, чи Блінкен є тим представником Адміністрації, який в принципі здатен ставити руба такі питання. Так, щоб українські можновладці змогли "get the message", а не "guess the message". Хоча насправді українським посадовцям пора б вивчити детально, чому Байден так вперто, наполегливо й наперекір думці військових хотів вивести американські війська з Афганістану. Не тільки і стільки тому, що так дбав про американських військових там чи обіцяв покінчити з "вічними війнами" під час кампанії, а тому, що впродовж майже двох десятиріч тісної взаємодії з Афганістаном не бачив реальних, видимих змін в плані побудови демократичної держави і в контексті боротьби з корупцією, скільки б допомоги не надавалось цій країні з боку США. Звичайно, Украіна не Афганістан, у нас зміни є навіть попри значно скромнішу підтримку, але й вимоги до нас як до майбутнього члена ЄС і потенційного члена НАТО теж значно вищі.

І якщо вже йдеться про візит, який насправді важливий наразі для України – так це візит Президента Байдена на ініційований Україною інавгураційний "саміт миру" у Швейцарії. Однак, цей візит якраз не був підтверджений ні до візиту Блінкена, ні, так розумію, після нього. Хоча американська сторона багато робила для того, аби Україна продемонструвала бажання перемагати не лише на полі бою військовому, але й полі бою дипломатичному. А також постійно заохочувала нас максимально працювати з Глобальним Півднем – з таким акцентом, наче від нього, а не від колективного Заходу, насправді залежить перемога України у війні.

Однак, маємо розуміти, що ми вже увійшли в період активної взаємодії не лише з президентом Байденом, але й кандидатом Байденом. І якщо президент Байден ще міг би з легкістю погодитись приїхати на саміт (тим паче, до того він буде на G7 в Італії, логістично досить зручно), то кандидат Байден має зважити всі виборчі плюси та мінуси такого кроку. Які можуть бути реальні результатами (як кажуть дипломати – deliverables) з точки зору ПЕРЕОБРАННЯ Байдена, а не з точки зору підтримки України. Тим паче у ситуації, коли він максимально зацікавлений розбити вщент передвиборчий наратив табору Трампа, що Байден дбає про Україну більше, аніж, власне, про американців.

І останнє: важливо памʼятати, що параметри підтримки України задає президент США. Не Салліван, не Блінкен, і не Бьорнс. Вони просто намагаються гарно виконувати свою роботу з наповнення заданих президентом параметрів, не оспорюючи їх. Тому треба працювати над розширенням наявних параметрів, а не їх наповненням.

Вперше опубліковано на TSN.UA

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.

Про візит, який справді важливий і гру на гітарі

Після перебування у Києві Держсекретаря Блінкена напрошується лише один висновок: у США досі не зрозуміли, що візити до Києва високопоставлених представників Адміністрації в умовах геноцидної війни вже не є самодостатньою цінністю, якими вони були у мирні та не завжди безхмарні у відносинах із США часи...

Клуб паралізованих страхом і коаліція рішучих

Провальну комунікацію західних лідерів, у якій повністю відсутній елемент стратегічної невизначеності, ми в Центрі "Нова Європа" визначили як одну з топ семи помилок Заходу за два роки великої війни...

Гарантований безпековий самообман

Отже, президент Володимир Зеленський (не кажучи вже про главу його офісу Андрія Єрмака) й далі публічно наполягає на тому, що Україна домовляється з низкою країн-партнерів саме про безпекові гарантії...

Після Брюсселя

У той момент, коли вже європейські партнери і друзі почали приречено розповідати, що нічого катастрофічного не станеться, якщо "чистого" рішення у Брюсселі щодо відкриття вступних переговорів не буде, бо Україна залишається кандидатом на членство (і це ключове), а переговори можна відкрити і в наступному році, ми таки отримали повноцінне "так"...

Про американський список

Чи варта країна, котра має проблеми з корупцією та верховенством права, підтримки США лише тому, що вона є жертвою безпрецедентної за понад півсторіччя військової агресії в Європі? Має, якщо її існуванню як держави загрожує смертельна небезпека...

Емоції, які вбивають довіру. І партнерство з Польщею?

Отже, Україна та Польща на найвищому рівні вирішили винести українсько-польську кризу на трибуну Генасамблеї ООН. Прикро і, зізнаюсь, боляче...