Чому відновлення кримінальної відповідальності за СЗЧ не допоможе повернути бійців у військо
Вчора Верховна Рада в першому читанні підтримала законопроект N13260, який фактично повертає кримінальну відповідальність за самовільне залишення військової частини (СЗЧ).
За проголосували 277 депутатів, ймовірно і порошенківські, і зеленські, і колишні з партії регіонів. Всіх депутатів законопроект влаштовує, адже ніхто з них не потрапить на фронт до кінця каденції, а каденція не закінчиться до кінця війни, а війна не закінчиться, поки ті, хто в армії, не підуть у СЗЧ. А щоб вони не пішли в СЗЧ, треба пригрозити в'язницею.
Але це не допоможе.
Коли рік тому кількість СЗЧ-шників почала лавиноподібно зростати, Рада декриміналізувала СЗЧ. Надія була на те, що хлопці схаменуться, перестануть ховатися і повернуться назад воювати.
Хтось, звичайно, повертався, тому що люди йдуть в СЗЧ не лише тому, що банально дезертирують, а тому що вдома можуть бути якісь проблеми, а командування відмовляється дати відпустку хоча б на пару днів, тому що у бійця не склалося, як то кажуть, з командиром, і він так – через СЗЧ – сподівається перевестися, тому що інші механізми переведення не працюють, абсолютно; тому що військовослужбовець, особливо погано підготовлений, на лінії фронту може раптом опинитися в стресовій ситуації і побігти куди очі глядять...
Ось чому було декриміналізовано СЗЧ, однак це не допомогло – за рік кількість дезертирів – саме дезертирів – збільшилася в рази, тому що якщо кримінальної відповідальності немає, то навіщо тоді ризикувати своїм життям в окопах, терпіти труднощі військової служби, коли можна сидіти спокійно вдома?...
Вангую, що повернення кримінальної відповідальності теж не допоможе повернути людей на фронт. Адже рік тому вже була кримінальна відповідальність, проте люди все одно тікали з армії.
Причина СЗЧ – у демотивації. Не у відсутності мотивації – у певної категорії громадян її немає і не було з народження; вони випадкові люди в цій країні, – а саме в демотивації, коли держава в особі президента, міністрів, депутатів, командування демотивує своїх бійців.
Коли ті, хто воює з 2022 року, а деякі навіть з 2014 року – професійні військові, добровольці перебувають на війні роками і не бачать жодної, навіть найменшої перспективи повернутися додому, до мирного життя хоча б на деякий час – це демотивує.
Коли з кожним військовим роком держава лише посилює тиск, навантаження на військовослужбовців, які давно воюють, з яких в армії практично зробили безправних рабів – це демотивує.
Коли армія не змінюється, фактично залишається такою ж совковою, радянською армією, в якій діє принцип "я – начальник, ти – дурень", незалежно від того, хто насправді дурень – це демотивує.
Коли бізнесмени, програмісти, професійні електронники, плиточники, сантехніки, грамотні управлінці, лікарі, вчителі, просто хороші люди, які користуються заслуженим авторитетом у мирному житті, приходять в армію, а з них роблять "тупих дурнів", тому що у командира зірочки на погонах, а заслуги і досягнення мобілізованих залишилися в мирному житті – це демотивує.
Коли життя солдата в деяких підрозділах, під командуванням деяких командирів, нічого не варте, крім чергових командирських орденів – це демотивує.
Коли мирний тил живе жирним, розслабленим життям, і ти це бачиш, приїжджаючи додому – це демотивує.
Коли твої сусіди легко ховаються від війни і дивляться на тебе з жалістю і співчуттям – як на хворого, невдаху, як на солдафона, на ідіота-патріота – це демотивує.
Коли в тилу чиновники і політики, близькі до влади бізнесмени заробляють на війні надзвичайні прибутки, вже нічого не соромлячись і нікого не боячись, і постачають на фронт нікому не потрібні дрони, погану їжу і браковане військове спорядження – це демотивує.
Коли тобі вже давно за сорок, або за п'ятдесят, і ти добровільно тягнеш цю лямку з 2014 року, а молодих відпускають за кордон, або заманюють в армію шаленими грошима – це демотивує.
Коли ти бачиш, відчуваєш своєю шкірою, чуєш у кожному розриві снаряда, у кожному жужжанні дрона, що сили вже на межі вичерпання, що фронт ось-ось лопне, бо наша оборона давно стала майже не відчутна, прозора, невидима, як цигарковий папір, а світ, суспільство, держава, депутати, міністри, президент, сусіди по під'їзду, "експерти" в телевізорі, всі – продовжують жити як ні в чому не бувало, і говорити, що "все буде добре" – це страшно демотивує.
До тих пір, поки буде демотивація, ситуація не зміниться.
У нас в підрозділі вчора не відпустили бійця-добровольця до дружини на пологи. Щоб не втік в СЗЧ. Це – демотивує.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
